19/11/2020
0Ботанік Марія Зерова знала напам’ять всі сонети Шекспіра.
Україна. 1948 рік. Переживши страшний післявоєнний неврожай, науковці – за вказівкою партії, звісно – почали докопуватись до його причин. Одна з них була на поверхні: в роки окупації сталося широкомасштабне вирубування лісосмуг у степовій зоні. Німецька адміністрація не переймалася тим, що населення України потерпало без палива. З іншого боку, їй було й не до охорони лісосмуг. Останні винищувались, і язик не повертається засуджувати з цього приводу доведених до відчаю жінок і людей похилого віку, які замерзали у свої домівках.
Отже, поля у степовій зоні не було чому захищати від вітрів і суховіїв. Треба було відновлювати лісосмуги і робити це гранично швидко і ефективно. На жаль, проста, здавалося б, справа, як кажуть, не пішла. Саджанці не приживалися або зростали надто повільно.
Вище ми згадали про науковців. Але ж лисенківщина, характерна для 1930-х років, нікуди не поділася. Навпаки, розквітла після війни буйним цвітом. Ось один із послідовників «народного академіка» Трохима Денисовича Лисенка і висловив «геніальний» здогад: дерева погано приживаються через відсутність у степу лісових грибів. Ґрунти на місці майбутніх лісосмуг треба мікоризувати. Дайош мікоризацію України!
Справу державної ваги треба було комусь доручити. На той час в Інституті ботаніки імені М.Г. Холодного АН УРСР, який повернувся з евакуації до Києва, вже існував відділ мікології, де працювала Марія Зерова, дружина академіка Дмитра Зерова. Цьому досвідченому мікологові, яка мала довоєнний досвід роботи в системі Зеленбуду, й доручили вивчити проблему і втілити в життя ідею цієї самої «мікоризації».
Марія Яківна, передусім, замислилася: чому ж до їхнього тотального вирубування лісосмуги благополучно зростали і надійно захищали поля? Чому їхні творці не робили перед садінням дерев ніякої «мікоризації» і все в них виходило? З іншого боку, наукоподібне слівце на ділі означало величезні й непосильні витрати для післявоєнної України. Насамперед, де було взяти культуру грибниць у такій запаморочливій кількості?
Донька хлібороба з Київщини Якова Дудника, який згодом пов’язав своє життя із залізницею, працював у Козятині, потім у Києві, і збіднілої польської дворянки Марії Довгалюк зі Славути, на Хмельниччині, Марія Зерова сумлінно взялася за роботу. Вона розуміла, що її міркування, хоч би якими правильними вони були, до уваги ніхто не братиме. Адептам лисенківщини треба було пред’явити такі докази, такі аргументи, щоб вони не мали жодного шансу що-небудь заперечити чи, бодай, взяти під сумнів. І Марія Зерова, попри реальний ризик накликати на себе гнів прихильників «народного академіка», каменя на камені не залишила від ідеї «мікоризації». Вона неспростовно довела, що грибниця (міцелій) є в достатній кількості вже у ґрунті, що обліплює коріння саджанців, і «збагачувати» нею відведені під майбутні лісосмуги ділянки землі немає жодної потреби. Натомість для того, щоб лісопосадки успішно приживалися і зростали, треба налагодити їхній своєчасний і інтенсивніший, ніж раніше, полив. Крапка!
Гадаю, читач розуміє, що таке було на початку 1950-х років категорично виступити проти модного тоді і заохочуваного тодішньою владою авантюризму і волюнтаризму в науці? Марія Зерова це зробила. І ця принциповість, пов’язана, на наш погляд, із обожненням наукової істини, відповідала її натурі.
Про той час сама Марія Яківна говорила приблизно таке: «Маючи за плечима 50 років загалом, чималий стаж роботи з нижчими класами рослин і заглибившись у проблеми мікоризи (симбіоз грибів і вищих рослин – дерев), я відкрила для себе нову галузь ботаніки – макромікологію, тобто вчення про те, що ми називаємо грибами у житейсько-побутовому розумінні цього слова. Це й вирішило мою подальшу долю як науковця».
…Любов до науки і знань заклала їй ще у дитячі роки мама. На жаль, ця розумна жінка прожила недовго, ледь перевищила 40-річний рубіж. Але встигла подбати про освіту своїх дочок. Коли народилася молодша – Лариса, старші – Марія і Лідія – вже пішли до школи, де навчалися діти залізничників. За результатами відбіркових іспитів, невдовзі Марія потрапляє до жіночої Маріїнської гімназії на Подолі, якою опікувалася мати імператора Миколи ІІ – Марія Федорівна. Цей престижний навчальний заклад дівчина закінчила зі срібною медаллю 1917 року.
Коли Марійці було 12 років, із нею сталося лихо – її збила карета. Кінь ударив дівчинку копитом по спині. Це спровокувало спочатку запалення легенів, а потім – туберкульозний процес. Хоч тяжку хворобу вдалося залікувати, Марія Зерова мала проблеми зі здоров’ям до кінця життя.
Саме в університеті (все-таки називатимемо цей навчальний заклад так) Марія зустріла Дмитра Зерова, рідного брата відомого українського літературознавця і поета-неокласика Миколи Зерова.
