19/10/2012
0З чиєїсь легкої руки у степовому П’ятихатському районі місцеві лісові насадження здавна називають «зеленою поемою рідного краю». А ось творцем цієї поеми, її героєм і легендою величають Віктора Малицького, лісівника тутешнього лісництва. Саме в ці дні виповнюється 55 років, як він опікується в районі лісовими масивами, загальна площа яких завдяки його зусиллям сягнула майже чотирьох тисяч гектарів.
Конеферма в заповіднику
Деревами засаджено чи не всі балки, яри, горбики і косогори. Та найбільша гордість Віктора Григоровича — Грушуватський ліс, котрий з усіх боків оперізує Макортівське водосховище, що на річці Саксагань. Цей ліс оголошено заповідником національного значення. А в масштабах самого району його значення унікальне. Адже питна вода, якою користуються мешканці кількох навколишніх сіл і районного центру, — саме звідси, з Макортівського водосховища, джерела беруть початок з-під коріння його зелених охоронців. Отож заслуженому лісівнику України Віктору Малицькому справді є чим пишатися: його ліс дає обшир і чистоту водному плесу.
— О-йо-йой, — зітхає у відповідь на мої слова Віктор Григорович. — У нашу бочку меду вкинуто велику ложку дьогтю. Без нашого дозволу і без згоди. І найогидніше, що за теперішніми «правилами» і «правами» ми не можемо покласти край цьому неподобству…
І досвідчений лісівник повідав про біду цієї зеленої перлини та людей, котрим випало сусідувати з нею.
Річ у тім, що майже півтора гектара прибережних луків опинилися ледве не посеред лісу. Свого часу вони належали Саксаганській сільській раді. Малицький зі своїм колективом, маючи дендрарій та першокласний лісорозсадник, кинулись було засаджувати «вільну» площу молодими кущами й деревами. Одначе сільрада розсудила інакше. Тоді саме, в перші роки розбудови незалежності держави, у лісових масивах Дніпропетровщини «нові українці» наввипередки заходилися зводити собі котеджі й цілі престижні селища, то й п’ятихатська «еліта» не стала винятком. Отак ці півтора гектара духмяних луків вибили під дачну забудову. Узаконили, тобто оформили створення садівничо-городницького товариства. А земельні ділянки тут, як не важко здогадатися, дісталися місцевим можновладцям.
І, може, й стерпілося б, але не минуло й десяти літ, як усю землю в товариства, окрім двох чи трьох ділянок, викупив приватний підприємець. Для спорудження… конеферми, де зайнявся розведенням племінних жеребців. І, звичайно ж, не коні винні, що продукти їх життєдіяльності почали складувати просто неба на березі річки. З усіма наслідками, які з цих кучугур тепер день і ніч витікають.
— А з іншого боку лісу (там землі Саївської сільради) в зоні водоймища невідомо з чийого дозволу зведено ще й приватну свиноферму, «відходи» якої також «нейтралізуються» подібним чином, — каже Віктор Малицький. — Називайте це, як хочете: катастрофою, екологічною диверсією, але все це в районі водозабору недопустимо. Про подібне треба криком кричати як про злочин і найбільшу загрозу населенню.
Власне, у П’ятихатки нас привів лист Василя Сивочки, який у районі очолює громадський осередок боротьби з оргзлочинністю та корупцією. Та, навіть наділений таким грізним «титулом», Василь Володимирович ніяк не може «догукатися» до місцевих владців, нагадати їм, що, згідно із законом про місцеве самоврядування, сільські ради разом із районною делегують владі (в даному випадку райдержадміністрації) повноваження, в тому числі й з охорони навколишнього середовища, тим паче — заповідників і заказників та об’єктів, які гарантують екологічну безпеку членів територіальних громад. Змусила звернутися до «Сільських вістей» така обставина. Очисні споруди, які подають із Макортівського водосховища питну воду, давно відслужили свій вік, а грошей, як зараз «модно» пояснювати, на заміну потужностей немає. От немає, і квит, хоч пробі кричи. «Фактично ж, — уточнив при зустрічі Василь Володимирович, — ними ніхто й не поспішає всерйоз займатись». От «розподілом» земель, виборами і тому подібним займаються аж бігом, а до очисної станції руки не доходять! Як і до з’ясування ситуації із «загадковою» появою конеферми посеред лісу, свиноферми з іншого боку водосховища. Тут крайнього не знайти.
