14/08/2012
0Кажуть, что 120 років не кругла дата. Але через 30 років ще важче буде знайти свідків і матеріали стосовно історичних подій у розвитку степового лісівництва… У 2012 році виповнилося 120 років Докучаївській експедиціїю Ентузіасти – науковці Луганської АЛНДС УкрНДІЛГА Л.Л.Зятьков і М.Ю.Соловйов зібрали матеріал з історії цього наукового закладу та випустили невеликим тиражем брошуру (див. обкладинку). Фрагмент, присвячений колишньому директору Єфима Степановича Останіна, якому виповнюється 110 років, наводимо. Доктор наук, Валентина Мешкова
У 2012 році виповнилося 120 років з часу утворення широко відомої «Особливої експедиції…» під керівництвом відомого вченого Василя Васильовича Докучаева. Для досліджень було підібрано три ділянки. Кам’яностепова та Велікоанадольська ділянки практично упродовж усієї своєї історії існували як наукові й дослідні ділянки. На відміну від них, Старобільська ділянка тривалий час була незаслужено забута, хоча зазнавала як періоди занепаду, так і періоди підйому. У 1898 році її перейменували у Деркульське дослідне лісництво. У 1907 році з назви Деркульского лісництва виключили слово «дослідне», лісництво стало звичайним і з часом увійшло до складу Старобільського лісгоспу. З 1912 року про роботу Старобільської ділянки у літературі не з’явилося жодного повідомлення. Особливо скупі відомості про неї за період з років революції і до післявоєнних років. Відродження Деркульського лісництва як наукової установи припадає на 1949 рік. За рік до цього (20 жовтня 1948 року) приймається Постанова ЦК ВКП(б) та Ради Міністрів СРСР, що отримала широку відомість як Сталінський план перетворення природи. Це була програма корінного покращення сільського господарства в районах, де часто повторюються посухи, які завдають значних збитків господарству. І ця програма значною мірою була виконана.
Тоді, у 1949 році, була утворена Комплексна експедиція АН СРСР з питань полезахисного лісорозведення, яка діяла до 1953 р., а потім була юридично передана до Інституту Лісу. До 1949 року належить і утворення Деркульської дослідної станції з полезахисного лісорозведення Академії Наук СРСР. Саме з призначенням у 1951 році на посаду директора станції Останіна Єфима Степановича пов’язаний стрімкий розвиток останньої, як у плані проведення широкого кола наукових досліджень, так і в плані створення умов для цього, а саме розбудови сучасної інфраструктури закладу.
17 липня 2012 року виповнюється 110 років з дня народження Останіна Єфима Степановича. До призначення директором дослідної станції (у віці 49 років) він вже був відомим дослідником пісків, кандидатом сільськогосподарських наук, деякий час працював директором Репетекської піщано-пустельної станції Академії Наук колишньої Туркменської РСР. Біографія вченого була типовою для тих післяреволюційних років.
Народився Єфим Степанович у віддаленому селі Алтайського краю, де поблизу не було навіть школи. Початкову грамоту він засвоїв завдяки допомозі батька і лише у 12 років поступив у двокласне сільське училище (з п’ятирічним строком навчання); для цього йому довелося залишити родину і переселитися у село Білоглазово. Наполегливість та старанність допомогли йому отримати середню освіту, а пізніше закінчити Ленінградську лісотехнічну академію.
В академії Останін знайомиться з майбутнім академіком В.М.Сукачовим. Вже у 1928 р. Єфим Степанович вперше бере участь як геоботанік в експедиції, яку очолював В.М.Сукачов, по дослідженнях пісків Нижнього Дону, у 1929 – 1930 рр. йому вже доручено самостійне вивчення пісків Середньої Волги. Під час польових робіт, а також при обробці матеріалів та складанні наукових звітів він виявив себе як талановитий дослідник з доброю теоретичною підготовкою та знанням фахової літератури.
