08/09/2020
0Досконала хижа машина для вбивства чи просто істота, яка має право жити поруч із людиною?
Як лісівник та мисливствознавець, який уже 34 роки вивчає цих створінь природи, вважаю, що вовк – істота, яка живе та має право і надалі жити поруч із людиною.
Окрім ознайомлення з літературними джерелами багатьох авторів з різних регіонів світового ареалу поширення вовків, закономірності формування популяцій основних видів великих хижих звірів України вивчались у 2001–2005 рр. УкрНДІЛГА під час виконання мисливської наукової тематики. Власні моніторингові спостереження автор отримав, проаналізувавши: зустрічі з вовками (живими та добутими) – 98 випадки; факти агресивного ставлення до людей – 5 випадків; сліди життєдіяльності хижаків (полювання на диких та свійських тварин – 127 випадків; стежкування слідової «доріжки» – 325 випадків; органолептичний аналіз дефекацій та уринацій вовків – 323 випадки). Усього – 878 зустрічей з вовками та їх діяльністю в різних мисливських регіонах України.
Матінка-природа добре подбала, створюючи та вдосконалюючи цей вид. Гармонійна будова тіла і стрімкий зовнішній вигляд забезпечують максимальну економію енергії руху, різнопланова внутрішня та зовнішня комунікація у зграї, чітка соціальна структура угруповань, високий розумовий рівень окремих особин дають можливість хижаку вдало використовувати нашу господарську незграбність та недбалість для успішного протистояння людській цивілізації.
Під час полювань вовки не просто наздоганяють і розривають жертву завдяки своїм динамічним перевагам, вони використовують цілу низку методів залежно від чисельності зграї, виду жертви, кліматичних умов погоні і т. ін. У вовчому мисливському «арсеналі» способи стежкування, нагону, засідок, раптовості нападу, загону жертви на лід чи на скелі або в глибокі намети снігу, де вона стає безпорадною. Вовки детально вивчають та використовують рельєф місцевості і ніколи не забувають про маскування. У цьому їм допомагає колір хутра. Сезонність (зимова та літня) палітри кольорів вовчої шерсті чітко корелює з сезонністю та регіональністю (Полісся, Карпат чи Степу) переважаючих природних барв мисливських угідь, де вони полюють. Переважають світло- та бруднувато-сірі тони з більш темним «ременем» на спині, які іноді суттєво розбавлені рудим або частково рудуватим забарвленням на боках. Руді відтінки більш характерні для південних вовків. Це допомагає їм зливатися з відтінком осіннього листя або поруділою степовою травою.
Наші «вітчизняні» вовки інтегрують з іншими підвидами ареалу. На півночі, північному сході України та в Карпатах він скоріше – Canis lupus lupus, вовк лісовий. Дещо більший від інших «родичів», і в його забарвленні переважає світло-сірий, з домішками вохристого та рудого колір. Південні вовки в лісостеповій зоні та в степу – Canis lupus campestris – вовки степові. Вони дещо світліші від інших за рахунок переважання рудого кольору. До ареалу степових українських вовків з гірських лісів Кавказу, Закавказзя та Північної Туреччини теоретично може проникати темніший за кольором Canis lupus cubanensis. Він має «брудне», тьмяне, сірувато-вохристе хутро. Добуті хижаки з такими «собачими» ознаками зрідка потрапляють нам на експертизу з Херсонщини та Миколаївщини. Особливо різноманітним і характерним буває забарвлення вовчої голови. Про те, що маємо справу зі справжніми вовками на Півдні України, свідчить сучасна висока щільність їх популяції, яка унеможливлює активну гібридизацію з собаками (але не виключає її повністю за умов зменшення чисельності вовків), а також збільшення в останні роки середньої маси добутих південних хижаків. Відстріляний 1998 р. дорослий самець (добутий в урочищі «Кудрявцеве» Костогризівського лісництва Цюрупинського ДЛМГ старшим єгерем Григорієм Плясом) мав шкіру завдовжки (від кінчика носа до кінчика хвоста) – 223 см і вагу тіла 47,5 кг.
