Кому потрібне це довкілля?

Очевидно, що для деяких «екодіячів», «охорона» довкілля – це спосіб хайпонути і заробити.

Масштабні лісові пожежі через підпали трави, повені з причини неналежного стану чи взагалі відсутності гідроспоруд і забудови там, де її не повинно бути, рекордний рівень забруднення повітря, горіння сміттєзвалищ, збільшення площ і кількості піщаних бур, – це лише частина прикладів природних лих, що сталися у минулому (2020) році в Україні. Вагому роль у цьому відіграє і глобальне потепління, але…

Ще з часів заснування Римського клубу, коли визначилися з терміном сталого розвитку, держави світу поволі почали працювати над захистом довкілля. Згодом з’явились і не державні (неурядові) природоохоронні організації. Початок створення таких організацій прийшовся на 1986 рік, коли сталась Чорнобильська катастрофа, яка «породила» найперше природоохоронне неурядове громадське об’єднання – «Зелений світ». Після набуття популярності та появи у них можливостей впливу на суспільство і владу, ці громадські організації почали з’являтися, мов гриби після дощу.

Як свідчать дослідники громадського руху із захисту довкілля, першопричиною виникнення таких громадських організацій стали: ОБ’ЄКТИВНІ причини – стан довкілля, і СУБ’ЄКТИВНІ, які переважали над об’єктивними – це інтереси, спрямовані на демократизацію суспільства. Але ті ж дослідники «зеленого» руху – від Олександра Стегнія до Марії Алексієвець стверджують, що значна частина організацій або пішла у політику, або почали працювати заради власних інтересів.

За чотири роки після виникнення першої громадської природоохоронної організацій їх в Україні нараховувалось уже близько пів тисячі. Власне, для мене рубіжною в оціночному ставленні до вітчизняних «зелених рухів» стала презентація фільму однією із них. Пів години аудиторія – науковці та представники громад, мовчки дивилася стрічку, яка англійською мовою розповідала, вірогідно, щось цікаве про річки і боротьбу за їх чистоту. Лише після закінчення хтось обурився, що потрібно було б зробити український переклад. Не втримався і я, висловив власний подив у розмові з одним із засновників «Зеленого світу»: «…з такою кількістю організацій стан довкілля мав би стати вже ідеальним, але він стає дедалі гіршим». У відповідь почув категоричне: «…тих, хто справді щось робить у цій галузі, можна перерахувати на пальцях однієї руки!»

Гранти цих громадських організацій, які є основним джерелом наповнення їхнього бюджету, на 99% надходять із закордону. Подейкують навіть, що ці організації працюють у більшості на інтере­си своїх донорів, ніж на довкілля України. Але вже тоді можна було розгледіти увесь спектр цього руху: від недержавних громадських організацій (НГО), які об’єднали науковців і практиків, що знались на захисті довкілля, до крайніх правих радикалів – «Альянса защитников животных».

Серед «правих» завжди виділявся Київський еколого-культурний центр (КЕКЦ). Центр презентує себе як Київський, тобто український, хоча чомусь транслює всю свою інформацію російською, а сайт має російський домен.

Прославився центр спочатку тим, що наповнив нашу країну гуманітарною природозахисною літературою й власними творіннями на зоозахисну і філософську тематику. КЕКЦ просував авторів, які заклали природозахисний рух за кордоном ще у 60–70-х роках. Але найбільша слава КЕКЦу в праворадикальних поглядах і діях. Найвідоміша пропаганда і, вірогідніше, участь цієї організації у так званих шипуваннях дерев, а також спалюваннях біотехнічних споруд на території лісових, мисливських господарств та ПЗФ (Детальну інструкцію як це зробити і заклики до цих дій можна знайти на партнерському сайті КЕКЦу «Екотаж» ecotage.info).

Найбільшої слави КЕКЦ здобув у справах захисту диких тварин. Особливо вовка та лося. Чого варте останнє передноворічне висловлювання на сторінці фейсбука цієї організації: «Кривавим мисливцям знову дали під дих». У тому ж дописі зазначається: «…полювання у національних парках заборонено у США, Канаді, Індії, багатьох африканських країнах». Але, наприклад, у США, починаючи з 2006 року, на офіційному сайті Служби риби та дикої природи США (U.S. Fish and Wildlife Service), йдеться про відкриття полювань у різних заповідниках. Причому цих дозволів стає все більше і більше. Але говорити про це КЕКЦу не вигідно.

