Прострація Ларса Таллерта

Отлично написанный очерк, принадлежащей перу историка, естествоиспытателя, краеведа, охотника, художника, философа, журналиста и писателя в одном лице… Я очень рад тому, что встретил Валерия на своем пути и дорожу его дружбой. Именно он, при содействии Богдана Ивановича Колесника открыл для меня Волынь и заставил её полюбить.   Прекрасно помню ту поездку в которой, кроме нас троих участвовал,  Сергей Кирилюк, создатель  всех наших сайтов и Виталий Забродский, который в те годы проводил со мной больше времени, чем со своей  семьей. Все мы давно вместе не работаем, но регулярно общаемся  и связывает нас нечто много большее, чем воспоминания, работа и заработок…  

Сергей	Виталий

Разговор о Ларсе и его роли в становлении того направления, которое, с его легкой руки, у нас называют “связями с общественностью”  следовало бы продолжить, тем более что Экоинформ, разместив в одном журнале статью Председателя Гослесагентства о доверии общеста к лесоводам  и философский очерк Валерия , предоставил для этого хороший повод. Как Вы думаете, почему уроки Ларса, несмотря на большие финансовые вливания в развитие пресс-служб Гослесагентства, и регулярные ПИАР- акции не принесли ожидаемого результата? М.П.

Що привіз шведський фахівець із комунікації до України, і що повіз від нас додому?

…Йому – під п’ятдесят; з-за скелець окулярів із тендітною позолоченою оправою дивляться розумні, допитливі очі. Очі, які відразу видають: людина заробляє собі на хліб насущний не руками, а головою.

Недорога, але по фігурі підібрана курточка, класичні джинси, кросівки «Адідас», на правому плечі – сумка з ноутбуком. Нічого такого, що відразу виклично впадало б в очі, привертало увагу.

Якби побачив цього середнього зросту чоловіка десь у місті – ніколи не уявив би, наскільки унікальну професію має швед Ларс Таллерт. «Ларс» – це в перекладі українською «лис»; ну, а Таллерт – зрозуміло, прізвище його.

Десь у трьох десятках країн Ларс уже виконував непросту роботу, що реалізовував й в Україні. А саме: допомагав знайти порозуміння урядам, великим енергетичним, водним, хімічним, металургійним, лісовим компаніям між собою та населенням. Фахівець, словом, із комунікації.

На Волинь він приїхав для того, щоб ознайомитися зі специфікою ведення українського лісового господарства. І зрозуміти, що вже зроблено, аби розтопити лід відчуження між населенням та лісівниками. Тепер уже – нашими. І що ще слід зробити, аби припинився обмін образливими ярликами. Щоб, врешті-решт, запанував мир.

Занадто активні представники суспільства переконані, що деревину заготовляти не треба. Через своє нерозуміння самої суті лісового господарства. Нехай, мовляв, усе залишається так, як є. Бо, впевнені активісти, скоро уже ні гриба, ні ягоду зібрати не буде де…

Лісовий же люд вважає по-іншому. Йому держава передала ліси, що збереглися від тотального нищення у далекому минулому. Та невгіддя-пустоші. Й поставила завдання: максимально ефективно використовувати кожен промінчик сонця, кожен грам поживних речовин у гумусі, кожен квадратний метр для вирощування лісу.

І не просто лісу. А – найціннішого з господарської точки зору. Там, де вітер насипає бархани, на переданих землях має рости сосна. Бо тут, крім неї, лоху та берези й зачепитися більше ніщо не хоче. А там, де може зростати дуб – не повинні зростати, приміром, сосна або береза. Чи насіватися осика, граб…

«Опозиціонери» не хочуть зрозуміти: якщо перестати збирати врожай стиглої чи хворої деревини, то з лісом буде така ж сама біда, як із колодязем, з якого перестали брати воду.

