20/09/2012
0Чимало грибників за своїми повадками нагадують наших уславлених олігархів — руки загребущі, очі ненаситні, територіальні претензії безмежні. Це я зробив такий висновок, потрапивши в розпал грибного сезону в рідне село, яке розташоване біля лісу та річки Горинь. Тутешні мешканці ще за радянської влади, отримавши мощену каменем дорогу, потрапили в окупацію до «городських», які сюди масово повадились за рибою та грибами. Багатші облаштували тут дачі…
Ще зорі яскраво блимають на небі, півні лише приступили до реальної побудки села, а в повітрі наростає глухий гул моторів. Рух автомобілів по дорозі такий інтенсивний, як в Луцьку на проспекті Волі в час пік: один за одним, на камені не дуже розженешся, хоч світлофорів і немає.
І ось, нарешті, світає, ряди грибників, наче енкаведисти в післявоєнні роки, лавою рушили обстежувати купки хмизу, глиці та моху. Не можна ловити гав — у спину дихає конкурент, тож деякі пожадливі здобич не зрізають, а виривають разом із грибницею, аж мох летить, наче пір'я. Після нас — хоч потоп…
До речі, в цьому лісі якийсь народний депутат має мисливське господарство і навіть тримає загони для диких свиней. Вепри колошматять мох, теж добуваючи щось їстівне, а як не знаходять, то шукають корм на людських городах.
В одного мого знайомого, який побував у рідні в Польщі, очі горіли від захоплення, коли розповідав про грибні багатства. В упорядкованому лісі, не відходячи від хвойних алей, він назбирав відро білих грибів — і конкурентів у нього не було. Розбещені європейці споживають лише вирощені в теплицях делікатесні гриби, а не ті, що насичені радіонуклідами чи свинцем біля наших доріг. Проте наші люди дають іноземцям гідну відповідь: такої закуски, як консервовані білі гриби, опеньки, маслюки, зелениці, їм вік не куштувати. А чи знають вони, як неповторно пахнуть сушені в печі на бляшці, на соломі боровики? Вони ніколи не відчують смак наваристого борщу з грибами, ну, звісно, із м'ясом, в якому ложка вертикально стоїть. А борщова заправка?
До речі, її рецепт: потрібно взяти кілограм білих старих грибів, стільки ж моркви, по 800 г. цибулі та зеленої петрушки з корінням, додати 600 г. солі. Усе це в сирому вигляді перекрутити на м'ясорубці, скласти в банки і поставити на місяць в холодильник. Взимку весь під'їзд у будинку відчуватиме, чим ви заправляєте борщ.
Ось лише шкода, що більшість пенсіонерів, які переважно душаться в автобусах з відрами та корзинами, їдуть на стареньких «Жигулях», не завжди мають гроші на м'ясо до борщу, не кажучи вже про закупівлю дорогих для них делікатесних шампіньйонів. Їм не до замилування природою та сентиментів, йдеться про необхідні їстівні добавки на зиму. Тож у хід ідуть далеко не першосортні білі гриби, а найбільш поширені польські або, як тут кажуть, синяки, зелениці, сироїжки, якими колись місцеві люди гребували. Уже не кожен грибник може похвалитися, щоб бачив у своєму житті рижики — найперший делікатес гурмана.
Мій племінник, з яким ми вийшли на тихе полювання після того, як корови вигнав на пашу, мовив, усміхаючись: «Не переживайте, ваш гриб не втече». Я засумнівався, що після такого нашестя приїжджих могло щось грибне приховатися. На диво, він був спокійний, хоча завдання мав архіважливе: «Я повинен відвезти своєму начальнику до обіду в сусіднє село відро грибів». Очевидно, начальник сповідував принцип гоголівського судді Тяпкіна-Ляпкіна, який відкрито говорив, що бере хабарі, але чим? «Борзыми щенками. Это совсем другое дело», — аргументував свої корупційні дії.
