Оповідь про «батька» волинських зубрів

Новый номер отличного журнала "Лесные вести" содержит несколько очень интересных статей. Читайте и оформляйте подписку. Спасибо автору и …. !  Боюсь сказать кому, чтобы не навредить…М.П.

Орест Євгенович Король народився у 1936 році в мальовничому селі Липовиця, що на Івано-Франківщині, в сім’ї священика і вчительки. При згадці про колиску свого дитинства в мого співрозмовника починають горіти очі.

– Липовиця, а далі – Карпати. То – останнє село Рожнятинського району, за яким постає стіна гір. Там пройшло моє раннє дитинство, з ним пов’язані найсвітліші спогади й усе святе, що є в моїй душі, – тремтячим голосом оповідає Орест Євгенович.

За спиною у цієї людини – життя, віддане відкриттю величі живої природи людям…
Молодий випускник Львівського лісотехнічного інституту не побоявся прогнівити інститутське начальство, не поїхавши працювати за призначенням у лісовий край середньої Росії – Вологду. Відмовившись від «підйомних» грошей, відбув у Біловезьку Пущу, де під час навчання проходив виробничу і переддипломну практики.

– Я мріяв ходити по землі одного з найцінніших природоохоронних об’єктів Білорусії і титулованому

заповіднику Європи. У 1992 році цей відомий резерват рішенням ЮНЕСКО внесли у перелік Світової природної спадщини людства, – з гордістю промовляє відомий мисливствознавець України.

У 1993 році йому був присвоєний статус біосферного заповідника, а у 1997-му нагороджений дипломом Ради Європи. І справді: працювати в такому престижному резерваті Орест Євгенович вважав великим щастям. Біловезька Пуща – один із небагатьох на землі великих залишків реліктового первісного рівнинного лісу, який у доісторичні часи ріс на території Європи.
– На той час, – розповідає Орест Король, – як і сьогодні, Біловезька Пуща була унікальним і рідкісним масивом древнього лісу, типового для Середньої Європи. Середній вік цих лісів становив приблизно сто років, а окремим його ділянкам – 250-350 літ. У Пущі зареєстровано понад тисячу дерев-велетнів: дуб, ясен, сосна і ялина. За кількістю видів рослин заповіднику немає рівних у Європі. Там є близько тисячі спорових і насіннєвих, 260 видів мохів і мохоподібних, сотні лишайників і грибів. У переліку фауни Біловезької Пущі нараховується 59 видів ссавців, 227 видів птахів, десятки плазунів, земноводних, риб і понад 11000 безхребетних. Із крупних травоїдних заповідник представлений благородним оленем, диким кабаном, козулею і лосем, іншими видами. Там збереглися унікальні співтовариства безхребетних – поселенців мертвої і гнилої деревини, трутових грибів, верхових і низинних боліт, живе найбільша у світі популяція зубрів.

– Пане Оресте, ви їхали з дипломом лісівника у Біловезьку Пущу з єдиною ціллю – займатися наукою. Очевидно, в такому відомому усьому світові заповіднику було поле для цієї діяльності? Чи не склалося?

– Не склалося. Може, тому, що я не відмовлявся від будь-якої роботи. Спочатку був призначений на посаду помічника лісничого одного із семи лісництв заповідника. Крім восьми тисяч гектарів лісу, при лісництві функціонувало підсобне господарство із 350 гектарами орної землі, сіножаті. Забирала час і сили повсякденна господарська рутина. Жоден лісничий у Пущі не мав вищої освіти. Були лише господарники. Пам’ятаю, при лісництві ми створили фазанарій. За два зубри виміняли в Чехословацькій Республіці 300 фазанів. Згодом з’явилося понад 2000 голів молодняку, ми їх випускали на волю, але «культура» вітчизняного полювання (чи її повна відсутність) знищила хороші починання – і фазан у заповіднику через кілька років зник.

За півтора року я зайняв посаду лісничого, а ще через чотири опинився у науковому відділі Пущі. Була цікава тема дисертації із назвою «Природні відновлення лісів Біловезької Пущі», але знову ж таки забирали час «безплатні портфелі», громадські доручення і посади. Мене вибрали головою робітничого комітету заповідника, де працювали понад 700 осіб. Тоді на моїй науці довелося поставити хрест… Тим часом у заповідник часто приїжджав міністр лісового господарства України Борис Лук’янов у супроводі начальника Волинського обласного управління лісового господарства Дмитра Телішевського. У них були добрі стосунки з директором Пущі Володимиром Романовим, які тривали протягом довгого періоду. Незабаром очільник волинського лісу запропонував мені переїхати на Волинь. Пере­брався я разом із зубрами. Телішевський любив нове й вважав, що все повинно в нього бути. Тому ще до моєї появи на Волині на посаді мисливствознавця у лісах Звірівського лісництва вже приживалися півтора десятка біловезьких велетнів. Без перебільшення скажу: зв’язок України з Біловезькою Пущею багато в чому залежав від мене і, звичайно, тодішнього директора Пущі Володимира Романова.