Бо ж, повторюся, піщуга й болота для того й передані лісівникам, щоб ростити на них врожаї стиглої деревини. Ну, і, звичайно ж, продукувати кисень, захищати населені пункти від спеки та буревіїв, підтримувати рівень ґрунтових вод. А ще – забезпечувати гриби, ягоди, лікарські трави, березовий сік, місця для рекреації… «Рекреація» – це те саме дійство, коли ми на природу відпочивати виїжджаємо. І тут спокій душевний знаходимо. Або в пошуках грибів фізично організм заряджаємо.

Поняття «врожаї деревини» вжито не випадково, щонайменше, половина волинських лісів має рукотворне походження. Та й українських у цілому, напевне, теж. Себто, лісівники по Другій світовій війні за допомогою добровольців сотні тисяч, мільйони гектарів своїми руками насадили. І нині щороку тисячами й десятками тисяч садять. Чим і забезпечують безперервність лісовідтворення.

Що, у свою, чергу, дозволить забезпечити і безперервність лісокористування. Нині та у майбутньому. Щоб було, як у згаданому колодязі: воду з нього вибрали, а замість неї – інша набігла, свіжа. Тільки у лісі, звичайно, не вода має прибувати, а нові мільйони кубометрів деревини приростати. Десь так, приблизно, по чотири «куби» на кожен гектар.

То що ж виходить: якщо навесні посіяли селяни яру пшеницю чи посадили картоплю, а потім зібрали врожай – так це добре; якщо ж врожай збирається лісівниками, то це – погано?!. А яка у цих прикладах принципова різниця? Крім, звичайно, тривалості обороту. Який у сільському господарстві, зазвичай, – кілька місяців або рік, а у лісовому – і вісімдесят, і сто літ.

Нам же і хліб потрібен, і деревина, щоб зробити стола, на якого той хліб потім покласти можна буде… Не кажу вже про те, що тисячі сімей завдяки зрізаному лісу мають офіційний дохід. І найбільшу цінність – дітей – для майбутнього держави вирощують… А мільйони й мільйони гривень податків, що сплачує у державну скарбницю лісовий люд за заготовлений і перероблений державний же ресурс?!. Вони хіба – зайві?

Без втручання людини перестиглий ліс незабаром у дрова перетвориться. І що – дозволити йому гнити на корені? А що, ми вже такі багаті стали?!.

Звісно, це усе – про ліси експлуатаційні, спеціально призначені для вирощування деревини. Бо ж є ще захисні, які потребують інших, а найголовніше – ще професійніших підходів. Бо ж аксіома: лісничий не побачить кінцевих результатів своєї праці; а помилку його, найчастіше, хіба через літ вісімдесят виправлять…

Саме тому, гітлерівські окупанти навіть у концтаборах не дозволяли знищувати лісничих. Бо ж замінити їх, як вважав навіть і найпотужніший руйнівник минулого століття Бланк-Ленін, ніким. Так і записав він це, до речі, ще у 1918 році, у «Декреті про ліси». – «Спеціалістов лєсного хазяйства замєніть нєкєм!»

І все ж таки, знаходиться у нас маса людей, на яких ці аргументи не діють. І що тут вчинити? Як достукатися до серця кожного хоми-невіруючого? Як знайти підтримку серед тих, хто найгучніше кричить «Я – проти!»?

Звичайно, і серед нашого брата-лісівника, як і повсюдно в державі, є люди, не чисті на руку… Навіть – на найвищому рівні… І тяжко тут щось заперечувати. Бо ж які ми, українці – такі й наші журналісти, прокурори, поліціянти, митники, прикордонники, цивільні чиновники. І, звісно ж, лісівники тут – не виняток…

Але основна маса їх – нормальні, порядні люди.

Отож робити щось треба. Бо не може бути успішною велетенська лісова система, яку не підтримує народ і влада на місцях. А треба – щоб вона успішною була. Щоб у радість українцям ліси росли, і доходи від реалізації деревини державу, а не чинуш різних збагачували. І в офшорах через іншу гниль лісову не осідали.

Час від часу очі Ларса Таллерта стають здивованими. І тоді він повертає голову до перекладача, щось перепитує англійською. Той пояснює.