Племінник взяв на допомогу синів: семикласника Івана і п'ятикласника Володю. Ми нікуди не поспішали, не побігли в хащі, а, облюбувавши неподалік невеликий лісок, фактично тупцювали на місці. В душі я сподівався, що в нашому негласному суперництві я залишуся не на останньому місці. Деякі секрети тихого полювання за життя я все-таки дізнався. Та як я швидко розчарувався у своїх здібностях. Через деякий час я вирішив похвалитися перед хлопцями, що в моєму кошику було вже аж п'ять білих грибів. Та в Івана виявилося близько… тридцяти. Племінник пояснив: «Він у мене спеціаліст по збору грибів та ловлі риби, а ось Володя — господар, біля коня аж труситься, так радіє». Це треба було бачити, як цей хлопчина біля сосни за п'ятнадцять метрів помічав ледь видиму підняту купку глиці, а боровики на поляні він, здається, нюхом відчував. Якщо звичайні «блондини» він як ремісник зрізував без всяких емоцій, то навколо боровика з коричневою шапкою влаштовував начебто ритуальний танець. Він ним милувався! Оскільки всі ми працювали на заповітне начальницьке відро (в тому числі і редактор відділу права та правоохоронних органів газети), то Іван твердо заявив: «Боровики не віддам». Проте з лісовими дарами начальнику ми швидко справилися. Подалися ще на одну дальню ділянку, порослу мохом, де й нарізали м'ясистих польських грибів, пересипали їх для вигляду білими. Моя пропозиція, аби підкинути у відро кілька мухоморів (не поганок!) не знайшла схвалення в племінника. І то правда: нові начальники виростають на старому місці, як гриби після дощу.
З цієї невдалої для мене мандрівки в ліс колективом я зробив правильні висновки. Адже поки оглядав місце біля однієї сосни, то Іванко назбирав у п'ять разів більше. Тому надалі ухилявся від його, незручного для мене, товариства. Знайшовши достойний грибний екземпляр, можна було з ним неспішно ласкаво поговорити, оглянути навколишню територію в пошуках його братів. Разом із тим, послухати барабанний стук дятла, істеричний крик сойки. Десь далеко лунали розпачливі голоси приїжджих, які заблудилися. Або просто сісти на пеньку і послухати шепіт лісу. Як висловилася влучно Ліна Костенко:
Чому ліси чекають мене знову,
На щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
Тихе полювання потребує самотності й осінньої задуми. Витримати черговий радісний переможний крик конкурента про знахідку ще одного прекрасного боровика мені не вдається. Нерви здаються.
Та прийшов ранок, коли під ясно–сліпучим місяцем на голубому небі на травичці з'явився сивий іній. Корзинку довелося перекладати з однієї руки в іншу — пальці мерзли. Це замість очікуваного рясного грибного дощу і туману!.. Та спрацював інстинкт досвідченого грибника. Де може зігрітися білий гриб? Звісно, в піску біля дороги. Неподалік хати, у хвоїнці я «відкопав» з десяток білявих довгоногих красенів. Побачивши такі мої пошукові вагомі результати, сільський дядько мовив до іншого: «Ці городські вже знають краще нас, де шукати гриби». Який приємний момент — гідна оцінка мого професіоналізму. На щастя, Іванко у цей час був у школі і не випередив мене.
Додому повертався в переповненому автобусі з пенсіонерами, які побували в іншому лісі, і в кожного було наповнене відро — хай другосортними грибами, але, як казала, демонструючи шеренгу банок, моя хазяйновита племінниця: «За зиму все буде спожито».
Назустріч нашому автобусу вже під обід їхали старенькі автомашини з грибниками–пенсіонерами, певне, неабиякі оптимісти. Нічого, для них ще виростуть зелениці, опеньки, польські гриби. А ще ж можливі і вересневі білі великі гриби.
До речі, чудовий російський письменник, знавець природи Володимир Солоухін розповідав про знахідку рекордного білого гриба вагою близько шести кілограмів, висотою 24 сантиметри. На жаль, у нас їм ледве дають піднятися із землі…
Попереду в українських пенсіонерів парламентські вибори. На них, як на надійний електорат, покладають великі надії наші мільйонери–кандидати в депутати. Це до них вони звертаються зараз: «Почуємо кожного».
У цей час, десь на другому кінці Європи так само в автівках мандрують пенсіонери в Іспанію, Італію, на Кіпр, їх чекає оксамитовий курортний сезон. В іноземців немає потреби заготовляти їстівні лісові дари на зиму — в них достойні пенсії і забезпечена старість.
Збирання грибів у нашій країні для багатьох бідняків — це не розвага, не відпочинок, а життєва необхідність.
Р.S. У ці дні я продовжую отримувати емемески з Рівненщини: «Дідусю, подивись, які гриби!». Таки доведе дітвора поважного грибника до нервового стресу, хоч би вже вони перестали рости.