У сутінках на ходу вовки часом схожі на світлі плями туману, які чомусь рухаються проти вітру. Проте інколи вони бувають настільки темного забарвлення, що мимоволі на думку спадає ймовірність давніх зв’язків з генетичними родичами – домашніми собаками. Ця обставина значно ускладнює експертну оцінку виду добутого хижака. Але експерт-мисливствознавець у висновку має опиратися не на окремі показники видових особливостей, а на їх логічну суму. Загальна маса і статура тварини, розміри її окремих частин (особливо морфометрія анатомічних складових черепа, зокрема довжина мозконосової його частини), характер пігментації направляючого волосся на загривку й на пальцях, аналіз вмісту шлунку, особливості інформації про польові умови, за яких було добуто хижака, – на основі цих та інших додаткових даних робиться висновок про видову належність. У багатьох регіонах мені траплялися натреновані бродячі собачі зграї, до складу яких входили не лише великі особини, а й маленькі шавки, що досить грамотно і результативно полювали на зайців, козуль та оленів, особливо по глибокому снігу. Стосовно хижацтва бродячих домашніх собак (за сучасною термінологією ветеринарів – собак-волоцюг) слід відзначити, що на території, де постійно проживає та полює сильна вовча сім’я, собаки-волоцюги майже не зустрічаються.
Ніколи не забуду заплакані очі згорбленої тяжкою працею бабці з глухого поліського села, яка за один осінній вечір втратила обох своїх незастрахованих годувальниць – дорослу корову та молоду телицю, а згодом і телятко, що насмокталося молока з пошматованого вовками вимені ще живої матері, яка, стікаючи кров’ю, добралася таки до рідної загорожі. Так вовча сім’я провела вдале тренування підростаючого покоління. Бо якби полювали дорослі вовки, обидві корови залишилися б у лісі. Того самого дня ця зграя успішно підстерегла біля виходу з нори та з’їла молодого бобра.
Більшість авторів – науковців та мисливствознавців – схиляються на бік визначення негативної ролі вовка в сучасному мисливському господарстві. До такого самого висновку приводять і наші дослідження в Україні. Проте це не означає, що винищення його – єдиний спосіб розв’язання проблеми. Багато хто радить підходити до проблеми об’єктивно і не забувати, що вовк, як і кожен вид, має право на життя.
Багаторічний досвід активного обліку та добування вовків у різних лісомисливських областях України (Поліській, Лісостеповій та Степовій) протягом 1977–2011 рр. виявив низку проблем, пов’язаних з ефективністю цього хижацького промислу. Аналіз різноманітних позарегіональних методичних розробок та літературних джерел, польові дослідження в різних регіонах України показують, що для обліку вовків не може бути застосований окремо жодний із запропонованих методів. Певні елементи облікових методик (зимового та літнього маршрутних обліків, картування ділянок перебування, обліку за кількістю добутих особин та за статево-віковою структурою стада, обліку «на вабу» і т. ін.) потрібно використовувати під час інвентаризації вовчого поголів’я.
Від організації облікових робіт напряму залежить дієвість добування хижаків. Без знання особливостей розташування вовчих сімей, конкретних прикладів активного хижацтва неможлива організація успішного полювання на них. Серед багатьох причин, що можуть посприяти або, навпаки, завадити успіхові, необхідно виділяти основні.
По-перше, обліком хижаків, а згодом і полюванням на них мають займатися професіонали. Неправильною і дуже шкідливою є думка про те, що проблему можна розв’язати за допомогою грандіозних облавних полювань із залученням великої кількості мисливців-аматорів. Результатом таких полювань часто бувають нещасні випадки. І запитання відповідальних за проведення «акції» після такого полювання: «Покійників немає? І слава богу», – цілком доречні.