– На Волині вас називають «батьком» зубрів і захисником «братів наших менших». Завдяки вашим зв’язкам і сприянню вони з’явилися в області ще всередині сімдесятих років минулого століття – і їхня популяція досягнула чималої чисельності. Це при тому, що в двадцятих роках минулого століття був убитий останній зубр, який жив на волі…

– Нехай читач вибачить за цитування, але люди сказали краще за мене: «Останній біловезький зубр, який вільно живе на планеті Земля, був убитий 9 лютого 1921 року колишнім лісником Пущі Бартоломеусом Шпаковичем: нехай його ім’я, як і ім’я Герострата, збережеться в століттях». Так писала Ерна Мор, великий німецький зоолог. Із сумом вам сповіщу, що недовго після цього трагічного випадку прожив і останній кавказький зубр: він загинув від кулі браконьєра в урочищі Тигіня 1927 року, коли «батько всіх народів» Сталін пустив по світу «з торбою» всі заповідники імперії. Зубр як вид перестав існувати в природних умовах. Величний звір, неприборкану силу якого описано в поемі М. Гусовського «Пісня про зубра», що ввійшла до скарбниці європейської культури XVI століття, є сьогодні неоціненним носієм дикого генофонду. Він з’явився в епоху голоцену (10-12 тисяч років тому) і представлений у Європі трьома різновидами: рівнинно-європейським (литовським або біловезьким) – мешканець широколистяних і мішаних лісів Європи, а ще двома гірськими: трансильвансько-карпатським та кавказьким.

Ми будемо говорити про біловезьку генетичну лінію зубра. Велетень європейських лісів у дикій природі зникав повільно: в IX-X століттях його не стало в Іспанії, Болгарії, Югославії, в XI столітті звір пішов зі Швеції, у XII – з Англії, у XVI він залишив Францію, у XVII – Німеччину та Східну Європу… Під час Грюнвальдської битви 1410 року, аби поповнити свій військовий провіант, на зубрів полювали солдати великого князя литовського Владислава Ягайла. До початку ХХ століття зубри збереглися лише в Біловезькій Пущі та на Північному Кавказі. 1914-го в Пущі об’єкт царського полювання ще нараховував 727 особин – це за чотири роки до його зникнення…
1926 року в усьому світі налічувалося 52 зубри, які утримувалися в звіринцях і зоопарках Європи. Забігаючи наперед, скажу, що сьогодні на Волині залишилося близько 20 особин цього гарного і могутнього звіра.

– П’ятнадцять зубрів на Волинь було завезено з Біловезької Пущі влітку 1965 року. Зважаючи на багату кормову базу та чудові захисні умови перебування, 1990 року цих красенів у нас було вже 205. А чому така деградація сьогодні?..

– Усе починалося з малого. У 1946 році з польської частини Пущі в біло­везьку було завезено 6 зубрів, а в 1949-му – п’ять. Із цих одинадцяти голів почалося відновлення популяції звіра в білоруському заповіднику, а згодом про зубра почули на Волині.