У 1931–1933 рр. Є.С.Останін керував самостійним загоном Західно-Казахстанської геоботанічної експедиції Бюро пустель Всесоюзного інституту рослинництва. Незважаючи на дуже важкі умови, в яких відбувалася робота, Останін забезпечив блискуче її виконання та склав цікаві у теоретичному відношенні та корисні практично монографії про піски Зауралля та Північного Приуралля. Зібраний матеріал дав змогу Є.С.Останіну опублікувати у 1932–1933 рр. монографії «Піщаний масив Тайсюган та його господарське використання» та «Піщаний масив Великі Барсуки», визначні за науковою цінністю, різноплановістю та детальністю методичної розробки. Остання робота за глибиною підходу, аналізу та синтезу явищ і господарської спрямованості не має рівних у літературі з вивчення пісків.
У 1934 р. Є.С.Останін як начальник Туркменської геоботанічної експедиції Всесоюзного інституту рослинництва провів детальне вивчення природних пасовищ і сіножатей підгірної рівнини Копетдагу та Південно-Західного Туркменістану та склав за цими матеріалами детальні геоботанічний і гідрологічний нариси з картами й профілями нівелювання. Ця робота використана як матеріал для кандидатської дисертації, яку Є.С.Останін захистив у травні 1937р., отримавши науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук та звання старшого наукового співробітника за спеціальністю «ботаніка».
У 1935 р. Є.С.Останін працював старшим геоботаніком у Туркменській аерознімальній експедиції Центрального науково-дослідного інституту геодезії та картографії, результатом цієї праці ним складено геоботанічний та кормогосподарський нарис типів пасовищ Південно-Східних Каракумів та висвітлено питання їхнього генезису та геоморфології.
У 1936р. Є.С.Останін провів геоботанічне обстеження природних рослинних ресурсів піщаного масиву Муюнкум та Причуйських пісків на площі 2,5 млн.га. та склав геоботанічний та гідрогеологічний нариси масиву. Ці матеріали опубліковані у збірнику ВАСГНІЛ «Освоєння пустель, напівпустель та високогірь» у 1939 р.
Лише на 1937 рік Останін видірвався від пустель в Ільменський держзаповідник на Уралі як старший науковий співробітник і завідувач біологічної станції.
З 1938 р. Є.С.Останін знову повертається на роботу до пустелі як старший науковий співробітник на Карабогазському опорному пункті з піскоборотьби та фітомеліорації Репетекської піщано-пустельній станції ВІРу. Після детального вивчення умов району склав проект захистів сульфатних промислів Карабогазхіму від піщаних заносів, який було затверджено Головхімпромом та прийнято до виконання.
З лютого 1939 р. Є.С.Останін призначений директором Репетекської піщано-пустельної станції і заповіднику в Каракумах. Ним вивчені різні райони Каракумів по річках Мургаб та Амудар’я та вздовж Ашхабадської залізниці.
За оцінкою завідуючого Бюро Пустель ВІРу А.Г.Гаеля, Є.С.Останін був робітником з широким кругозором, добре володів комплексом питань з геології, геоморфології, гідрології, геоботаніки та економіки пустель.
Зовсім невипадковою була його поява в 1951 році на Деркульській землі. Єфим Степанович як фахівець був добре знайомий з академіком В.М.Сукачовим, видатним вітчизняним природознавцем, біологом і географом. Академік В.М. Сукачов вніс великий різносторонній вклад у розвиток лісознавства як фундаментальної науки. В той рік він був директором нещодавно утвореного Інституту Лісу АН СРСР. Володимиру Миколайовичу було доручено організацію «Комплексної наукової експедиції АН СРСР по полезахисному лісорозведенню». У 1949–1952 рр. цю експедицію очолював Зонн Сергій Володимирович – фахівець в області лісового ґрунтознавства, доктор сільськогосподарських наук професор, лауреат Державної премії СРСР (1950), учень засновника біогеоценології В.М.Сукачова.