По-друге, на всіх рівнях (господарство – район – область) має постійно накопичуватися специфічна інформація про «вовчу» діяльність: реєструватись і перевірятись усі випадки добування вовків із зазначенням їх статі і віку, а також усі факти вовчих розбоїв. Необхідно фіксувати всі випадки (вказуючи місцезнаходження, приблизний вік та довжину відбитку передньої ступні) зустрічей з хижаками, виявлення вовчих лігв з вовченятами, реєструвати факти вовчого виття, а також інші ознаки перебування хижаків.
По-третє, основою обліків має стати знання біології виду, визначення меж проживання кожної вовчої зграї (сім’ї) та її склад. Попри деякі регіональні відмінності, вовки, як правило, проживають сім’ями з цілком визначеною і сталою ієрархією: пара дорослих звірів, молодняк останнього року народження (прибулі звірі) та особини минулих років (переярки і старші особини). Зграя завжди утримує свою «сімейну» ділянку мисливських угідь, де виводить потомство, полює, кочує. Територія такого району майже не пересікається з сусідніми і становить приблизно від 340–380 кв. км (Поліська) до 550–620 кв. км площі (степові лісомисливські області). Окрім «сімейних» вовків, у популяції трапляються бродячі одиночки, так звані нетериторіальні вовки. Характерними ознаками існування окремої вовчої сім’ї є постійні місця виведення потомства, прихильність до певних маршрутів руху, а також цілком видоспецифічна звукова комунікація.
По-четверте, узагальнювальну роль має відігравати одночасний облік. Основою його є вибір оптимальних погодних умов (снігової понови) з метою обов’язкового стежкування вовчих слідів до: візуального виявлення звірів, підняття їх із денного лігвища або виходу на сліди сусідніх обліковців. Виконання цієї умови виключає повторний облік окремих особин різними групами обліковців або заниження чисельності популяції вовків.
Череп вовка разом із нижньою щелепою
Викликають занепокоєння певні особливості офіційних обліків вовків за останні вісімнадцять років (станом на 01.01.1993–2010). За восьмирічний період 1992–1999 рр. чисельність вовків у країні та обсяг їх добування зросли відповідно з 1526 до 2825 (на 85,1%) та з 562 до 1076 особин (на 91,5%), тобто кількість доволі пропорційно: у разі збільшення чисельності вовків збільшувалася кількість добутих хижаків. При цьому вона коливалась у межах 30,3–43,8% від їх загальної (не кількості дорослих особин!) чисельності, що, напевно, було недостатньо для підриву репродуктивного ядра популяції. Інша ситуація склалась в останню десятирічку. Загальна, згідно зі статистичною формою 2-ТП (мисливство), чисельність вовків зросла лише на 1% (з 2575 до 2599), зате добування – на 55,7% (з 988 до 1538 особин). Кількість добутих хижаків коливається в межах 38,4–64,4% від їх загальної чисельності, що, згідно з розрахунками класичного мисливствознавства, мало зачепити репродуктивне ядро та призвести до зменшення поголів’я. Тому логічно припустити: існує або завищення добування, або заниження даних щодо чисельності популяції.
