19/09/2012
0Якщо говорити високими словами, то ім'я Юрія Івановича Харитоненка вже вписане в історію волинського лісу назавжди
Сьогодні навіть важко уявити, скільки в українських гривнях буде мільйон радянських рублів, які Ратнівський держлісгосп, очолюваний Юрієм Івановичем, заробляв тільки на випуску хвойного екстракту. Харитоненко навіть закупив три КамАЗи, аби доставляти до Москви і за Москву цю корисну і дефіцитну у ту пору продукцію, яку виготовляли на їхньому лісопереробному комплексі. І це була справа супервигідна, але не єдина: аж у Казахстан з Ратного відправляли чималими партіями хвойно-каротинову пасту, котру там використовували як мінеральну добавку в раціоні овець. У Ратному і досі той мікрорайон селища, де діяв потужний і цілісний лісопромисловий комплекс, називають хімзаводом, хоча, звісно, випускали тут не шкідливу “хімію”, а навпаки: діяло підприємство, яке переробляло дерево від кореня до хвоїнки.
Корені ішли на скипидар і деревне вугілля, хвоя – на хвойні пасту, екстракт, борошно. Власне деревина – на пиломатеріали, і навіть відходи-сучки переробляли у деревостружкові плити. Випускали й паркет, діяв консервний цех, який давав у рік 3 мільйони умовних банок продукції.
– Одного березового соку ми закривали за сезон 800 тонн, і попит був шалений. Свердловськ, Москва, Куйбишев… Забирали просто з-під автоклава. Грибів за рік переробляли 100 тонн, виготовляли дуже смачну солянку з капустою, грибні паштети, з яблук – повидло і соки. І це теж були прибутки нашого підприємства, – пригадує Юрій Іванович.
Давати інтерв'ю московським телевізійникам для нього тоді не було чимось надзвичайним. На весь тодішній Радянський Союз гримів Ратнівський держлісгосп, очолюваний Харитоненком. Пригадує, як одного разу московські журналісти попросилися, аби показали їм вироблену лісосіку. А вона була наче граблями заграбана: порожня. Адже все дерево у Ратному вже тоді уміли переробити до останньої хвоїнки.
– А що ж вам залишається? – запитали ошелешені телевізійники.
– Нам? Свист дерева, яке падає, – пожартував Харитоненко.
У той час для лісгоспу не була надзвичайною участь у престижній Виставці досягнень народного господарства цілої країни, у знаменитому Лейпцизькому ярмарку, у прийомі делегації бізнесменів з РЕВ, Ради економічної взаємодопомоги, яка об'єднувала тодішні країни соціалістичного табору. Ратнівський лісгосп був піонером у багатьох справах своєї галузі. І Юрій Іванович Харитоненко причетний до багатьох ноу-хау.
Цікаво, що виріс він на степовій Херсонщині, звідки був його батько. Пам'ятає шалені піщані бурі, які намітали цілі гори чорнозему і проникали у найменші шпарини в будинках. Та саме на Херсонщині він почав садити ліси, бо лісопосадки й захищали людей та споруди від піщаних бур. З Волині, з чудесного її куточка – села Кримного, що у Старовижівському районі, була його мама, тому сюди вона й зманила сім'ю. Волинські ліси зачарували і визначили для Юрія Івановича вибір професії та справи на все життя.
Проте першу школу життя він проходив під час практики у лісах Вологодщини та Карелії, де працював простим робітником, часом тонучи у снігах по пояс. Каже, що ялини там росли такі, що “з небом балакали”… А першим робочим місцем став ліспромгосп у Пермській області, з робітниками – колишніми в'язнями тюрем… Ці люди не мали права проживати навіть у райцентрах, тому лишалися там, де доля спіткала… Звичайно що пермські ліси теж були не рівня волинським. Значно більші об'єми, і, пригадує, суцільні ялинники, ялинники… Для лісорозробників будували селища з усією інфраструктурою, тож молодий спеціаліст Харитоненко, привізши сюди вже молоду дружину, відразу отримав трикімнатну квартиру. Але після розробки ділянки селища залишали напризволяще і будували інші, де ще ріс ліс. Навіть з колишніми зеками він знаходив порозуміння. Та кликала вже рідна Волинь.
У структурі Волинського обласного управління лісового і мисливського господарства мало, мабуть, знайдеться людей, котрі б так, як Харитоненко, стільки років керували одним і тим же виробничим підрозділом, та ще й були зразком для інших. Директором він став у 1976 році, а вже наступного запрацював базисний розсадник, котрий забезпечував сіянцями хвойних порід дерев чи не всю Волинську область. У рік давали 12 мільйонів сіянців! Він і досі працює, проте нині переживає період реконструкції, бо ж тепер нові технології. Життєвим принципом для Харитоненка став такий: скільки лісу зрубав – стільки і посади, або й більше. І якщо у рік валили дерева на двохстах гектарах, то висаджували і 250, і навіть 270 гектарів. На питання, чим він гордиться у своєму житті, Юрій Іванович назвав три речі. Найперше – коли збудував розсадник. Коли став директором лісгоспу, то вирішив догнати і перегнати тодішніх передовиків: Цумань, Ківерці та Маневичі давали найбільше продукції. Не випередив тільки Цуманя… І, по третє, коли запрацював лісопереробний комплекс. Проте він знайшов себе не тільки при радянських директивних умовах, а й у ринкових умовах, за півроку створивши такий фанерний цех, який обслуговував всю область. Його продукція ішла за кордон, і це вже була не сировина, а готові вироби.
Нині Юрій Іванович, як жартує, спустився з другого поверху на перший, з кабінету директора держлісгоспу – у кабінет керівника підприємства “Ратнеліс”, котре виконує важливу функцію у переробці лісової продукції. При цьому варто зазначити, що ще 9 років з часу досягнення пенсійного віку трудився у держлісгоспі, і лише тоді, коли запустив потужний фанерний цех, перейшов на дещо спокійнішу роботу. Проте у лісі він за службовим обов'язком буває щодня. Ліс для нього, признається, все життя був і місцем найкращого відпочинку.
На питання, а як вдавалося ладити з людьми, не тільки з начальством, Юрій Іванович з гордістю каже, що за нього не було жодної скарги “у вищі інстанції”. Людей старався поважати.
– Якщо у лісгоспі працювала тисяча людей, то ми були найбільшим підприємством району, – каже він. – У нас хотіли працювати, але ми мали вибір і брали далеко не всіх. Була хороша заробітна плата, ми сприяли, аби люди затримувалися на підприємстві. Досить сказати, що всі, кому потрібне було житло, його у нас отримували. Цілу вулицю ось забудували своїми будинками і в Ратному, споруджували житло у Заболоттівському та Кортеліському лісництвах… У Ратному почали зводити вже другу вулицю, та не встигли довершити, бо розпався Союз і багато що змінилося…
На щастя не змінилося те, що у системі лісового господарства Волині бережуть такі кадри, як Юрій Іванович Харитоненко, бо дай Бог іншим його завзяття, розуму, розпорядливості.
Наталія МАЛІМОН
