За три броди, за сім стеж по журавлеву ягоду

Журавлина – єдина ягода, яка росте на болотах. Їдемо за нею у село Серхів Маневицького району. Тут здавна заготовляють цю цілющу ягоду для себе і на продаж.

– У молодші літа, як і всі жінки нашого села, збирала журахлини мішками, – каже сімдесятишестирічна жителька Серхова Марія Григорівна Ящик. – Ці болотюхи помічні від багатьох хвороб, із них виходить смачний кисіль, та головне, що добре зберігаються цілу зиму. Але ростуть вони на болотах, без чобіт туди не доберетесь… Та й дорога до тої ягоди неблизька.

Гумовими чоботами нас забезпечили місцевий майстер лісу Михайло Гузар та лісничий Галузіївського лісництва Віталій Божидай. Сільський водій Леонід Шкабко погодився своїм «всюдипрохідним» ГАЗ-66 підвезти за три броди. І ось, полишивши позаду річку Веселуху, магістральний меліоративний канал та сільські городці, що тут називають Застав’ям, в’їжджаємо до лісовиська, яке сторожить дві піщані гори, густо всипані кременем.

– Цю місцину старші люди називають Чещиною, – розповідає Леонід Феодосійович. – Тут починаються наші правіковічні пущі і… болота. А дорога веде до хутора Старий Серхів, де раніше був хутір чи прасело.

Автівка мчить-петляє лісовою колійкою поміж молодих сосняків і стиглих борів, білокорих гайків і вільховиськ. Хвалиться чорноокими ягідками вовче лико, визирає на дорогу ліщина та крушина. Попереду заблищали справжні річковиська, але шофер тільки піддає газу і автівка переносить нас через багатометровий брід.

– Наші Бридки… – поважно каже чоловік. – Не знаю, як піхотою їх і обійти.

– А ви не боїтеся тут застрягнути? – цікавимось.

– Ні, я з’їздив тут усі дороги, – заспокоює водій. – Влітку було сухо, це після дощу так розлилося. На цім шляховиську є три таких перегони-броди.

Виходить, колись текло три річки, бо ж брід – у ріки… Та річковиськ уже давно нема, забулися їх назви, зосталося болоття і… Брідки-триброддя.

…Попереду замаячіло ще одне баюрисько. Машина сміло пірнає у цю невідомість і за мить всі пасажири полегшено зітхають: «Проїхали!..»

Шофер, звичайно, ризикує, але не подає виду. Перевозить і через третій брід… Вже й на четвертий мірить заїхати, але ми твердо впиняємо: «Таку машину не підштовхнеш! Тож краще зупинитися, аби було чим назад добратися…»

Далі йдемо пішки. По прокладених жердинах через болотисько виходимо на твердь, прямуємо вузькою стежкою до Старого Серхова. Колись тут жили щасливі багатодітні серхівські родини, мали власну господарку… Зараз про це нагадують лиш старі напівзнищені здичавілі садки – напівсухі, вкриті зеленим моховиськом, яблуні та груші, столітні липи, зотлілі од старості хатки. Про цей Старий Серхів мені багато розповідав наш волинський поет, уродженець Серхова Микола Гаврилюк, який оспівав цей святий куточок нашого Полісся. Старий Серхів розтягнувся лісовиськом на кілька кілометрів… Щоправда, тепер це здебільшого світлі галявини, на які до груш і яблунь йдуть погомоніти березина, дубчаки, сосни, ліщина, ожинники, навіть шапкасті газди-гриби. Для останніх тут справжнє райовисько – ростуть мухомори, решетюки, бабки, сироїжки, опеньки…

А стежка з тої далекої сільської вулички несподівано пірнає у справжнє болотисько, хоч і поросле вільхами та березиною, та якби хтось завбачливо не поклав кладок, тут і в чоботях годі було б пройти. Тут сім стежок із кладок… Болотолісся… Очеретина… Заплавина… Час од часу кладки виповзають на невеличкі підвищини, пагорб’я, у лісовиська, щоб за десять-двадцять кроків знов вивести на таку ж слизовину жердя-кладок… Ця кількакілометрова стежа-кладка веде до болота, порослого березняком та лозняками. І тут росте цілюща червона ягода, яку на Поліссі називають журахлинами. Бо та ягода серед непрохідних боліт (це звуть Серхівським і воно, мов живе, гойдається-дихає) – як жура журлива. Хоч і кажуть, що назва цілющої ягоди від журавля, який, щоб врятувати поліських щирих працьовитих людей від голодної смерті, полетів за моря-океани по цілющу ягоду – бідняцький хліб – аж до Північної Америки і після багатьох пригод повернувся у рідний край, засадив непрохідні болота і мочарі – бідацькі володіння, на які ще не поклали загребуще око вельможні пани, –диводерев’ям, що рясно родить смачну журавлину. З тих пір вона допомагає пережити голодну зиму. А збирати її можна з кінця серпня ген аж до весни… Бо й у мороз не тратить своєї цілющої сили. Журавлини подекуди й досі беруть на свят-вечір до столу. Це бажана ягода на весіллях та хрестинах, різних родинних подіях. Її протирали з цукром, заливали медом, зберігали живою у кошілках і бочках, часто, щоб не зіпсувалася, опускали у колодязь – там і зимувала.
Серхівський журахлинник ховається поміж болотної трави та зілля у зелених мохах по купинні. Красиве зелене дрібнолисте болотне деревце-стеблина, як і його лісовий червоно ягідний побратим-бруслинник, може, за легендою, жити до триста років. Він годував наших прадідів і дідів, ще й правнуків буде лікувати та цілющою силою наділяти.

