09/08/2012
0Микола Кузьмич (на фото) — не тільки художник, скульптор, а й лісівник, хлібопекар, бджоляр, мисливствознавець — всебічно обдарована людинаСкульптура красеня-оленя, який наче вибіг з гущавини і застиг у здивуванні обабіч дороги, ось уже 40 років зустрічає кожного, хто прямує автотрасою Любомль — Шацьк до блакитних плес, названих очима Волині. Він на постаменті приваблює і до затишного рекреаційного пункту, що в лісочку праворуч.
Проте мало хто знає, що ця копітка і майстерна робота належить художнику та скульптору з Любомльщини — Миколі Кузьмичу. Його талант дивує і захоплює, адже лише любов до цього виду мистецтва із дитинства і наполеглива праця розвинули його. Близькою до цього хисту є й здобута професія Миколи Арсентійовича — він працівник лісового господарства. Як людина цікава й різнобічна, має й інші улюблені заняття, а ще відмінно знається на хлібопекарській справі, на яку нещодавно перекваліфікувався і започаткував пекарні, звідки доставляється хліб для населення Любомльського і Шацького районів. Але про все по порядку
ВИТОКИ
… Тихе плесо Згоранського Великого озера, сяючі відблиски променів сонця на хвильках, затишок зелені понад берегом — такі пейзажні замальовки відкриваються за кілька метрів від оселі Миколи Кузьмича.
У Згоранах із сім'єю оселився в 1985 році, коли став тут лісничим: припав до душі цей озерний неповторний куточок. А народився і зростав у глибинці серед розкішних лісів у селі Ясне (колись — Бик). Із раннього дитинства уже вирішив собі — буде або художником, або лісником. Адже «малював, — зізнається, — все життя, відколи себе пам'ятаю, і ліс також дуже люблю». Так і поєдналися у Миколи Арсентійовича ці два захоплення. У школі вчився старанно, та й маму не хотілось підводити, яка працювала вчителькою.
Вже у класі 9, коли пішов до середньої школи у Головне, зустрів хорошого вчителя із малювання, який і помітив його талант та направив у правильне творче русло. Навчив малювати гуашшю, і Микола почав своє улюблене заняття використовувати ще й із користю. Щовихідних у школі обов'язково відбувалися якісь масові заходи, тому хлопець залюбки оформлював до них сцену, малював на шпалерах декорації. Згодом, коли вступив до Шацького лісного технікуму, художній хист теж постійно ставав у пригоді. Студент Микола Кузьмич і тут прикрашає сцену для різних тематичних вечорів, а ще створює наочну агітацію з лісоведення. «Це стало моїм другим заробітком, бо отримував у три-чотири рази більше за стипендію. Завжди мав гроші, завжди купував дівчатам торти», — усміхаючись, розповідає співрозмовник.
МИСТЕЦТВО БУТИ… МАЙСТРОМ СПРАВИ
Виконував художні замовлення лісгоспу та лісництв і тоді, коли пішов на практику в Рівненську область. Там же почав виліплювати скульптури, зробив і встановив кілька косуль і оленів натуральної величини. А на рідній Волині першу скульптуру спорудив у парку Шацького технікуму. Невеличкого козлика подарував навчальному закладу після його закінчення.
З того часу скрізь, де б не бував, Микола Арсентійович проявляв себе як митець і мав відмінний успіх у художній справі. А це і служба в армії, де теж вдосконалював професіоналізм, малюючи портрети, пейзажі, оформлюючи підприємства і дитячі садочки, став там, як каже, головним художником частини. І навчання у Ленінградській лісотехнічній академії; пізніше — робота у лісовій галузі, яку розпочав у Світязькому лісництві. Потім 15 років пропрацював помічником лісничого Головненського лісництва, звідки був переведений на посаду лісничого у Згоранське. За період своєї діяльності у лісгоспі Микола Кузьмич сам розробляв та малював наочну агітацію і вона на той час була найкращою в області. Розповідає і про цікаві моменти виготовлення скульптур оленів, зокрема того, що найбільше у всіх на виду — на трасі Любомль — Шацьк.