Взаємний інтерес і приязнь переросли у щире кохання. Дмитро і Марія прожили, мов голубки, без малого півстоліття, хоч для кожного з них цей шлюб був другим.
Ставлення одне до одного цих двох рафінованих інтелігентів і вражає, і зігріває душу. Дмитро Костьович кохав свою дружину до самозречення, а знаючи і розуміючи її проблеми зі здоров’ям, зробив усе, щоб вона могла нормально жити і працювати. У зв’язку із цим попрошу читача зважити на дві обставини. Перша – зазначений вище страшний діагноз для Марії Зерової, а друга – те, що ця жінка прожила 92 роки, залишивши роботу в Інституті ботаніки імені М.Г. Холодного НАНУ приблизно за місяць до своєї кончини. Як кажуть, без коментарів.
Головне дітище не тільки Марії Зерової, а й усієї групи мікологів Інституту ботаніки імені Холодного НАНУ – видатна наукова праця «Визначник грибів України», удостоєна Державної премії України.
На жаль, 1971 року під час засідання вченої ради Дмитро Костьович раптово помер від серцевого нападу. На цілих 23 роки пережила його дружина. Ставши вдовою, Марія Яківна так і не змогла до кінця оговтатись. Вона відчувала розгубленість і порожнечу. Порятунок шукала в роботі, фанаткою якої у доброму сенсі була.
Головне дітище не тільки Марії Зерової, а й усієї групи мікологів Інституту ботаніки імені М.Г. Холодного НАНУ – видатна наукова праця «Визначник грибів України», завершена 1979 року, а 1983-го – удостоєна Державної премії України. Другу книгу останнього 5 тому, присвячену макроміцетам, тобто вищим грибам, створювала безпосередньо Марія Зерова, доктор біологічних наук, кавалер ордена Трудового Червоного Прапора, багатьох інших почесних відзнак. Не шукайте на Петрівці чи по інших книжкових розкладах – цей бібліографічний раритет з додатком напрочуд вдалих ілюстрацій художника Миколи Волинця знайти майже неможливо.
А от науково-популярний варіант – багато разів перевидану книжку Марії Зерової «Їстівні та отруйні гриби України», яка займає почесне місце в бібліотеці автора цих рядків, – цю ще відшукати можна.
Як стверджують видатні вчені у своїй галузі Соломон Вассер, Ірина Дудка та інші, а також донька – Марина Дмитрівна Зерова, ентомолог, доктор біологічних наук, у книзі «Марія Яківна Зерова. До 100-річчя від дня народження (07.04.1902 – 21.07.1994)», наша героїня відкрила і описала багато нових видів грибів, розробила нові напрямки в мікології, нарешті, дала путівку в наукове життя цілій плеяді талановитих учнів. Та не все увійшло до приуроченої до столітнього ювілею книжки.
Хіба не характеризує Марію Зерову те, що вона, можливо, під впливом чоловікового брата – письменника-неокласика – глибоко цікавилася поезією? Вона знала напам’ять усі (!) сонети Вільяма Шекспіра і часто декламувала їх своїм близьким і друзям, вважаючи, що робить їм своєрідний презент.
Маленький, на перший погляд, малозначущий факт із біографії Миколи Зерова свідчить про те, що згадуваний вплив міг бути взаємним. У передмові до видання збірки поета його учень і однодумець Максим Рильський згадує, як Микола Костьович під час одного з численних літературних зібрань у когось на квартирі зі знанням справи роз’яснював присутнім, чому всихають в умовах України пірамідальні тополі. Максима Тадейовича це дуже вразило. На його думку, це свідчило про неабияку ерудицію ідеолога неокласики, про широкий діапазон його інтересів. Але ж, як ми зазначали на початку, дружина його брата – Марія – до свого захоплення грибами певний час працювала в системі Зеленбуду і в дендрології – науці про дерева – мала досить ґрунтовну обізнаність.
А як вам ось такий штришок до портрету Марії Зерової? До війни вона співала в українському хорі разом із дружиною Павла Тичини Лідією. До речі, проукраїнська орієнтація родини Зерових ні в кого не викликала сумніву, хоч зважаючи на трагічну долю Миколи Костьовича, який загинув на Соловках, ставши одним із головних фігурантів у сфабрикованій справі так званої Спілки визволення України, це було вкрай небезпечно.
…Щоб потрапити до мікологів у приміщенні Інституту ботаніки, треба піднятися сходами на другий поверх, зайти до арки з написом «Гербарій», проминути актову залу… Відповідно так само й у зворотному напрямку. Я вже підходив до зазначених сходів, коли ще здалеку побачив портрети на стінах. «Отакої! Слона, чи то пак, науковий цвіт інституту в персоналіях, не запримітив! Ану, гляну хоч наостанок…». Наблизився до першого-ліпшого портрета. Навмання! І я зустрівся з розумними очима літньої жінки, відомості про яку в силу своєї суєтної професії щойно збирав. «Марія Яківна Зерова…». Не обійшлося, як бачите, без містики. Але містики цілком земної, як і ті гриби, які вона так любила.