Збитки, яких завдає вовк громадському господарству країни, колосальні. Окрім джерела інфекційних хвороб, шкоди мисливству та сільському господарству, існує потенційна небезпека безпосередньо для людини, про що не можна забувати. Тісний негативний зв’язок чисельності популяцій диких ратичних звірів, відповідно – інтенсивності ведення мисливського господарства (величини добування оленячих та кабана), з чисельністю поголів’я вовків та показником їх елімінації свідчить про те, що прес хижацтва на природний ресурс продовжує залишатися досить значним. Збільшення вовчого поголів’я на тлі зменшення загальної чисельності диких ратичних ще раз підтверджує, що вовки сучасного ареалу значною мірою живляться за рахунок популяцій кабана, оленів та козулі, а також інших диких тварин. Незважаючи на зменшення обсягів тваринництва, вовки знаходять можливість нашкодити і тут: так, на Херсонщині, вовча зграя розірвала за дві ночі 152 вівці. Декілька років підряд до нас на експертизу потрапляють вовки, шлунки яких набиті мишоподібними гризунами (до 54 полівок на один вовчий шлунок). Серед цих хижаків ми не зустрічали худих особин. Особливості вовчого живлення свідчать про регіональний та сезонний характер: різноманітні дикі (ссавці, птахи, плазуни, безхребетні) та свійські тварини, рослинний корм – чорниця в Поліссі, кавуни, шовковиця та виноград – на Півдні України. Дуже характерна негативна роль вовків у зниженні чисельності популяції бобрів у посушливі роки для поліських та лісостепових мисливських господарств. У деяких районах вовки призвели до деградації популяцій основних видів мисливських тварин, зокрема козулі та дикого кабана на Херсонщині.
З іншого боку, ми розуміємо, наскільки важко змінити ситуацію щодо зменшення вовчого тиску на мисливський фонд. Тим більше за складних обставин збільшення публічної активності захисників та псевдозахисників хижака. Загальновідомо, що сплески вовчої чисельності збігалися з негараздами в суспільстві. Так було після обох світових воєн. Після Великої Вітчизняної питання регулювання чисельності вовків узяла на себе держава і змогла в період розрухи впровадити мережу дії єгерів-вовчатників. Тому в наш час це питання також має ставитися на державному рівні. Потрібно аналізувати ситуацію, робити висновки (в жодному випадку не засуджуючи до смертної кари вовка як мисливського виду) та не тішити себе дешевими прожектами. Показовим щодо цього є авторський лист-відповідь на звинувачення в завищенні розрахунків щодо критично допустимої чисельності вовків. Він містить наше бачення «вовчої» ситуації в державі.
Шкури дорослих вовків, добуті в Овруцькому районі на Житомирщині
«…Для розрахунку допустимої максимальної щільності населення вовків (ос./1000 га угідь) використовувалися дані «Форми 2-ТП (мисливство)» за 2007 рік.
Суть розрахунку: чим більша фактична чисельність диких, у першу чергу ратичних тварин (лось, олені благородний та плямистий, лань, козуля та кабан) на території мисливських угідь адмін. області, тобто чим більший фактичний об’єм «дикого м’яса», тим вища межа супротиву ценозу хижацтву вовків та вища допустима максимальна (гранична) щільність хижака. Це критичний допуск на рівні обсягу щорічного відтворення популяцій ратичних, з урахуванням універсальності харчового раціону вовків. Більш висока щільність населення вовків, плюс інші «хижаки», перекреслюють будь-яку перспективу та ведуть до деградації мисливського господарства.
Тепер конкретні цифри «Порадника»:
– Житомирська область – допустима максимальна щільність 0,048 особин вовка на 1000 га угідь, тобто 109 хижаків на область. Фактично числиться 116 вовків, що в 1,1 раза вище граничного допуску;
– Хмельницька область, відповідно – 0,019, тобто 30 особин на область. Фактично вовки не проходять за звітністю;
– Харківська область – допустима максимальна щільність 0,018 особин вовка на 1000 га угідь, тобто 48 на область. Фактично числиться 194 вовки, що в 2,5 раза вище граничного допуску;
– Донецька область – допустима максимальна щільність 0,009 особин вовка на 1000 га угідь, тобто 18 на область. Фактично числиться 210 вовків, що в 11,6 раза вище граничного допуску;
– Херсонська область – допустима максимальна щільність 0,018 особин вовка на 1000 га угідь, тобто 39 на область. Фактично числиться 160 вовків, що в 4,1 раза вище граничного допуску. Слід врахувати, що в розрахунок включена також маса оленів з островів Бірючого та Джарилгача;
– Ів.-Франківська область – допустима максимальна щільність 0,040 особин вовка на 1000 га угідь, тобто 39 на область. Фактично числиться 57 вовків, що в 1,5 раза вище граничного допуску.