Велика щільність диких тварин на обмеженій території призвела до значного погіршення кормової бази основних місць їхнього проживання, що й змусило зубрів у пошуках їжі залишати насиджені місця й виходити на прилеглі сільгосп­угіддя, від чого зазнавали значних збитків господарства. У зв’язку зі спадом сільського господарства великі площі, що прилягали до лісових масивів мисливського господарства, останнім часом не оброблялися. Звірі втратили кормову базу й почали мігрувати в пошуках територій із надійнішим «прожитковим» мінімумом. Нові господарі країни, захопившись реформуванням та приватизацією економіки, про вимираючу фауну забули. Тим паче, реформаторські старання перших придворних міністрів від природи стримувалися убогим фінансуванням, а тому далеко за стіни кулуарів чиновників не виходили.
Випадки появи зубрів на територіях, надто віддалених від постійного місця перебування, фіксувалися неодноразово. Взагалі цим тваринам властива міграція на великі відстані. Вони почали з’являтися в Осницькому мисливському господарстві, що на Волині, а згодом – у Костопільському, Володимирецькому та Сарненському районах Рівненської області. Три зубри загинули на залізничному полотні в селищі Сарни. Бували й інші причини загибелі цих благородних тварин, зокрема браконьєрство, про що свідчать акти відповідних служб. Одна з вагомих причин зменшення популяції цього звіра – його слабка плідність. Потомство в зубра з’являється один раз на півтора року, причому частіше народжуються бики, які в старості зовсім немічні: вони сліпнуть, втрачають зуби і з труднощами добувають собі їжу. Корови живуть на вісім-десять років менше. Відновлювати популяцію, що в Біловезькій Пущі почали робити 1946 року, у Польщі – 1929-го, було нелегко. Проте 1995 року в усьому світі вже налічувалося 3259 чистокровних зубрів, третина з яких мешкала в Пущі. Зубр – найбільша тварина Палеарктики. Маса тіла самців, які живуть у Білорусі та на Волині, досягає 850 кілограмів, довжина – 350 сантиметрів, висота в холці – до двох метрів. Зубр, який, можна сказати, повернувся з того світу, – живий пам’ятник фауні Європи, національна гордість Білорусі. 1966 року як зникаючий вид першої категорії він був занесений до Міжнародної Червоної книги, 1978-го – до Червоної книги колишнього СРСР, 1981-го – до Червоної книги БССР.

Зменшення популяції зубрів у Во­линській області змусило керівниц­тво господарства вжити рішучих заходів. Проте ні посилена охорона мисливських угідь, ні постійна підгодівля тварин бажаних результатів не дали. Зубрів із року в рік стає менше.

– Даруйте, пане Оресте, але в Білорусії популяція росте, а на Волині занепадає. У чому ж таємниця?

– Зубр – неоціненний носій дикого генофонду. Як довели білоруські вчені, з метою виведення нових порід із абсолютно новими генетичними рисами його можна схрестити з домашньою коровою. Такі досліди вже проводилися в сере­дині минулого століття і дали обнадійливі результати. На початку 90-х років у самців зубра біловезької лінії почастішали захворювання сечостатевих органів, шлунково-кишкові розлади, випадки катаракти. Хоча природних ворогів зубри у наших широтах практично не мають (молоднякові можуть загрожувати лише вовки), вони часто гинуть від епізоотій, занесених домашньою худобою (ящур, сибірська виразка), від гельмінтозів та інших хвороб. Волинські зубри – теж представники біловезької лінії. Та в якому стані їхнє здоров’я, ніхто сьогодні відповісти не може. Лісовий велетень вимирає ось уже десять століть. Із нашою планетою він розлучається не­охоче. Чи знайде зубр захисток у лісах Волині та в інших місцях, де поки що живе, – сказати складно. У Білорусії збереженням і примноженням популяції займається Білоруська Академія наук під патронатом секретаріату президента держави. Вченими цієї республіки розроблена наукова довгострокова програма збереження звіра. Один із розробників цієї програми, наш земляк з Івано-Франківщини, працівник Академії наук Білорусії Петро Козло, нагороджений премією Форда. У нас такими питаннями ніхто не займається. І я не звинувачую в цьому лісівників, бо вони повинні вирощувати й охороняти лісові масиви, а місцеві програми зі збереження популяції, профінансовані з різних бюджетів на 700 тисяч гривень один раз на тридцять років – це, м’яко кажучи, – іронія. Зубр в Україні – поза увагою.

– А що ви розкажете про найновітнішу історію інших крупних копитних на Волині?

– Після Другої світової війни на Волинь був завезений благородний олень (воронезький) у

Цуманське мисливське господарство, а в Ратно – кримський, у Колки і Маневичі – біловезький. Вже працюючи на Волині на посаді мисливствознавця обласного управління лісового відомства, я завіз із Біловезької Пущі в Городоцький держлісгосп 40 оленів. Звір повинен мати простір і відповідне харчування А у сімдесятих роках минулого століття в нашому краї з’явився лось. Цього звіра ніхто не завозив, а прийшов він сам із Північної Росії через прибалтійські республіки й поширився до Півдня України. Кілька десятків років тому в області його популяція нараховувала близько півтори тисячі голів.

Сьогодні Орест Євгенович – на заслуженому відпочинку. Проте він радо передає свій неоціненний досвід молодшому поколінню, завжди цікавиться долею лісу та його мешканців.

Фото автора
Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник» (серпень 2012 №8/11)