На знак згоди швед ледь помітно киває головою, і ми продовжуємо спілкування. Ідеальний він співбесідник: більше слухає, ніж говорить.

Отак крок за кроком, слово за словом, кілометр за кілометром, лісгосп за лісгоспом відкрутилися ми два чи три дні. Чого я не знаю чи спеціалісти лісгоспів, те жива сучасна лісова енциклопедія доповнює. Михайло Попков такий є. Хто в Україні не знає його і його «Відкритий ліс»? Він, власне, і привіз на Волинь шведа.

Ларс періодично робить в ноутбуці якісь нотатки. А «Будьмо!» та «Прощай розум!» українською вже майже без акценту почав вимовляти. От що то міжнародна практика.

В останній день його відрядження на Волинь заїхали, як годиться, і у Старе місто. Бо ж бути у Луцьку і замку не побачити – це те саме, що у Ватикані на Петра і Павла побувати, і не побачити Папу.

Луцький замок – той самий, що на українській купюрі на двісті гривень, – єдиний в Україні замок державний. Бо ж усі решта побудовані на приватні гроші. А цей – здіймався у камені на кошти тодішніх держав – Волинсько-Галицького князівства та Великого князівства Литовського. У Середні віки Луцьк ще й фактично виконував роль другої столиці європейської супердержави – Великого князівства Литовського.

– Дорогий друже, Ларсе, у цьому замку знаходяться історичні корені сучасного Європейського Союзу, – узяв я на себе роль гіда. І коли він у здивуванні скинув догори брови, продовжив: – Саме тут у січні 1429 року зібралися володарі тодішньої Європи, щоб обговорити безпекові, релігійні, династичні та торгівельні проблеми. Бо ж з півдня агресивно тиснула Османська імперія, а укладені раніше торгові угоди вимагали переосмислення і розширення.

Ось і з’їхалися до Лучеська з усіх кутків європейського континенту тодішні володарі Європи. Фактично, Ларсе, це була перша спроба європейської інтеграції. Через шість століть її головна мета – зробити Європу безпечнішою – привела до створення Європейського Союзу…

Звісно, не втримався я тоді, щоб і розповісти, як волиняни приймали гостей. Проблему поселення та 15 тисяч осіб свити, охорони, челяді, які супроводжували монарших осіб, вирішили досить просто: гостей розселили й годували у прилеглих до Луцька селах. Заробили, звісно, на приїжджих усі, включно із шинкарями та повіями. Крім того, для учасників форуму лучани щодня готували 700 биків, 1400 овець, 100 зубрів і вепрів. А для підняття духу іноземцям щодоби відкривали по 700 діжок медовухи, вина, пива…

Ларс на Замковій площі несподівано запитав:

– А що це за пам’ятник там під костелом стоїть?

Під середньовічним собором Петра і Павла, якраз навпроти входу до колишнього католицького колегіуму, виблискував полірованим гранітом пам’ятник жертвам політичних репресій.

Довелося зупинитися і на цій сторінці української історії.

– Доля західноукраїнських земель є досить складною і ще більш кривавою… Такою, мабуть, є доля багатьох регіонів, що розташовані на пограниччі. Щодо Волині, яка на той час була частиною Польщі, то на початку минулого століття її населення складалося із сімдесяти відсотків українців, чотирнадцяти – євреїв та дев’яти – поляків, – розпочав я здалеку. – Польща, яка незабаром стала авторитарною країною на чолі із Пілсудським, робила активні спроби асимілювати українців; ті, як могли, опиралися цьому. На Холмщині, наприклад, поляки зачинили майже всі православні храми, а півтори сотні з них висвятили на костели. Найкращі землі забиралися в українців і за заслуги перед Польською державою передавалися так званим осадникам…

Реакцією на великодержавний польський шовінізм стала поява українського націоналізму. Бо ж націоналізм – адекватна відповідь на шовінізм. І там, де немає імперського чи національного гноблення, – немає й націоналізму… Чи зрозуміло це, Ларсе?

