Лісівник від Бога

Є території, цінність яких не в тім, що вони розміщені поблизу джерел важливої сировини, і не в тім, що ціна землі за сотку там сягає захмарних висот. Мова піде про місця, овіяні духом історії і культури того чи іншого народу. Через такі території дихає доля нації. Це зони, политі потом і кров’ю предків, – національні святині, живописні рельєфи, культурні традиції і аура місця, що не передається. До них належать ліси Волині.

 Ліс лише зовні здається непрохідною суцільною стіною. Буквально за кілька метрів потрапляєш у просторий «палац», в якому над головою, на висоті метрів тридцяти-сорока – живий дах, смарагдовий балдахін, створений кронами дерев. В одному з таких соснових борів я слухав розповідь майстра лісу Рудниківського лісництва, що на Маневиччині, Василя Федоровича Філюка. Про його нелегку, але щасливу долю. Щасливу через те, що життя пройшло в лісі. Переживаючи увесь перебіг його подвижницької праці, я подумав, що німецький поет Гете був правий, коли говорив, що, зустрічаючи лісника, він із повагою знімав капелюха. Адже життя людське настільки коротке, що він не завжди може побачити плоди своєї праці, які дістануться майбутнім поколінням.

Йдемо удвох осіннім лісом, тим часом співрозмовник заворожує цікавими розповідями.

– Волинське Полісся відоме не лише своєю красивою природою, але й бережливим ставленням до пов’язаного з ним фольклору. Якщо вірити народним переказам, один раз на рік, у ніч на Івана Купала, на поляні серед дрімучого лісу розпускається Перунів вогнецвіт. Посередині перистого листя, яке широко розкинулося, ніби вуглина, що світиться, з’являється брунька квітки. Росте це диво прямо на очах і рівно опівночі з тріском розкривається, осяваючи яскравим світлом усю поляну і громом потрясаючи повітря й землю. Людині, яка зможе зірвати цю квітку, стають підвладними всі потаємні знання магії і доступними заховані в землі скарби. Щоправда, добути її вдається далеко не кожному, адже мало знайти чудову квітку в лісових нетрях, треба ще перемогти страх перед нечистою силою, яка зібралася на поляні. І не дай Боже людині злякатись і оглянутися на лики бісів – вмить розтерзає його лісова нечиста сила. Такі народні перекази. Насправді ж папоротники ніколи не цвітуть і розмножуються спорами, розміщеними на зворотному боці листка, – переходить від легенд до реалій Василь Філюк. – Та все ж красива древня легенда має у собі якусь основу. В природі існують два зовсім рідкісні види папоротника, на яких з’являється щось схоже на квітку. Це, звичайно, не квітка, а лише витягнута частина листка зі своєрідними «батончиками» – спорангіями, які відкриваються в надто суху погоду.

Тиша полян, малинників, дубового і соснового бору… Можливо, ці дуби бачили татарське іго, литовських лицарів, польських шляхтичів? Останнього Радзивілла, який жив в Олиці, князя Януша… Його згадують із повагою – він збудував у містечку Олика лікарню, молокозавод, де могли заробити копійчину олицькі міщани. Князь був політичним супротивником Пілсудського, проти якого не боявся виступати відкрито. Його навіть намагалися завербувати в НКВС, проте відмовився, за що кілька років провів у сталінських таборах, куди його відправили разом із дружиною – княгинею Анною. Анна з таборів не повернулась, а сам Януш вижив і поїхав у Польщу після війни. Помер він у своїй крихітній варшавській квартирі в 1967 році. Едмонд Радзивілл – син Януша – збудував бруківку, яка веде до Олики, а Станіслав (онук) узяв шлюб із сестрою дружини американського президента Джона Кеннеді – Жаклін. Ось такі цікаві речі знає лісник Рудниківського лісництва.

– Руки князів дотягнулися навіть до дрімучих лісів, – продовжує неквапливу розмову знавець місцевих історій. – Неподалік від цього місця була влаштована мережа просік, які сходилися в одній точці, і мисливець, стоячи на поляні, міг робити постріл у дичину в будь-якому напрямку. Тут був облаштований справжній звіринець на волі: утримувалися лисиці, олені, козулі, зайці, яких перед полюванням випускали в ліс на потіху вельможам Радзивіллам і їхнім гостям.

Ми увійшли в іще густіший ліс, темний прохолодний тунель – і дерева зімкнули за нашою спиною сиві колючі лапи. Змійка-дорога довго петляла між вузлами оголеного коріння сосен і покритими мохом пнями. Вона то ховалася під лежачим шаром хвої, то потопала в низинах серед заростей крихітних деревець чорниці. Незабаром перед нами розкинулася мохова подушка, а крізь листя розсипом горіли вологі бусинки журавлини. Зовсім, як дрібні яблучка, – міцні, рум’яні, трав’янисті!

– У кожної ягоди – свої маленькі і великі таємниці, – викладає енциклопедичні «лісові» знання Василь Філюк. – Наприклад, чорницю усю гуртом не можна збирати з кущика, вона дозріває по черзі. Є лісова і болотна. І має різні смаки. А спробуйте з молоком лісову красуню лохину! З неї дбайливо зварене варення – той же мед. Скуштуйте інший делікатес: лисички в сметані – і ваша душа полетить у рай. А лісова малина? Це – божественна ягода від усіх недуг.