— Рішення про передачу цієї земельної ділянки під «дачний» кооператив приймалося ще до мене, але таки приймалося, — пояснює нам у селі Саксагань сільський голова Микола Кривохатько. — А ось дозволу вести там селянське господарство, тим більше створювати конеферму, не було і бути не могло. От тільки що ми тепер можемо удіяти? Сільська рада нині розпоряджається винятково землями в межах населених пунктів, поза ними — то вже не наше.
Пани — на всіх одні штани?
Між тим Микола Іванович пропонує нам придивитися пильніше і далі. З тих міркувань, що водозбір водойми річки Саксагань «тягнеться аж від сіл Комісарівської сільської ради». Тобто — і від Комісарівського лісу, узлісся якого (та і не лише узлісся, а й «хащі») «по коліна в смердючому смітті, де розвелася сила-силенна гризунів та інших носіїв і збудників хвороб».
Реалії такі, що смітники з пакетів, поліетиленових пляшок, усіляких побутових відходів зустрічаються нині на кожному кроці. На узбіччях доріг, в лісосмугах і перелісках, у балках і на пустирях, а то й прямісінько у селах або за лічені метри від них. Уже виїжджаючи з П’ятихаток, ми мали можливість «милуватися» вражаючим краєвидом на їх околиці: гори сміття від дороги і до самісінького горизонту та чорні зграї гайвороння у мареві над ними.
Історія надто типова. Років десять тому неподалік будували шляхопровід через залізничні колії, землю для насипів брали з колишнього пасовища поруч. Загорнути ж вириті ями чи якось інакше облагородити забули. От місцевий люд і використав їх під несанкціонований смітник. Майже собі під носом! А ще ж поблизу і елеватор та комбікормовий завод.
І чим далі «в ліс», тим більше «дров». Неподалік ще донедавна базувалася військова частина. Її територія, завжди ретельно прибрана, потопала у зелені і квітах. Сьогодні тут руїни, купи цегли і ще вищі від них купи сміття.
Сміття, сміття… Смердить, кишить щурами й мишами… Душить випарами, від яких паморочиться голова.
А ось дорога, яка веде у село Нерудсталь — мов тунель крізь звалища мотлоху. Його не по коліна — вже по вуха.
Інша дорога біжить у села Івашинівської сільської ради. Тут видовище ще більш вражаюче. Колись на весь Радянський Союз славилися сади місцевого садівничого господарства. Тепер вони заросли акацією, дерезою, іншими чагарниками. А розгорнеш гілля — все те ж сміття. Ми пригледілися до нього. Леле, між усіляким непотребом ще й якісь явно токсичні, небезпечні відходи!
Їдемо в напрямку населених пунктів Пальмирівської сільської ради. Про наближення до Новозалісся заздалегідь попереджає… сморід. У цій місцині, також «за задовільною схемою», функціонує свиноферма — забруднювач довкілля. У лісосмугах, по обидва боки від траси — кагати, копиці, скирти з її відходів. Мимоволі ловиш себе на такому порівнянні: якщо наші предки у цих краях нагортали кургани-могили, котрі тепер вважаються пам’ятками історії, то ми залишимо згадку про себе у вигляді кучугур сміття. Щоб нащадки дізналися, що ми за люди і як жили. А швидше, від чого вимерли. Один «дослідницький» рейд окремо взятим П’ятихатським районом переконує: ми вже існуємо не в природному, а в сміттєвому середовищі. Що й підтвердила землевпорядник Саївської сільської ради Галина Шкура. Уже не тонни відходів, не десятки і навіть не сотні тонн, а тисячі їх, каже вона, нагромаджено в тутешніх степах.