Куди там Шарон і Кеннет Фрідманам із їхнім «Посібником з екологічної журналістики» до методів пропаганди КЕКЦу. Хто не хоче захопити увагу суспільства і використати його? Нехай це брехня або напівправда, але ці найвишуканіші методи захоплення й утримання уваги дають свої плоди.

Відсутність поінформованості населення призвела до того, що КЕКЦу вдалося проштовхнути ряд законів, які суттєво обмежили ведення мисливського і лісового господарства. Лише забороною пропаганди мисливства в Україні у закладах освіти відрізано неупереджену і правдиву інформацію для молоді про те, що завдяки мисливцям в усьому світі збережено багато тварин, яким загрожувало зникнення.

Нещодавно на сайті КЕКЦу з’явилася публікація: «Даёшь деохотизацию всей страны!», де пропонується «экспроприировать всё охотничье вооружение и сдать на хранение государственным складам». І це під час військової агресії сусідньої країни! Адже відомо з світової історії і практики, що тільки мисливство дає можливість цивільному населенню законно навчитись володінню зброєю, методам пошуку та вистежування цілі, виживанню, а у разі необхідності, без підготовки, миттєво стати до збройних сил і захистити свою країну і власну родину.

Замовчування фактів притаманне і численним російськомовним літературно-науковим творам, якими багатий арсенал КЕКЦу – «місіонера релігії природоохорони».

До того ж КЕКЦ пропагує і нав’язує суспільству нову віру – віру у «повну заповідальність», причому дуже вишуканими, не завжди чесними, а іноді й не зовсім законними методами.

Подібну технологію ми вже проходили, коли нам втовкмачували у голови іншу віру – атеїзм, віру у ніщо. Заміна Бога поняттям «Природа» загрожує обґрунтуванням природозахисної диктатури, яка нічого позитивного не принесе, як не приніс атеїзм.

Пропагуючи «екоетику» і її засновника американського еколога Олдо Леопольда, КЕКЦ жодним словом не згадує про те, що цей фахівець лісового господарства заклав основи раціонального підходу до ведення мисливського господарства. У 1906 році на Кайбабському плато було знищено великих хижаків, аби збільшити кількість оленів в інтересах мисливства. Виснажені олені почали гинути від голоду. Олдо Леопольд дійшов висновку, що для успішного збереження дичини, в тому числі оленів, необхідно знати ємність угідь і опублікував ряд робіт, у яких обґрунтував норми вилучення з популяцій копитних різних груп, необхідність охорони хижих птахів і звірів, а також торкнувся питань ведення мисливського господарства і охорони дикої природи. У 1933 році у Вісконсінському університеті він створив кафедру мисливствознавства, ставши, таким чином, основоположником мисливствознавства як науки. У тому ж році його фундаментальна праця «Управління дичиною» (Leopold A. Game Management. – New York, 1933.) не втратила свого значення і до сьогодні. У 1937 році під редакцією О. Леопольда почав виходити «Журнал управління дикими тваринами», присвячений питанням охорони, використання і відтворення мисливських тварин. З перших номерів це видання стало основним науковим журналом у галузі мисливствознавства.

Але повернімось до діяльності КЕКЦу. Свого часу на його сайті з’явилась інформація про нібито заготівлю деревини в пралісах ЮНЕСКО на території Ужанського національного природного парку (смт Великий Березний, Закарпаття), про що центр повідомив у Держ­екоінспекцію. Варто зазначити, що Великоберезнянський район межує з двома країнами ЄС, де сконцентрована контрабанда і не виключно, що національний парк перебуває у сфері інтересів деяких кримінальних угруповань, які, можливо, прагнуть отримати контроль над НПП.

П’ять років Ужанський НПП доводив через різні інстанції і нарешті довів у суді неправдивість звинувачень КЕКЦу. Одночасно з цим НПП вдалося реалізувати ряд наукових програм.

Отже, кому ж потрібне це довкілля?

Щоб не знищити довкілля назавжди, необхідно усвідомити одну прописну істину: лише не втративши свого розуму, і самому розібравшись у проблемі, а не сліпо вірячи усьому, що ллється нам у вуха, ми зможемо відстояти не тільки довкілля, дику природу, але й наше майбутнє.

Віталій ГОПКАЛО,

Газета “Природа і суспільство”