Коли вовчик не братик

Нещодавно чиновники Міндовкілля та деякі «зоозахисники» на офіційному рівні знову почали перейматися долею лисиць, здичавілих собак і котів, сірих ворон, вовків, підтримуючи антимисливський законопроєкт № 2232. Мовляв, страждають «бідолашні» від «злих, страшних, кровожерливих мисливців»… Тож саме час їх взяти під захист. Тоді як мисливствознавці, науковці б’ють на сполох, аргументуючи, що така ініціатива лише неабияк нашкодить вітчизняному мисливському господарству та людині.

Аксакал природоохоронної та мисливської справи Хмельницької області, біолог-мисливствознавець Василь Кочупінда віддав їй більше сорока років свого життя. На наше прохання він навів декілька прикладів, чим саме загрожує непродуманий і популістський «гуманізм» до вищеперерахованих видів тварин:

– Я розповім кілька невигаданих історій з життя… На початку 80-х років минулого століття першого травня до нас надійшов тривожний виклик із курортного Сатанова та сусіднього Чемеровецького району області. Вовки напали на овечу отару на літньому пасовиську. Чесно кажучи, я бачив різне, але цей випадок навіть мене вразив. Тоді вночі вовки навідалися до невеличкої обори, де тримали близько 300 овець і за раз зарізали там 58 колгоспних тварин. Лише небагатьох з’їли. Решту мертвих овечих тушок вони просто розкидали скрізь, – згадує Василь Кочупінда. – Мабуть, розраховували повернутися за здобиччю вже наступної ночі. Цей інцидент прогримів на всю Хмельницьку область.

Ми вистежили зухвалих хижаків. Вовки знайшли прихисток неподалік сіл. Оселилися поблизу місцевих скотомогильників у лісосмузі. Це була одна зграя. Двоє дебелих вовків та шестеро молодих. Молоді тварини за розмірами нічим не поступалися дорослим. Коли згодом ми досліджували впольованих тварин, то виявилося, що вовченятам було близько п’яти місяців. Тоді, як за законами природи, вовки саме у травні лише народжують потомство. То був якійсь природний феномен.

Ми здобули усіх молодих вовків та вовчицю. А старий самець-вовк, відчувши нутром біду, втік із наших країв.

Ще один приклад. Взимку у лісах Шепетівського району вовча зграя різала козуль, лосів, кабанів. Були й напади на свійських тварин у селах. Місцеві мисливці і наші єгері вистежили їх. Було четверо вовків, одного з них мисливці вже підранили. Довго ми звужували коло навколо хижаків, не даючи їм можливості перепочити. Але навіть у пастці і під час постійного переслідування вовки знайшли, загнали та розтерзали трьох козуль. За слідами на снігу я визначив картину випадку. Це були три дорослі козулі вагою приблизно до центнера. Вовки лишила від них лише сліди крові на снігу та природні відходи. Решту, зокрема, шкіру, кістки й ратиці, з’їли до останнього шматка. Підранок полював нарівні із здоровими родичами. Стрибав на відстань понад п’ять метрів, наче той спортсмен. Ось що трапляється, коли вовки відчувають себе господарями у лісі. Що могло ще статись, якби не мисливці та єгері, які тоді вимушені були провести відстріл хижаків?

Василь Кочупінда наводить й негативні приклади стосовно лисиць, здичавілих собак та котів, сірих ворон.

– Ви колись розповідали про потужне мисливське господарство «Золотий фазан», де доглядають та охороняють плямистих оленів. Там є фазанарій. Так от коли наші колеги лише відкрили фазанарій із першими пташками, лисиці і здичавілі собаки рили підкопи під сітку-огорожу, нищили фазанів, особливо пташенят. Зараз мої колеги використовують так званого «електропастуха» й міцний бетонний фундамент. Тож хижаки туди вже не можуть пролізти.

За радянських часів поголів’я лисиці ми тримали у нормі. Тоді не було нашестя скажених, хворих на коросту чи інші небезпечні інфекційні захворювання хижаків. Тоді мисливці тримали норних собак – фокстер’єрів, вельшів, такс, із якими полювали на лисиць. Інколи під час цих полювань лисиці вбивали або калічили й досвідчених мисливських собак. Держава платила мисливцям за кожного впольованого лиса 10 карбованців, а шкура лисиці на ринку могла коштувати й до 200 карбованців. Для прикладу – моя місячна зарплатня мисливствознавця тоді становила близько 140 карбованців. Згодом ця практика преміювання державою була зведена нанівець… Буквально за пару років лисиці розмножились удвічі, а то й втричі. Сумні наслідки ми пожинаємо досі. Це і занизька кількість зайця, перепілки, сірої куріпки в угіддях, це і господарювання лисів на людських обійстях, велика кількість випадків сказу. Тож чиновники хочуть знову стати на ті ж граблі?

Колись ми в районних, міжрайонних організаціях УТМР теж серйозно займались вирощуванням маточного поголів’я фазанів і диких качок з метою випуску у дику природу. Спершу вольєри накривали рибальською сіткою чи тоненьким дротом. От були випадки, коли сірі ворони, спокусившись легкою здобиччю, розривали цю сітку, залітали до вольєрів і вбивали каченят, фазаненят. Скільки, наприклад, гнізд цінних качок, фазанів, куріпок, перепілок, чайок, інших птахів розо­рює сіра ворона? Скільки пташенят знищує? Сіра ворона не гребує й зайченятами. За пару лапок впольованої сірої ворони ми сплачували мисливцям премію у 50 копійок та ще видавали безкоштовні набої. Тому боротьба із сірою вороною проходила на належному рівні.

Про здичавілих котів та собак скажу одне. Ці тварини набагато небезпечніші за тих лисиць і вовків тим, що інстинктивно не бояться людину і не уникають її. Бо добре знають, що людина являє собою, чого від неї чекати і як втекти від переслідування тощо. А інстинкти хижаків нічим не поступаються тим самим вовкам та лисицям.

Звісно, вовки та лисиці мають право на життя. Але у таких рамках, аби не завдавати суттєвої шкоди іншим тваринам і людині.

Шановні зоозахисники! Повірте, що вовки, лисиці, здичавілі собаки і коти не варті настільки прискіпливої вашої уваги та захисту. Зверніть увагу на тварин, які, справді, потребують допомоги та підтримки – на козуль, кабанів, оленів, лосів, диких качок та гусей, куріпок, перепілок, диких голубів, аби, дійсно, збагатити дику природу.