Зберегти лося

Присвячується Олексію Олександровичу Салганському.

Лось належить до найцінніших представників родини оленів і в світовій фауні є одним з найважливіших об’єктів полювання. Його м’ясо не гірше кращих сортів яловичини, а панти за вмістом біологічно активних речовин не поступаються пантам плямистого оленя. Живе в найрізноманітніших географічних зонах – від тундри до напівпустелі, а найчастіше – в лісах. Постійної пари чи сім’ї не створює і турботи про своїх нащадків не виявляє. Лосиця приводить одного-двох, дуже рідко трьох телят.

Чому ж зникає лось в українській фауні?

Проблема пульсації ареалу лося та оволодіння новими територіями тісно пов’язана зі співіснуванням великого копитного поруч з людиною в умовах антропогенного ландшафту.

Як показують палеонтологічні розкопки і сучасне вивчення лося, і в далекому минулому і впродовж останніх століть чисельність лося та його ареал дуже коливались. Раніше лось був поширений по всій території України і, очевидно, доходив до берегів Азовського та Чорного морів. На нього активно полювали ще в ХVII – ХVІІІ ст.

У першій половині ХIХ ст. чисельність лося значно скорочується і його південна межа відступає до Полісся. У другій половині ХIХ ст. лосі ще в невеликій кількості зустрічаються в Чернігівській та Волинській губерніях. Вони підходять із сусідньої Брянської області та Білорусі. Проте з початком Першої світової війни цих добре помітних і не дуже рухливих тварин посилено відстрілюють. У 20-х рр. ХХ ст. лося не стало і тут. Його можна було зустріти дуже рідко і випадково.

Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. в європейській частині Росії поголів’я лося починає зростати, і рогаті знову заходять у північні області України, розмножуються і розселяються на суміжних територіях. Завдяки налагодженій охороні лось почав проникати в степову зону. Однак на перешкоді знову стала війна – Велика Вітчизняна.

Нова поява лося в Україні припала на післявоєнний період. Як і раніше, цьому сприяло зростання його чисельності в південних областях Білорусі та Росії і загальне просування виду на Південь.

На початок 60 рр. ХХ ст. в деяких областях України чисельність лося досягла промислового рівня, що дало змогу почати планову експлуатацію поголів’я. Спочатку відстрілювали лише самців, згодом сюди включили до 25% самок. До 1968 р. м’ясо лосів використовували лише для особистого споживання, невдовзі 80% добутої продукції почали направляти в торговельну мережу, а далі майже вся вона пішла на експорт.

У перші десять років полювання на лосів відстрілювали значно менше тварин, ніж дозволяли ресурси: 0,3–4,3% загальної чисельності. До 8,1% відстріли збільшили 1973 р., але чисельність звіра продовжувала зростати. 1973 р. із популяції вилучили 16% поголів’я – 2848 лосів. Відтоді чисельність цих тварин почала знижуватись і до 1992 р. утримувалась на рівні 12 тис. особин, а в наступні роки впала ще нижче і нині становить близько 5 тис. голів.

Катастрофічне зниження чисельності лося в Україні серйозно турбує вчених-зоологів і змушує ставити питання про занесення виду до Червоної книги України. Щодо цього ми вважаємо, що в тих регіонах, де лось зникає, треба зупинити полювання на нього та посилити охорону і, навпаки, продовжувати ілюмінацію в місцях, де його щільність створює загрозу цінним лісовим культурам.

Господарське використання лося в нашій державі має спрямовуватись на зростання виходу продукції з кожного гектара лісової площі. Розрахунки показують, що без суттєвих збитків для лісу чисельність лося в Україні можна утримувати на рівні 25 тис. голів при щорічному офіційному вилученні 15–20% поголів’я.

Водночас цілком поділяємо точку зору відомих учених Є. П. Кнорре, М. В. Ко­жухова, Н. М. Кулагіна, П. О. Мантейфеля, О. О. Салганського, Г. Г. Шубіна про доцільність введення цього виду в зоотехічне обслуговування шляхом доместикації.