Таким чином, фактична чисельність вовків вища розрахункової критичної межі в Поліссі, Правобережному та Лівобережному Лісостепу, Північному, Південному Степу та в Карпатах. По Криму розрахунок не робився, бо навіть уява про допустимі чисельності вовка в курортному Криму недоречна. Хоча вовк уже є і в Криму.
Ми, звичайно, могли б написати в «Пораднику» щось типу «Ми (мисливське господарство) можемо дозволити собі утримувати всього 100 «вільних» вовків на території всіх мисливських угідь України», залишитись «рожевими та пухнастими», але у наших опонентів виникло б природне запитання: «Що ж робить усе мисливське господарство країни, якщо ми хочемо 100, а маємо більше двох тисяч?» Ось чому в «Пораднику» говориться про крайню межу допуску, далі якої – крах господарювання. Ми ж прекрасно розуміємо, що потрібна тяжка праця, а не солодка брехня, яка б утішила наші вуха. Ситуація після Великої Вітчизняної війни була не кращою, але голодна держава зрозуміла розмір загрози, знайшла кошти на фінансування роботи єгерів-вовчатників, що вирішило проблему.
Тепер щодо моєї «рідні» з Вовчиком Борейком. Висилаю Вам вирізку моєї статті в «Охоте и охотничьем хозяйстве», 1992, №5–6, єдиному тоді всесоюзному мисливському журналі, у виданні, яке до цього часу користується бездоганною репутацією. Ще тоді я зрозумів небезпеку борейків та оцінив, хто є хто»…
Висновки
♦ На будь-якому науковому та виробничому рівні неприпустимо вести мову про повне винищення вовка: кожний вид тваринного світу має право на життя. Це надзвичайно високоорганізоване створіння.
♦ Нині чисельність вовків у мисливських угіддях України, навіть за мінімальними статистичними даними, не дає жодного приводу ставити питання про збереження вовка як сучасного мисливського виду на порядок денний проблем вітчизняного мисливського господарства. Навпаки – чисельність вовків у країні необхідно знижувати.
♦ Враховуючи високу екологічну пластичність, потенційну здатність вітчизняних вовків до розмноження, їх сучасну фактичну і розрахункову чисельність за останнє десятиріччя по регіонах України, приходимо до висновку, що для недопущення розвитку популяцій вовка потрібно щорічно вилучати понад 60% його дорослого поголів’я. При вилученні щорічно до 50% дорослих вовків не зачіпається репродуктивне ядро і чисельність вовків стабілізується або зростає.
♦ Високий ступінь видової адаптованості в антропогенному середовищі, з одного боку, відсутність навичок боротьби з хижаками – з іншого, а також певна юридична невизначеність статусу вовка у правовому полі природокористування держави на всіх рівнях забезпечує хижакам успіх у розмноженні і, як результат, у виживанні виду.
♦ Стабільно висока чисельність поголів’я вовків в Україні передусім свідчить про низьку ефективність заходів зниження щільності населення цього хижака. Підвищення їх ефективності можливе у трьох напрямах: шляхом фахового (тобто спеціального) використання в боротьбі з хижаками традиційних методів полювання через удосконалення системи матеріального стимулювання мисливців, які успішно полюють на вовків; шляхом об’єднання зусиль усіх користувачів мисливських угідь у протистоянні хижакам.
♦ Стан популяції вовків в Україні вивчено недостатньо: невідомі регіональні особливості формування сучасної статево-вікової структури популяцій вовка, їх вплив на стан популяцій «основних видів» мисливських тварин, величина втрат. Гострота проблеми «хижак-жертва» у вітчизняному мисливському господарстві потребує проведення загального «круглого столу» всіх зацікавлених професійних сторін, щоб прискорити її розв’язання.