– Так.

– Тоді рухаємося далі… Найнепокірніших українців – із-поміж націоналістів та комуністів – без суду, лише рішенням воєводи відправляли у концтабір у Березі Картузькій. Де з них знущалися, а багатьох – ще й немилосердно катували. Лили в носи оцет, імітували втоплення, винахідливо били, годинами змушували на колінах намотувати кола по битій цеглі тощо… У невеликі камери із цементною підлогою набивали по сорок осіб, а щоб ув’язнені не сідали, підлога постійно поливалася водою. Їм заборонялося розмовляти. Пацифікація.

Отож перед 1939-м українці все частіше повертали голови у бік Великої України.

Попри те, що знали про Великий голод 1932–1933 років. І про те, що українців там більшовицька влада розділила. Й змусила одних українців пильнувати за іншими. А то й стріляти в односельців…

У ті роки для допомоги українцям зі Сходу волиняни навіть зібрали гори зерна, звезли їх до Володимира-Волинського. Але на пропозицію допомогти хлібом радянський уряд відповів: «Нікакого голода у нас нєт! Ето всьо – ложь і провокація!..» І… в надії зробити демпінг у «буржуазній» Польщі як привід для роздування світової революції продовжував гнати за кордон ешелони дешевого цукру. В Україні люди з голоду селами вимирали, а польські селяни тим часом ним свиней вигодовували… А зібрані у Володимирі гори зерна для українців-східняків у той час дочекалися осінніх дощів. І згнили…

Отож коли у вересні 1939 року, після нападу Німеччини на Польщу, підігріті своїми комуністами волиняни, що натерпілися від поляків, у багатьох місцях прихильно зустріли обідрану, у різномасно вбрану, голодну Червону армію. Бо ж у ній, як вважали, «брати служать»…

– Тоді ж уже діяв таємний протокол, підписаний Ріббентропом та Молотовим?..

– Саме так, Ларсе. Та «брати зі сходу», а вірніше – комуністична влада, яка прислала їх до Західної України, досить швидко показали своє справжнє нутро.

Чи не першими постраждали націоналісти, які ще вчора сиділи у Березі, в концтаборі. Їх знову перемістили до в’язниці. Уже радянські.

Далі прийшла черга заможних селян. Їх оголошували куркулями. І разом із сім’ями почали у товарних вагонах, наче худобу, виселяти до Сибіру.

Лише на липень 1940 року із західних областей України виселили майже сто тисяч сімей. А ще ж – були одинаки. Всього – майже 250 тисяч людей. Дві години на збори, з собою – найнеобхідніше – і, як худобу, у вагони-пульмани… Уявляєш?

– А за що ж їх виселяли?! Як усе це через суд проходило? – Ларс, бачу, ніяк не може осягнути названі цифри.

– За що виселяли? За те, що люди ті були господарями на своїй землі, а не п’янюгами. За те, що своїми мозолями нажили хату під бляхою… За те, що у новітнє кріпосне ярмо – колгоспи – не хотіли шию вставляти.

– Але ж це святе право людини вибирати, як їй жити.

– Це так ви у себе на Заході вважаєте. А тут, у комуністів, діяв інший принцип: «Хто не з нами – той проти нас!» Понад сімдесят тисяч «політичних» – політиків, представників інтелігенції, колишніх військових, «вихідців з буржуазії», «куркулів» – через якийсь час «прописалися» у тюрмах «визволителів». Це при тому, що майже двісті тисяч «західняків» уже, як правило, незаслужено відбували покарання в таборах ГУЛагу…

– Що таке ГУЛаг? – перебив Ларс Таллерт.