— Наші люди самі винні, що засипають себе шкідливим мотлохом, — каже Галина Іванівна. — Не встережеш, не напасешся ж охоронців, щоб ловити всіх, хто вивозить непотріб зі своїх дворів у посадки чи на узбіччя польових доріг. А де брати гроші, щоб усе це прибрати?
Схожу думку має й сільський голова Саксагані Микола Кривохатько.
— Про знешкодження, утилізацію чи переробку накопичених відходів нам, сільським громадам, навіть мріяти не доводиться, — сказав він, — бо збудувати хоча б один сміттєпереробний завод у сільській місцевості у найближчі десятиліття навряд чи вдасться. Ми в такому зараз становищі, що ні наша сільрада, ні жодна інша в районі — знаю це точно — не маємо навіть офіційних і узаконених елементарних сміттєзвалищ. Та й коштів на їх утримання катма…
Уся надія, підвів риску Кривохатько, на полігон твердих відходів, який завершують споруджувати в районі.
Справді, полігон-довгобуд оптимістично обіцяють увести в дію «вже в цьому місяці». Як ми зрозуміли, до виборів неодмінно введуть. Ним теперішня місцева влада сподівається набрати голоси. А ми взяли й завітали на цей об’єкт. І скажемо так: раніше в колгоспах, навіть без послуг «суперпроектантів» із Харкова, зводили набагато кращі й продуманіші… силосні траншеї. Та, власне, не це, мабуть, нині головне. Прикинули: якщо звезти з усього району вже накопичені гори відходів, то нововведених вмістилищ не вистачить. І знаєте, що почули на це від чоловіка з комунальної служби, який навідріз відмовився назватися? Що у сільрадах марно «багатіють думками». Мовляв, все одно, що пани, котрі сподіваються на чужі й одні на всіх штани. Полігон твердих відходів обслуговуватиме винятково місто П’ятихатки. Решті накажуть «паняти подалі від його воріт»!
Щось схоже на воду
Якимось чином дізнавшись про екологічний візит кореспондента «Сільських вістей» у П’ятихатки, нас запросили ще в одне проблемне місце прямо на околиці районного центру, туди, де в пониззя спускається вулиця Гоголя. Туди ж, в низину, збігає й бурхливий потік… фекалій та нечистот. Звідки він тут узявся? Виявляється, від залізничного вузла через усе місто колись було прокладено 4-кілометровий колектор, яким залізниця зливала сюди свої брудні води. Уже давно ця потреба у неї відпала. А колектор… все працює, все наповнюється смердючою «пульпою».
— А ви пройдіться вздовж усього підземного каналу, — вніс ясність житель помешкання на вулиці Гоголя, 155, Микола Євтушенко, — і побачите, що з усіх дворів туалетні стоки виведено у «шахту». За принципом, «трах-тарабах — і ніяких проблем». І це триває роками.
— Тепер ще й погляньте, яку ми тут воду п’ємо з водогону, — винесла кухоль «питної» води з-під крану Світлана Ковальчук, яка мешкає у будинку по сусідству.
Коричнева і брудна, аж іржава вода у її кухлі. Ще й, пробачте, з «ароматом». А іншої у нас, бідкається жінка, не буває.
Далі ж Світлана Іванівна почала нас розпитувати, чи правда, що в районі пробурили дві свердловини, якими дісталися до артезіанської води, та ніби бурять ще й третю? Може, висловила сподівання, якість води покращиться?
Про третю свердловину не знаємо, а дві, як доповіла діюча влада народу, дійсно просвердлено. Ось тільки сподівання таких, як Світлана Іванівна, марні. Бо обидві відразу й законсервовано «на випадок надзвичайної ситуації в районі…»
А хіба надзвичайна ситуація тут ще не настала?
