Маму-льошку загризли шакали

Лісівники врятували від загибелі диких поросят.

Шість диких поросят врятували від неминучої загибелі працівники Кременчуцького держлісгоспу, що на Полтавщині. Лісівники припускають, що маму-льошку роздерли шакали…

– Я, як звично, обходив свої угіддя. Поблизу очерету побачив, що над землею кружляють колами орлани-білохвости. Ці птахи є й у нас. Було схоже, що вони побачили якусь здобич і вже збираються спікірувати на неї. Я пішов до того місця. В очереті побачив ямку-гніздо із шістьма дикими поросятами, що було ледь прикрите травою та очеретом. Поросяткам було три-чотири доби від народження, а матері-свині ніде не видно. Вони заклякли від холоду, не рухалися. Малесенькі, тендітні. Можливо, вже й знепритомніли. Скоріш за все, матері не було давно, адже вона постійно гріє та годує поросят, не дає їм замерзнути, – розповів нашому журналісту старший єгер лісгоспу Валерій Василенко. – Швиденько закутав поросят у ковдри, сховав до свого рюкзака та заніс додому. Разом із дружиною та батьками почали їх відігрівати. На щастя, поросята швидко прийшли до тями. А ще їх треба було терміново погодувати, бо ж вони ще не вміють нічого їсти, окрім материнського молока. Напоїли їх за допомогою дитячої соски. До речі, у цьому приплоді п’ятеро самців та одна самочка. Хрещенські морози вдарили саме за пару діб після порятунку тваринок. Тож ми вчасно забрали поросяток. Інакше вони або замерзли, або хижаки їх швидко знайшли та з’їли.

Зараз наші вихованці у господарчому приміщенні. Ми зробили їм спеціальні ящики-клітки. Поросята почуваються нормально. Апетит мають добрячий – їсти просять кожні дві години. Верещать, вимагаючи поживу. Годуємо їх молоком, додаємо туди вітаміни, яйця розмішуємо. Потрошки даємо й дитячу суміш. У дикій природі мамка харчує поросят молоком майже місяць, далі поступово привчає їх до трави, корінців, плодів, іншої їжі, вчить їх самих рити землю у пошуках поживи. А коли вже підрослі поросята намагаються ссати її, то відганяє їх, інколи б’є та підкидає у повітря. Ми теж поступово будемо привчати наших вихованців до нової їжі. Все згідно з їхньою поведінкою та повадками у природі.

Нашу вихованку-самочку ми з дружиною назвали Мишею, бо коли поросята народжуються й мають декілька днів віку, вони ще сіруваті та руді. Вже згодом під час дорослішання їхній окрас поступово змінюється на чорний та коричневий. Як назвати самців, ще не придумали, бо вони ж усі однакові. Мої колеги з родинами, односельчани з радістю приходять дивитися на них, граються, чухають за вушком. Коли поросята підростуть, то відвеземо їх до вольєра у нашому лісовому господарстві.

– Ми плануємо випустити цих кабанців у природу, коли вони вже подорослішають та дозріють. Але самицю, мабуть, лишимо у нашому вольєрі на розплід та племінне поголів’я. Бо африканська чума свиней завдала величезних збитків поголів’ю кабана у природі та у вольєрах. Зараз поступово його відновлюємо. У нашому вольєрі є декілька самиць на розплід. Згодом поселимо туди нову вихованку, аби додати свіжу кров до поголів’я, – зазначив директор держлісгоспу Валентин Свириденко.

Лісівники припускають, що поросята осиротіли через шакалів… Адже зухвалий південний хижак вже не рідкість на Полтавщині.

– Неподалік родинного гнізда були знайдені сліди двох шакалів. Були й сліди мами-льошки. Скоріш за все, мати-свиня відводила хижаків якнайдалі від свого потомства. Сліди тягнулися дуже довго. Згодом обірвались – або свиня, дійсно, відвела пару шакалів якнайдалі, або хижаки її таки десь наздогнали та й загризли. Бо за деякий час, коли наші працівники вже врятували поросят, поблизу того гнізда знову були виявлені сліди тих самих шакалів. Мабуть, хижаки ще відчували запах здобичі та крутились там, шукали, оглядали місцевість, не розуміючи, де ж поросята поділись. А от свіжих слідів льохи-матері, яка б знову прийшла подивитись, що там із її потомством, вже не було… – додав Валентин Свириденко. – Це льошка віком близько двох років, ще невелика за розмірами та вагою понад 70 кілограмів. Навряд чи вона сама кинула б потомство. Не було виявлено і слідів браконьєрського полювання.

Наші угіддя межують із Кіровоградською та Дніпропетровською областями. Взимку цього року у тих краях почалася масова міграція шакалів із півдня України: з Миколаївщини, Херсонщини. Вони вже є й на Полтавщині. Наші мисливці та єгері вже неодноразово бачили сліди шакалів в угіддях. До речі, нещодавно саме у тих угіддях, де наші хлопці врятували поросят, мисливці здобули велику самицю шакала. Мабуть, це та тварина, яка полювала на свиней. Лишився десь ще самець. За своїми повадками шакал небезпечніший та хитріший хижак, аніж вовк чи лисиця. Він може завдати великих збитків мисливській фауні та свійським тваринам. Тож маємо великий привід для тривоги…