– Збирати цю ягоду – робота не з легких, – каже вчителька географії Серхівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Леся Миколаївна Паламар, яка за півгодини назбирала відерко найпоживніших поліських «цукерок». – Адже легко поранитись об гостролисті болотні трави та зела. А ще ж потрібно остерігатися вужів та гадюк, які нерідко живуть у цих місцях. Тут не присядеш, бо навіть найвищі купини з мокринням. А ще можна втрапити у болотне вікно, провалитися якщо не з головою, як бувало в давнину, то по пояс.

До речі, мій колега – оператор телеканалу ITV Павло Лісівненко – у такому віконечку ледь не загубив чоботи, довелося витягати усім товариством.

– Прохолодно!.. – зауважив журналіст. – І просушитися нема як…

Ми також збираємо цілющу ягоду… Долонька за долонькою… Хто у шапку, як Леонід Шкабко, хто до рота… Смачна, хоч і кислувата на смак, ягода додає сил, втамовує голод і спрагу. Рухаємось попасом, вишуковуючи маленькі бісеринки, що на сонці переливаються, мов рубіни, всебарв’ям… Чим далі на болото, тим смачніша і головне більша ягода… Ось уже до рук потрапляють ягідки завбільшки з вишню, малу грушку і навіть такі здоровенні, мов яблука… Не вірите, самі перевірте. Але майте на увазі, що на болоті легко заблукати… За якийсь десяток метрів за лозами-березняками вже не чутно голосів товариства. Очільник нашої ягідної експедиції головний лісничий ДП «Маневицьке ЛГ» Володимир Фесик просить триматися гурту, розповідає, як лісівники «розблуджують» блукальців… До речі, консервний цех Маневицького держлісгоспу вже багато років з цієї цілющої ягоди робить смачні напої, перетирає з цукром… Її полюбляє як вітчизняний, так і зарубіжний споживач. Зокрема, ця ягода дуже популярна серед поляків, навіть американців та канадійців, йде для дитячого харчування…

…Знову кладками повертаємось до Старого Серхова. Втомленому ще важче йти цим слизьким стежковиськом. Легко послизнутися і полетіти у торфове баюрисько. Мов у цирку, по натягнутому канату, балансуючи руками, викручуючи фантастичні па, хапаючись за стовбурці дерев та гіляк, переправляємось із кладки на кладку, з купини на купину… А серхівчани сподавна повертаються назад із повними мішками цього поліського диво хліба, що рятує од голоду, бідності, хвороб… Це ж бо яку вправність потрібно мати, аби добратися до тверді…

Та ось і твердь… Позаду – болотяна кваша, попереду – стара серхівська вуличка, од якої лишилася тільки ледь помітна вузька стежка… Знов повз завелені напівзотлілі дерев’яні зруби хат та хлівців, рідкі позосталі стовпці од загород, кропивиська, через пам’ять… Завдяки дарунку журавлів і лишається ця найвужча сільська вуличка-стежа через Стару Серхівщину з старосвіття у новочасся. Знову через три броди, через бори, гаї, вільховиська, повз вовчі ягоди та ліщину до крем’яних гір, до рідної школи, де вчиться вісімдесят чотири учні, повертається збирачка журавлин, молодий географ Леся Миколаївна Паламар, яка на своїх уроках розповідає про незвичну подорож одного хороброго Журавлика через моря-океани за цілющою ягодою. Супроти його наша мандрівка – похід у кіно.

– Тут неподалік є ще Паніна гора, – каже Леонід Шкабко. – Там теж є що подивитися. Хочете, підвезу… Кажуть, колись жила справжня панночка… Красива, мабуть, була…

Фото автора