Слухаючи розповідь, я обперся об сосновий стовбур. Перед очима слався килим, зітканий з ягід і стебел сухої трави; по-літньому припікало сонце, чувся сором’язливий щебет, скрип пташиних голосів, і я повільно пройнявся якимось дивним, солодким забуттям… Осінній ліс вкрав у мене почуття часу і простору, відійшли в далечінь постійні щоденні клопоти…

– А на полянах у розпал літа, – продовжує господар лісу, – стеляться килими різнотрав’я – на лугах, узліссях, вирубах і посадках молодого лісу. Цвітуть буркун, конюшина, блават, лугова герань, звіробій, золототисячник, чебрець – справжній «коктейль» із квітів. Гуляючи в лісі, нерідко випадає примітити майстерно звите, красиве гніздечко, і в ньому – строкаті яєчка. У кого душа не зовсім зачерствіла серед житейських клопотів, той, напевно, з особливою любов’ю зупиниться біля такої знахідки і не зачепить пташиної хатки, аби не завадити поверненню її господині, тому що багато видів птахів не визнають гніздо своїм і покидають і місце, і яйця, якщо не знаходять усе в такому вигляді, як залишили.

– Народився я у 1950 році в селі Журавичі Ківерцівського району в сім’ї колгоспників, – розповідає про себе лісівник. – Там же закінчив школу. Після кількарічної роботи на місцевій меблевій фабриці був рекомендований на посаду майстра лісу, де й працюю сьогодні.

Наша хата стояла на хуторі, а до лісу було – рукою подати. Я в ньому виріс. У далекі 50-ті роки батько, взявши мене, маленького, за руку, вперше ввів у ліс, який для нього був храмом. Він пишався тим, що неподалік від нашого села є така божественна краса. Пам’ятаю, як ми з татом пили воду з маленького джерельця, яке в’юнилося серед віковічних дерев, багна і природних плантацій чорниці – чистих, ніби прополотих чиєюсь дбайливою рукою. Ліс – це моя домівка, – каже Василь Федорович.

– Якось старожил рідного села Данило Черняк розповідав мені, що при панській Польщі ось на цьому місці стояла брама з дерев’яною огорожею довжиною понад сім кілометрів – від Рудників до Журавичів. Вона розділяла ліс князів Радзивіллів і казенний ліс Речі Посполитої, – капаючи жиром із підсмаженого на вогнищі шматка сала на окраєць смачного домашнього хліба, випеченого руками його дбайливої дружини, повільно веде розмову Василь Філюк. – Палі цієї огорожі ще й сьогодні можна знайти у сфагновому болоті – добротно було зроблено. Усе невпинно відходить у минуле і закрадається думка, що молоде покоління не вельми буде цікавитися такими «лісовими» історіями. Тому я як уже літня людина вирішив звести символічну браму, а з обох боків від неї поставити макет огорожі, яка існувала в ті часи. Розпочав з альтанки, згодом біля неї поклав дерев’яну «бруківку». Є місце для безпечного вогнища. Але втомленому подорожньому треба напитися води, тому й викопав колодязь. А згодом поставив і браму. Таке ймення й носить урочище – Брама.

– Не мисливець я, – ніби квапиться повідомити цікавий співрозмовник, – пацифіст. Люблю жити мирно з людьми і звірами. Колись мав рушницю, тому що лісникам належало мати зброю. А сьогодні вона для мене зайва, тому й здав її в держлісгосп. Так спокійніше. Я люблю ліс і те, що в ньому росте й живе. Люблю спостерігати, як ростуть дерева – з кожним роком молоді насадження стають усе вищими й вищими. Ліс шумів і шуміти буде. Так минає життя. Ліс важко ростити, особливо дуб. За ним років із десять треба дивитись, як за немовлям, аби його не заглушили береза та осика.

«Василь Філюк – лісівник від Бога. Його авторитет настільки високий, а любов і повага колег, рідних та друзів така беззастережна, що це пізнається з перших же слів розмови про нього в сім’ї, серед односельчан, у Колківському держлісгоспі. Загострене відчуття міри відповідальності перед своєю справою, колегами, державою і народом. Він сильний можливістю міцно стояти на рідній землі, яку оберігає, і любов’ю до людей», – розповідає про старшого товариша головний лісничий Колківського держлісгоспу Юрій Рибчинський.

Мав нагоду познайомитися й із вірним і незамінним помічником лісничого – його дружиною Катериною. У чоловіка ненормований робочий день. Буває всяке. Але приємно, коли вдома тебе чекають. Тим часом господиня домівки показує консервовані, ніби підготовлені на виставку, гриби, ягоди, лікарські рослини. Усе – своїми руками, зроблено дбайливо, з любов’ю. Ліс годує людей найціннішими продуктами, гордовито розповідає супутниця життя лісівника.

…На якусь мить співрозмовник притих, а мені пригадалося (колись читав), що природні співтовариства живих організмів (так звані біоценози) стійкі завдяки різноманітності і багатству видів, які входять у їхній склад. Кожен із цих видів відіграє певну роль у біоценозі, чимось йому корисний. В усіх його причинних зв’язках нехай розбираються вчені, але тим, хто любить природу, відомо: не можна нищити в лісі нічого. Настільки все налаштоване і притерте в «біологічних машинах», що видалення з них одного-трьох маленьких «гвинтиків» здатне розладнати всю структуру. І це треба знати ліснику. А те, що таке відомо Василеві Філюку, немає й найменшого сумніву. Добре, що складні взаємостосунки людини і природи регулюють такі, як Василь Федорович. Чесно, добросовісно і самовіддано.

Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник» (листопад 2012 №11/14)