За ініціативою В.М. Сукачова і С.В. Зонна для вивчення і експериментальної перевірки різноманітних способів вирощування лісу у степових і напівпустельних районах утворюються нові і відроджуються старі стаціонари, в тому числі Деркульська станція, колишня Старобільська ділянка. Саме Зонн запрошує Останіна очолити відроджену Деркульску дослідну станцію. Сергій Володимирович був добре знайомий з Єфимом Степановичем ще за часів своєї роботи в комісії АН СРСР з мобілізації ресурсів Середнього Поволжя, Всесоюзному інституті рослин (ВІР), зустрічався з Останіним, відвідуючи Репетекську піщано-пустельну станцію ВІР.
Є.С. Останін погоджується із запрошенням і разом з родиною (жінкою та трьома синами) приїжджає на Біловодщину. Приймає справи у тимчасового керівника станції Кабанця Дмитра Кириловича та призначає його завідуючим лісництвом, що стало початком утворення своєрідного плідного тандему визначного науковця та досвідченого фахівця-виробничника. Науковий колектив станції складався з постійних робітників та наукових спеціалістів, що перебували у відрядженні, переважно у польовий період. Розпочала роботу лісогідрометеорологічна станція. На Деркульскому стаціонарі проводилися всебічні дослідження практично всіх природних комплексів, тому і працювали на них представники майже всіх лабораторій інституту.
Показовим є той факт, що директор Інституту лісу В.М.Сукачов, незважаючи на поважний вік та певні фізичні недоліки (майже повну глухоту), відсутність нормальних шляхів сполучень, при віддаленості об’єктів досліджень, обов’язково щорічно відвідував усі стаціонари, і Деркульська станція не була винятком. Він детально знайомився з роботою кожного співробітника, виясняв їхні побажання, за результатами роботи проводив наради, на яких підводили підсумки робіт. Найкращою рисою Сукачова як вченого було те, що він суміщав у собі риси теоретика, конкретного дослідника і доброго організатора великих колективів.
Проте найбільше спілкувався Оснанін саме із Зонном, який особисто проводив на Деркульскій станції свої дослідження. При цьому Зонн, враховуючи багатий науковий досвід Останіна стосовно освоєння пісків і пустель, часто запрошував його до сумісних відряджень на інші стаціонари Інституту Лісу. Наприклад, Єфим Степанович виїздив для знайомства з роботами на стаціонарі в Аршань-Зельменє поблизу станції Тундутово Сталінградської області, разом із С.В.Зонном досліджував трасу Волго-Донського суднохідного каналу. Виїжджав у наукову експедицію на трасу Головного Туркменського каналу. Неодноразово перебував у відрядженнях до Інституту Лісу у Москві та Ленінградської Лісотехнічної Академії. Досліджував вплив лісових полезахисних смуг Кам’яного Степу Воронезької області, брав участь у різних нарадах і конференціях.
Останін Єфим Степанович пропрацював директором Деркульскої лісової дослідної станції до квітня 1957 року. Підсумки своєї діяльності на станції найкраще викладені їм самим в останньому наказі, який наводиться з невеликими скороченнями.
«На початку 1951 року, коли я прийняв Деркульську науково-дослідну полезахисну лісову станцію Інституту Лісу АН СРСР, на її центральній садибі було майже пусте місце. З капітальних будівель було лише три об’єкти: кам’яний будинок контори (будинок Юницького), кам’яні голі стіни колишньої лазні та стара дерев’яна конюшня.
Нині на території Станції є ціле робітниче селище, культурне та влаштоване; окрім згаданих вище старих об’єктів є два восьмиквартирні двоповерхові будинки для наукових співробітників і службовців; чотири чотирьохквартирні будинки для робітників, одна комплексна майстерня з боксом для ремонту автомашини, кам’яна будівля магазину, шість добрих господарських сараїв, влаштована хороша лазня-пральня, пробурені та влаштовані чотири глибоководних (по типу артезіанських) свердловини, з необмеженим дебітом прісної води; нарешті побудована та введена в експлуатацію добротна – кам’яна, з кам’яною огорожею – теплова електростанція на 28 кіловат, а у її комплекті – два добротних кам’яних підвали-склади для пального та мастильних матеріалів, забезпечених достатньою місткістю для пального. В обходах лісництва – Дерезуватому, Кісельово та Скалівському – капітально відремонтовані три лісових кордони.