Понад сімдесят років тому в Печоро-Ілицькому заповіднику вперше в світі почалися дослідження з одомашнення лося. На створеній тут лосячій фермі вчені Є. П. Кнорре і М. В. Кожухов розробили основні принципи штучного доїння та розведення лосів. Над проблемою доместикації лося 1963 р. почали працювати в Костромській області, де незабаром В. М. Джурович, А. П. Михайлов, О. О. Салганський та інші також створили експериментальну лосячу ферму. На ній продовжили розробку методики одомашнення, освоїли ручне та машинне доїння лосиць, розв’язали низку зоотехнічних проблем лосівництва, із пантів виділили близьку до пантокрину речовину.

У 2006–2009 рр. автор провів низку спостережень за процесами одомашнення лосів у державній науково-дослідній установі «Сумароковська лосяча ферма» Костромського науково-дослідного інституту сільського господарства, які й лягли в основу цієї публікації.

М’ясо лося за кількістю і якісним складом білків та мікроелементів можна використовувати як лікувальний продукт при вітамінній і мінеральній нестачі та порушеннях обміну речовин. Із шкури роблять високоякісну замшу, шиють взуття та одяг. Із пантів одержують лосекрин, вміст біологічно активних речовин у якому за багатьма показниками перевищує пантокрин.

Лосяче молоко має виняткові лікувальні цілющі властивості. За хімічним і мінеральним складом воно значно багатше за молоко інших сільськогосподарських тварин, має бактеріостатичні та бактерицидні властивості. Лосяче молоко, як і коров’яче, скисає. Проте, простоявши навіть місяць на відкритому повітрі, воно залишається придатним для споживання, тоді як коров’яче вже через тиждень у таких самих умовах стає непридатним.

Лосяче молоко лікує хвороби шлунка та кишечника, використовується при лікуванні променевих уражень, рекомендується дітям грудного віку, які перебувають на штучному вигодовуванні. При Костромській лосячій фермі працює санаторій «Іван Сусанін», де виразку шлунка та дванадцятипалої кишки лікують лосячим молоком.

На лосячих фермах апробовані різні способи вільного та напіввільного утримання лосів. До вільного способу належать: вільно-вигульний – лосі вільно випасаються в угіддях і періодично самі приходять на ферму; керований ви­пас – ви­пас лосів пастухом у вільних угіддях з періодичним поверненням їх на ферму; утримання в зимових таборах – лосі тримаються певної вирубки, де, крім природних кормів, їх підгодовують різними концентратами і мінеральними добавками; відгінний – лосів відводять у ліс і залишають самих, а вранці лосівник приводить їх на ферму для підгодівлі. Напіввільно утримувати лосів можна двома способами: загінним і стійловим. Загінний – коли лосів утримують в стаціонарних або переносних загонах на природних або привізних кормах; стійловий – лосі перебувають у вольєрах на привізних кормах.

Підсумовуючи розгляд окремих етапів доместикації лося, констатуємо, що ці тварини схильні до вироблення необхідних для приручення та одомашнення умовних рефлексів. Їх можна роздоювати і одержувати молоко, лосенят випоювати і вирощувати в домашніх умовах до повноцінних племінних тварин, на них можна їздити, перевозити вантажі тощо.

Крім того, накопичена наукою багата інформація з біології лося дає змогу перевести проблему збереження виду в Україні в іншу площину: організацію регіональних науково-виробничих господарств з одомашнення лося для наступного відновлення його в природі. Це може стати шляхом до створення нової самостійної рентабельної галузі господарства лісового лосівництва.

Отже, можемо підбити підсумки: лось є одвічним компонентом лісових біоценозів і одним із найцінніших мисливсько-промислових видів фауни України. Висока трофічна валентність дає змогу йому успішно функціонувати в усіх кліматичних і рослинних зонах країни. Тут він добре розмножується і освоює нові території, йому не властиві великі міграційні процеси, може вживатися поруч із людиною, не створює надто великих стад.

Враховуючи не досить ефективне використання ресурсів лося в Україні впродовж останніх десятиріч і тенденцію до різких коливань чисельності, вважаємо за доцільне перевести його під контроль фахівців-науковців, які безперервно відстежуватимуть його популяційні параметри в рамках певної наукової програми.

На базі одного з мисливських господарств або заповідника України доцільно реалізувати існуючий світовий досвід з доместикації лося з метою введення його в культуру вітчизняного тваринництва для господарського використання та збереження в місцевій фауні як цінного зникаючого виду.