І виріс біля села Баласів ліс

Шановна редакціє «Голосу України», пишу з далекого Волгограда з надією, що листа мого буде надруковано в улюбленій всіма газеті.

Нещодавно ми побували в Україні, на батьківщині мого чоловіка в селі Терешів Млинівського району Рівненської області. Село нічим особливо не примітне: люди похилого віку доживають, молодь мається без роботи, яку й у місті не особливо знайдеш. Живуть з великих городів, на яких каторжно працюють. Якщо вдасться продати врожай, то на виручені гроші навчають дітей, одягаються, лікуються. Виручають заготовки із саду та городу й худоба своя. Загалом, кожен сподівається на себе. Інколи зберуться, понарікають на життя й розійдуться по своїх господарських справах.

А у вихідні й сходити немає куди, і виїхати не особливо виїдеш: автобуси ходять рідко. Але є тут улюблене всіма односельчанами місце — Баласів ліс. Ми там теж не раз бували. Начебто ліс і невеликий, але там і гриби ростуть, і квітів море. Серед безкраїх полів, цей ліс — як оаза, як ковток води серед пустелі. А назву свою він отримав від прізвища того, хто його посадив.

Балас Павло Миколайович (на знімку) вирішив залишити слід на землі не одним деревом, а трьома тисячами. Деякі саджанці в лісника дістав, більшість купив за свої гроші і засадив ними найближчий до села яр. Без будь-чиєї допомоги! Доглядав, переживав, щоб прийнялися та прикрасили рідне село й улюблену батьківщину. І все ж прийнялися! Тому що хороша людина…

Є задумка в Павла Миколайовича — розширити свій ліс на радість односельцям. І я впевнена, що збудеться його мрія. Дуже хотілося б через вашу газету висловити подяку цьому скромному трудівникові. Такі люди — приклад нашим дітям і онукам!