– ГУЛаг – це заснована у Радянському Союзі ще у 1919 році мережа каральних закладів із сотень і сотень тюрем, ізоляторів, таборів, будов, виробництв, копалень, спецкомендатур, спецпоселень… Загалом – 30 тисяч місць ув’язнення. Радянська влада пропустила через них, за різними оцінками, від 18 до 27 мільйонів людей… Мільйони з них звідти не повернулися… А ті що вийшли – були, як правило, морально зламані до кінця свого життя, принесли на волю тюремну мораль: «Вижити будь-якою ціною!.. Зовсім неважливо, що тим зробиш – збрешеш, вкрадеш, «стукатимеш» – для того, щоб вижити!» І воліли про свій табірний період ніколи не згадувати…

– Наскільки страшно усе це.

– Тому після початку німецько-радянської війни адміністрації в’язниць у Західній Україні кримінальників, які «експропріаторам» були ближчими за духом, випустили. А політичних – почали розстрілювати… У Володимирі-Волинському і Ковелі, Дубно і Львові, Бережанах і Тернополі… У 36 в’язницях Західної України. Тисячі і тисячі людей. Чиїхось батьків, братів, племінників, дядьків… Просто друзів. Коханих. У когось – надію на старість, на те, що при останніх годинах буде кому кружку води подати…

– Як це так – без вироку суду?!

– Комуністи, їхня людоїдська влада завжди були самі собі суддями. Хотіли – милували, хотіли – знищували. Бо ж мали в руках «каральний меч революції» – політичну поліцію. Яка підкорялася лише їм. То ж чи варто дивуватися тому, що коли на Волинь вступили німці – місцеве населення подекуди уже їх зустрічало як представників цивілізованого західного світу, визволителів від більшовицького дикунства?..

– А що було потім?

– А потім, Ларсе, виявилося, що гітлерівці – не ліпші за комуністів. Це українці, які у надії здобути свою державу спочатку співпрацювали з нацистами, зрозуміли після того, як німці винищили професуру Львова, а потім почали палити на Волині села. Разом із людьми. Малин, Кортеліси…

– Українці, які вже зрозуміли, що німецький та сталінський режими – чоботи з однієї пари, ще у 1942-му створили свою Українську повстанську армію.

Держави не було, а армія – була! Уявляєш? Цілі повстанські «республіки» на окупованій землі контролювала вона – території, куди німці просто боялися потикатися. Як, наприклад, у Колках. Чи у Садові… Або в Хотешові… За деякими оцінками, через цю армію пройшло 150 тисяч бійців. Троє із них останній свій бій прийняли у сусідній Тернопільській області. Аж у квітні 1960 року…

– Коли-коли?

– У квітні 1960-го! Уявляєш? Якою ж потужною мала бути підтримка з боку населення, щоб УПА могла протриматися ще п’ятнадцять – п’ятнадцять! – літ після закінчення війни.

– А чому ж УПА при такій підтримці перемогти не змогла? Що сталося?

– Найперше, різні вагові категорії були в українців та Радянського Союзу. Той щойно вийшов з війни, і на той момент тримав чи не семимільйонну армію. А, по-друге, як і кожен окупант, він почав тотальну, облудну пропаганду. Вона призвела до того, що українців вкотре вдалося, як це уже бувало у минулих століттях, розділити на різні табори. І тоді одні українці, як це було вже при Голодоморі, знову почали стріляти в інших…

На останніх словах Ларс Таллерт раптом зморщив лоба.

– Як це так – «одні українці почали стріляти в інших»… Хіба таке може бути?!

– Як бачиш – було.

При цих словах гість знітився. Він опустив очі. І – це я добре бачив, – втратив інтерес до того, що я розповідав. Втома? Шок від почутого? А, може, він, посланець далекої Швеції, з якою у нас навіть прапори в одних кольорах, впав у прострацію?

Я почекав дві хвилини. Потім ще хвильку. Пауза неабияк затягнулася. Треба було виводити його з того стану.

– Ларсе, про що ти зараз думаєш?

Він стрепенувся. Ніби після бачення якоїсь мари, підняв очі до чорного хреста біля тюрми. Потім опустив їх, розвів руками, похитав головою і тихо мовив:

– Не розумію: як це швед у шведа вистрілити міг би?!