— Стоїть цей олень уже 40 років. До того там був фабричний із гіпсу, але його тихцем забрали в інше місце, та й то не довезли, розсипався дорогою. І як же ця гарна місцина могла лишитися без оленя, сюди ж всі звикли їздити відпочивати?! Мене тоді викликав директор лісгоспу Василь Навроцький, запитав, чи можу я зробити такого ж. Я вагався, чи виліплю такої величини. Але взявся: підготував арматуру, кілька мішків цементу — і за півтора тижня олень був готовий…
Пара рогатих красенів згодом прикрасила і територію Любомльського держлісгоспу. До душі була робота у лісі Миколі Арсентійовичу.
— Я любив черенкувати, сіяти, доглядати, вирощувати саджанці, прищеплювати дерева, — розповідає. — Хороші лісові культури для лісничого завжди було завданням номер один, першим показником, а мені це вдавалося.
А після улюблених занять риболовлі та полювання в пана Миколи народжуються неповторні сюжетні картини. Свої полотна художник здебільшого роздаровує і зізнається:
— Відпочиваю, як почну малювати. Уже тоді мені ні їсти, та й нічого взагалі не хочеться. Можу з натхненням дві доби малювати, поки не завершу. Бо якщо не закінчити роботу на одному диханні, тоді до неї важко повернутися.
ЗОЛОТІ ПЛОДИ
Нині Микола Кузьмич — великий підприємець. А момент такого значного повороту у житті був, коли із лісничого у 1992 році став головою УТМР, після чого і почав займатися бізнесом. Спочатку організовував пекарню у Шацьку, згодом — у Лукові. Незабаром відкрив ресторан, магазини, салон краси, швейну майстерню, будується і зараз. До підприємництва залучена вся сім'я, тому, каже Микола Арсентійович, йому нині легше вести справи. Опікуються започаткованим батьком бізнесом і дві доньки — Оксана та Леся, підтримує дружина. Цікаво, що хліб у їхніх пекарнях, як розповідає господар, випікають за старовинним рецептом — в області такого немає:
— Цей рецепт, який був у нас споконвіків, загублений сьогодні в Україні. Я їздив з людьми спеціально в Польщу, аби навчитись. А хліб цей — на заквасці. Раніше, коли жінки пекли вдома, то тримали у діжах кусок тої закваски до наступного разу. Уже 12 років працюємо на тих способах. Тісто катають також лиш руками, у нас хліб — ручна робота.
Словом, досягнень у цього успішного і невгамовного чоловіка чимало. І весь секрет у тому, що, як каже, «не боїться ризикувати, рухатися вперед». Напевно, й саме тому, що дивиться вперед сміло — успіхом у благородних ділах і впевненістю може похвалитися:
— Я зробив усе, про що мріяв, ні про що не жалкую.
Останнім часом Микола Арсентійович багато подорожує:
— Об'їздив усю Україну. Люблю, читаю і знаю історію, відвідав багато історичних місць — Умань, Черкаси, Чигирин, Ростов, Павлоград, Макіївку, Суботів, Канів… Був у Єгипті, Казахстані, на Соловках, в Ізраїлі, бачив Біле море, купався в Каспійському, риболовив в Астрахані. Скрізь, на щастя, стрічаються хороші люди, з ними швидко товаришую. Як потрапляю в якесь місто, намагаюсь відшукати найперше старшого мисливця, а він знає все і всіх, спільна мова з'являється швидко: знайомить мене, показує все.
З молодих років на першому місці у Миколи Кузьмича — здоровий спосіб життя. Займався спортом, зокрема у лижному має перший розряд. А у свої шістдесят з гаком і нині має відвагу ставати на лижні гірські траси. Гірськолижний спорт — теж одне із захоплень.
А ще надзвичайно приваблює нашого героя тиха і спокійна бджолярська справа:
— Відпочиваю і душею, і тілом біля бджіл. Часом, коли приходить депресія, іду до вуликів. З медоносними комахами покращується настрій. Красивішає життя.
Слова про бджілок-трудівниць не є завершальними у цій розповіді, бо спонукають до роздумів: коли й людина так само ж трудиться, вперто і завзято день у день, — то за це отримує золоті плоди своєї праці: і для себе, і для суспільства, зрештою, і для майбутнього.