Все це зроблено за останні п’ять років у дуже складних умовах віддаленої місцевості, яка відірвана від шляхів сполучення, значну частину року характеризується повним бездоріжжям, тоді як майже всі будівельні матеріали доводилося завозити за десятки кілометрів з Ворошиловграду, Старобільська, Кремінного, Рубіжного тощо.
Усе будівництво та капітальний ремонт проводили господарським способом силами всього колективу Деркульської лісової дослідної станції, більшість робітників якої чесно та сумлінно працює на станції з 1950–51 рр. понині.
Особливо необхідно відзначити активну та свідому допомогу у всіх організаційних, будівельних та господарських роботах зав. лісництвом Дмитра Кириловича Кабанця та старшого бухгалтера Олексія Івановича Антіпова.
У довідці Ворошиловградського Обкому КПУ від 29 жовтня 1955 р., який обстежив роботу та стан станції, відзначено: «На Станції створені відмінні житлово-побутові умови та умови для проведення науково-дослідницьких робіт як для співробітників станції, так і для співробітників Інституту Лісу, які проводять тут свої дослідження»… «Станція має усі можливості, щоб стати високо авторитетним закладом, перебування якого на території історичної та цінної дослідної ділянки експедиції професора В.В.Докучаєва, складає законну історичну гордість та наукову необхідність області».
Беручи до уваги все вищезгадане і у зв’язку з уходом від керівництва Станцією та переходом на іншу роботу по конкурсу, я вважаю своїм приємним обов’язком від імені Інституту Лісу АН СРСР, а також від себе особисто як керівника станції у вказаний період, всьому колективу Станції – оголосити щиру подяку!..
Директор Деркульської Станції, кандидат с/г наук, старший науковий співробітник-ботанік Є.Останін».
Нападки горезвісного «колгоспного академіка» Т.Д.Лисенка на Сукачова, його теорію біогеоценології та Інститут Лісу загалом врешті-решт призвели до того, що в 1956 р. прокотилася хвиля ліквідації академічних інститутів лісу в союзних республіках з переведенням їх співробітників до галузевих інститутів.
В.М. Сукачов як директор Інституту лісу АН СРСР написав декілька листів в різні інстанції про недопустимість ліквідації академічних інститутів у Білорусії та Україні, а також переведення академічних лісівничих відділів і лабораторій на Далекому Сході й Сахаліні в галузеві інститути, що знаходилися у сфері впливу Лисенка. Проте це здобуло зворотній ефект: у Інституту лісу відібрали Деркульську дослідну станцію.
З червня 1956 р. Деркульска науково-дослідна полезахисна лісова станція за рішенням Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 14 лютого 1956 р. за №253 по акту від 07.07.1956 р. передана у повному складі, зі штатами і асигнуваннями з Інституту Лісу АН СРСР до складу Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації (УкрНДІЛГА) Міністерства сільського господарства УРСР.
Станція продовжила свою плідну дослідницьку діяльність в нових умовах. Але ці самі умови спонукали Є.С. Останіна звільнитися з посади на хвилі найбільших своїх досягнень у сфери розбудови наукового закладу. Саме в ці роки найбільш розкрилися його організаторські здібності та талант вченого-дослідника природи. Останіним опубліковано понад 70 оригінальних наукових праць – монографій, статей, рецензій.
Останні роки життя він працював старшим науковим співробітником відділу лісового господарства СредазНДІЛГ, завідувачем сектора лісівництва Карельського Інституту лісу Держліскомітету.
Єфим Степанович Останін помер 12 травня 1981 р. Пам'ять про нього як про ерудованого знавця степів і пустель та доброго товариша збережеться у серцях тих, хто його знав та науковців майбутніх поколінь.
