23/10/2012
0Я прожив велике і красиве життя. Навіть пам’ятаю вересень 1939 року, коли в наше село з духовим оркестром увійшов полк бійців радянської армії-визволительки.
Музиканти в скатках і обмотках виконували військові марші й урочисті мелодії, а дорослі і діти зі здивуванням розглядали амуніцію спітнілих від важких переходів солдатів та офіцерів. При цьому для непосвячених мушу пояснити, що скатка – це згорнута трубкою у вигляді підкови і зв’язана на кінцях шинель, яку носять через плече, а обмотки – смуги тканини захисного кольору, які носилися разом із солдатськими черевиками ще на початку Великої Вітчизняної війни як заміна чоботям.
А народився я 1932 року в селі Шпиківці Сокальського району, що на Львівщині. Маленьким пам’ятаю початок війни, коли в село на бронетехніці увійшли німці і на моїх очах розстріляли семеро людей з єврейських родин… Влітку 1943-го наше село було наполовину спалене, а мене разом із батьками гнали на каторжні роботи в Німеччину. Проте на станції в Стоянові мені, одинадцятирічному хлопчику, вдалося втекти додому. Ще на території Галичини з полону втекли мій батько і мати, які теж повернулися до рідної домівки. Я був щасливий… А їм довелося переховуватися від німців і місцевих поліцаїв до весни 1944 року, доки не прийшло довгождане визволення. За кілька днів батька мобілізували на фронт, а з його поверненням у 1945 році я пішов у шостий клас, пропустивши п’ятий (цього класу в школі не було, позаяк після війни було багато дітей-переростків).
Після закінчення Стоянівської середньої школи у 1951 році вступив на перший курс Львівського лісотехнічного інституту за модним тоді фахом «Лісове господарство»: лісників у той час наділяли шматком землі, а ціну хліба, вирощеного на ній, я знав із раннього дитинства.
Разом із дипломом інституту надійшли пропозиції їхати працювати в Алма-Ату і Мінськ, але я вже був одружений, тому заради житла ми з дружиною вибрали Східно-Казахстанську область, що в Західному Алтаї. Працював інженером лісового господарства, старшим лісничим, а згодом – директором лісгоспу. Тоді мені було лише 26…
А ще через три роки начальник лісового відомства області запропонував посаду директора Леніногорського лісового технікуму. Це переміщення вже було погоджено в Міністерстві лісового господарства колишнього СРСР – і я того ж дня з особовою справою поїхав на співбесіду до завідуючого відділом освіти і науки Східно-Казахстанського обкому партії. Так трапилося, що в той момент (доля!) під час мого очікування коридором цієї серйозної установи проходив перший секретар міському партії Андрій Владаєв. Я коротенько повідомив про можливі зміни в моїй кар’єрі лісівника, чим його дуже здивував. Він одразу, допитливо дивлячись мені в очі, кинув: «Как это так? Без нашего ведома!?». Вранці наступного дня мене запросили до нього. У кабінеті зібралися голова міськвиконкому, голова районної ради і другий секретар міського комітету партії. «Нам нужен директор местного лесозавода, а наши кадры забирает Лениногорск. Есть предложение: назначить молодого коммуниста Иллариона Маковского его директором», – сказав, ніби відчеканив, головний комуніст міста. Усі присутні одноголосно погодилися – і протягом доби я був переведений на запропоновану посаду Малієвського деревообробного заводу.
На той час підприємство виготовляло за рік до 75 тисяч квадратних метрів дверних блоків, понад 50 тисяч метрів віконних блоків, до 10 тисяч штук шкільних парт у деталях, дошку для підлоги, плінтус та інші товарні матеріали, на що витрачалося до 120 тисяч метрів кубічних лісу на рік.
На цьому підприємстві пропрацював трохи більше трьох років, звик до щоденної чіткої і відповідальної роботи, але різкоконтинентальний клімат Західного Алтаю (влітку температура повітря сягала 35 градусів за Цельсієм, взимку ртутний стовпчик термометра опускався за п’ятдесят градусів морозу), погіршив здоров’я моєї дружини. Лікарі порадили змінити місце проживання. Ми вирішили повернутися на Батьківщину. До речі, рідне село до війни було у складі Волинської області.
В управлінні лісового господарства регіону на роботу приймав Дмитро Телішевський, призначивши головним лісничим Камінь-Каширського лісгоспу. Через кілька місяців мене перевели на посаду головного інженера цього ж лісгоспу, а ще через кілька років я очолив лісове підприємство. Це був 1965-й.
Та повернемося до мого нового місця роботи. В головному лісовому відомстві області в ті часи все трималося на ініціативі ентузіастів. Ними були всі – від начальника управління до рядового майстра лісу. Постачання в галузі було вкрай негативним, не кажучи вже про фінансовий стан. Треба було, як тоді говорили, «крутитися». Ми й крутилися. Навесні 1965 року в ліси довіреного мені лісгоспу я завіз із Тетерова Київської області дві пари бобрів. До цього вони на Волині не жили. Ми розселили їх між Новими і Старими Червищами по річці Стохід, де були оптимальні умови для їхнього існування і розмноження. За територією поселення закріпили лісника, і вже восени в заплаві Стохода з’явилися їхні новозбудовані «хатки». Але це, як кажуть, поза господарством. А в 1964-му, коли вирівнювалися кордони між Волинською і Рівненською областями, у володіння Камінь-Каширського лісгоспу передали велику частину лісу, що прилягає до села Залізниця Любешівського району, а разом із ним і підсобне господарство «Залізниця», яке входило в структуру лісового господарства України. В ньому нараховувалося 350 телиць і корів. Загальна площа лісів лісгоспу тоді становила 75 тисяч гектарів, він був одним із найбільших в Україні. У залізницьких лісах на площі 400 гектарів ми вперше в Україні розпочали меліоративні роботи, які поводилися за рахунок лісгоспу, а наступного року на 50-ти гектарах цих земель посіяли пшеницю. Невдовзі на базі цього допоміжного господарства заснували радгосп «Партизанський», на меліорованих землях якого сіяли льон, жито і пшеницю, випасали худобу. Так лісова галузь області ставала на ноги. Принагідно варто сказати, що в ті часи Камінь-Каширський лісгосп щорічно висаджував 1,3-1,7 тисячі гектарів лісу. Отож, ліси нинішнього міжколгоспного лісового господарства Любешівщини відсотків на шістдесят посаджені руками тодішніх працівників нашого лісового підприємства. Одночасно в лісгоспі почали працювати над розширенням виробництва товарів народного споживання. Гроші від такої діяльності залишалися на підприємстві, тому вже у 1966 році ми випустили 22 мільйони прищіпок для білизни на загальну суму 400 тисяч радянських рублів. Для того часу це були шалені гроші. А невдовзі наше лісове підприємство освоїло виробництво так званого хохломського розпису дерев’яних (осикових) ложок. То – ціла історія випуску товарів народного споживання в лісовому відомстві області. Для виробництва цього цікавого народного виробу не було ніяких технологій, тому мені довелося поїхати в Горьковську область Росії за досвідом. Спочатку ці ложки вистругували вручну, лакували і розписували. Копітка робота не давала можливості різко нарощувати виробництво, а попит був великий. Після статті у всеукраїнському журналі «Україна» ми отримали сотні листів-замовлень на цю художню продукцію, тому довелося шукати шляхи і можливості збільшення виробництва. Впродовж одного календарного року ми знайшли можливості перейти від ручної обробки деревини на механічну, а тодішнє Міністерство лісового господарства України підтримало ініціативу і відпустило нам 4 фрезерні станки, що збільшило виробництво ложок до ста тисяч штук на рік. Одночасно з товарів народного споживання ми виробляли хвойно-вітамінну муку, яка була дуже популярною в сільському господарстві для підкормки свиней і овець. У південні регіони України ми її відвантажували навіть вагонними партіями.
У 1968 році (що мені особливо запам’яталося!) наш лісгосп відвідали вчені з Гомельського науково-дослідного інституту ботаніки. Ціль приїзду – створення на Волині умов вирощування гриба гливи. В області і Україні це було вперше. У Пнівненському лісництві за короткий термін збудували погріб, куди поклали три тисячі старих пнів, засіяних міцелією гриба. Того ж року було зібрано понад тонну цієї білкової продукції.
Волинське обласне управління лісового і мисливського господарства завжди було ініціатором і піонером добрих та корисних починань. Наприкінці 60-х років у нашому лісгоспі побувала дуже цікава людина – професор Литовської академії наук (прізвища, на жаль, не пам’ятаю). Стояло питання промислового освоєння вирощування журавлини (клюкви). Дуже швидко виготовили робочий проект, відвели три гектари землі, провели меліоративні роботи ділянки з подвійним регулюванням води (могли зайву воду скидати, а за необхідності – подавати її з озера, що поруч). Пагони для розсади заготовляли з місцевих диких сортів цієї корисної лісової рослинки і першого року ними засадили лише півгектара відведеної ділянки. А професор-литовець подарував нам двадцять саджанців чотирьох сортів американської журавлини, один із яких (добре пам’ятаю), називався Елеонора Рузвельт. Це, знову ж таки, стало резонансною подією в Україні і на теренах колишнього СРСР, адже промисловим вирощуванням ягоди ніхто поки не займався. Консервний цех лісгоспу тоді випустив таку цікаву цукерку, як «журавлина в цукровій пудрі». Ми збирали урожай ягоди 1,5 тонни з гектара, а наші колеги в Америці мали по 7-9 тонн. Проблема була в тім, що пісок, який за технологією завозився на плантацію журавлини і встеляв її товщиною до 15-20 сантиметрів, був засмічений болотним бур’яном – зозулиним льоном. Він пригнічував головну культуру, прополка проводилася вручну, тому що тоді гербіциду для боротьби з ним не існувало.
Відмічу: про це писали газети «Известия» і «Правда». Такий досвід у нас переймав один із колгоспів Пінського району, що в сусідній Білорусії. Шкода, що нині напрацювання із вирощування цієї безцінної ягоди загублені, адже сьогодні на болотах волинського Полісся за допомогою сучасної техніки і наявності різних гербіцидів на вирощуванні журавлини можна робити непоганий бізнес. Сподіваюся, колись знайдуться охочі, і Волинь поверне собі славу малої батьківщини її промислового вирощування.
Загалом я завдячую долі за те, що потрапив на Волинь і кращі роки мого життя пройшли у щоденній праці в її гаях і дібровах. А наостанок хочу згадати добрим словом першого секретаря Волинського обкому партії Федора Калиту і його дружину Валентину Андріївну. Злі язики, далекі від реалій і правди, подейкували, нібито секретар був п’яницею, гулякою і грубою людиною. Маю право заперечити ці вигадки недоброзичливців, тому що особисто знав цю сім’ю. На озері Доброму був зведений відпочинковий будиночок (він стоїть і досі), куди часто у вихідні і свята з дітьми приїжджала ця сімейна пара. Федір Калита любив порибалити, мав свої рибальські снасті, і це в нього непогано виходило.
Ніякі компанії там не збиралися, відпочивали без шуму і галасу. Перший секретар завжди мені говорив, що про його приїзд на озеро не варто попереджати першого секретаря району, мовляв, у нього багато справ, тому нехай він ними займається (що свідчить про скромність). Ложками червону ікру він не їв, як вигадували, а пив лише сто грамів горілки і дуже полюбляв сільське кисле молоко в глиняному глечику, зверху якого підійшли вершки, а також картоплю в «мундирах». Казав, що це дуже смачно.
Фото Оксани ЧУРИЛО та з сімейного архіву Маковських Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник» (жовтень 2012 №10/13)
З вашого дозволу повернуся до початку нашої розмови, де сказав, що прожив велике і красиве життя. Красиве воно тим, що було нелегким, насиченим подіями, щоденною працею. Людська біографія – це те, що людина зробила, бачила, скільки знає, чого сама навчилась і навчила когось. Пригадую Казахстан, де мав щастя познайомитися з неординарними людьми тодішньої держави. Працюючи директором лісопереробного заводу, на засіданні одного з партійно-господарських активів мав робочу зустріч із Георгієм Максиміліановичем Малєнковим. То була сильна і впливова постать, міцний господарник, який і на роботі, і в усьому місті мав неабиякий авторитет, вів скромний, майже аскетичний спосіб життя, навіть їздив найдешевшим і найпростішим на той час службовим автомобілем Москвич-401. Пригадую, на тому форумі його навіть не запросили в президію, позаяк після XXI з’їзду ЦК КПРС зарахували до так званої «антипартійної групи», яка в червні 1957 року робила спробу змістити Микиту Хрущова з посади 1-го секретаря ЦК КПРС, висловивши йому особисті претензії.
