Луганський «фенікс»

Как по-мне, приезжая к лесникам, – в южные  и юго-восточные области, лесные чиновники должны вылезать из машины с хлебом солью, а потом, со словами, – “Простите…Всё что могу…”,,, начинать раздавать подарки… из  грузовиков сопровождения… М.П.

Чим живе зараз колись процвітаючий лісгосп Станиці Луганської, що у 2014 році опинився в епіцентрі бойових дій.

Двір Малинівського лісництва, що входить до ДП «Станично-Луганське державне лісове мисливське господарство», зараз нагадує пишний квітник у парку з вимощеними з бруківки доріжками. Одразу видно, тут є господарник, а колектив дбає про своє майно. Зовсім інша картина у колишньому центральному офісі лісництва у Станиці Луганській – споруда вщент знищена війною: у вересні 2014 року під час обстрілів будівля загорілася. До сьогодні стоїть, як кажуть, без вікон та дверей, заростає чагарниками і ятрить незагоєні рани керівника лісгоспу Сергія Чегринця. Та й, власне, лісгосп зараз живе наче у двох світах: на понівечених від бойових дій територіях заліковує, як може, руїни, а там, де збереглося мирне життя, продовжує садити та оберігати ліс.

Відірвані від світу на 9 місяців

За якихось 20 хвилин розмови стає зрозуміло: Сергій Миколайович – професіонал своєї справи, людина – віддана лісовій галузі, наслідки війни лісівник відчув і на роботі, і на собі безпосередньо. Розповідаючи про лісгосп до війни та зараз, часто зітхає у слухавку. Війна зруйнувала життя всього селища, нема вже тут рибокомбінату, харчових та промислових підприємств, із державних підприємств лишився один лісгосп. Більшість населення виїхало і досі не повернулося. Та й багатьом нема куди – понад дві тисячі будинків зруйновано внаслідок обстрілів. Нагадаємо, впродовж 2014–2015 років поблизу та в самій Станиці Луганській відбувалися бойові зіткнення із застосуванням автоматів, кулеметів, мінометів, артилерії, танків та «Градів». Ясна річ, лісгосп теж опинився в епіцентрі бойових дій.

«Коли почалося це заворушення на Сході України, 2 вересня 2014 року, десь близько 14 години, були обстріли Станиці Луганської з артилерії і «Градів». Було три прямих влучення у нашу контору лісгоспу, – пригадує в деталях Сергій Чегринець. – Наша контора загорілася, знищено все майно, 15 комп’ютерів, згорів архів, усе повністю було знищено вогнем. Десь у липні я зібрав увесь колектив, коли почалися бойові дії на території нашого району, ми вирішили виїхати у Біловодський лісгосп. Тут було дуже «гаряче», щодня були обстріли. На той час не було ні поліції, ні держадміністрації, ні прокуратури, ні судів, все покинуто напризволяще».

Від початку бойових дій упродовж дев’яти місяців селище жило без електроенергії та газу, у лісгоспу не лишилося паливно-мастильних матеріалів, гасити лісові пожежі, котрі спалахували тут постійно через обстріли, було нічим. Та й не було кому. Із 250 працівників лісгоспу лишилося 125–130. Люди виїхали у спокійніші регіони.

«Не було тоді ні радіозв’язку, ні мобільного зв’язку, – продовжує Сергій Миколайович. – Виживали, як могли. Поки було паливо, займалися гасінням лісових пожеж. А за день було по декілька обстрілів, одразу загоралися кілька лісництв. Ми виїжджали гасити, а в нас стріляли з мінометів та артилерії. А хто стріляв – досі зрозуміти не можемо. Бо було, як у тому фільмі «Весілля в Малинівці», то червоні, то білі в село заходять, а в нас то наші війська, то невідомі збройні формування. І коли наші автомобілі в лісі працювали, було невідомо, хто в лісі їздить і нас обстрілює. Я двічі виводив людей з-під мінометного вогню. Дуже були для нас важкі часи».

Головне завдання – відновити ліс, знищений війною

Непрості моменти довелося пережити і самому керівнику лісгоспу. Бойовики хотіли забрати техніку, котра належала підприємству, через це погрожували директору, навіть ставили до стіни з погрозами розстріляти. Зрештою, відібрали у лісгоспу чотири «Ниви», один пожежний автомобіль.

Після пережитого інший би виїхав за межі регіону, аби не наражатися на небезпеку. Сергій Миколайович залишився. Каже, 44 роки віддав лісовому господарству, пройшов усі щаблі служби – від лісотехніка до керівника підприємства, і зараз боляче дивитися на все, що трапилося з регіоном та лісництвами.

Гостинні станичники

«За 2014–2015 роки у нас згоріло десь 9,5 тисячі гектарів лісу, – зазначив він. – Це половина лісгоспних хвойних насаджень. А ми ж у степовій зоні, то в нас відновлення можливі тільки рукотворними насадженнями. Навесні треба садити молоді саджанці та сіянці. Але як би не було тяжко, ми вижили у цей період. Контора лісгоспу до цих пір розбита. Фінансування немає, на щастя, цього року дали хоч бюджетне фінансування, саме державне, тільки на заробітну плату. У 2018 році при гасінні лісової пожежі наш трактор підірвався на протитанковій міні. Дякувати Богу, тракторист залишився живий, а техніка ремонту не підлягає. Зараз є близько трьох тисяч гектарів по лінії розмежування, де не ступала наша нога. Це все понад річкою, ми там не були, бо це заборонена зона, військові стоять і з того, і з нашого боку. У нас навіть доступу туди немає».

Директор лісгоспу уточнює, що підприємство розташоване впритул до Сіверського Донця, на іншому березі річки – незаконні збройні формування. Незважаючи на такі екстремальні умови роботи, підприємство живе. Щороку садять 250–300 гектарів нових насаджень. На щастя, розсадники збереглися. У зимовий період збирають 20–25 тонн шишок сосни звичайної, навесні сіють насіння, рік за ним доглядають, а далі отримують нові саджанці.

За словами Сергія Чегринця, зараз першочергове завдання – прибрати деревину, яка згоріла у 2014–2015 роках: «Вона вже нікуди не годиться, збуту на неї немає. Ще тисячі чотири гектарів лісу лежить, як сміття. А ресурсів на прибирання зовсім немає, бракує підтримки держави, щоб ми могли прибрати цю деревину і посадити нові насадження. А ще ж ми перебуваємо в зоні ризикового землеробства, бо Схід України характеризується високою температурою повітря влітку, от днями була температура +37–38 градусів, навіть у взутті відчувається гарячий піщаний ґрунт».

Останній могікан із лісової династії

Тож проблем більше, ніж результатів. Бракує елементарно робочих рук, аби впоратися з усіма завданнями. Так, із необхідних 50 працівників лісової охорони у підприємства є лише 35. На десять пожежних автівок є всього п’ять водіїв. На небезпечні ділянки пожежні автомобілі заганяє сам Сергій Чегринець, потім повертає їх назад.

Зруйнований війною офіс держлісгоспу

«Перед війною наш лісгосп був одним із найкращих в області. Ми розташовані близько до Луганська, у нас були гарні мисливські угіддя, був вольєр, де розводили диких кабанів, були косулі. Але під час війни і косуль позабирали, і фазанів постріляли. Зараз залишився міні-звіринець, але вже не ті масштаби», – ділиться директор лісгоспу.

У березні наступного року у нього завершується трудовий контракт на обіймання керівної посади. Іти на заслужений відпочинок лісівник має право, але чи зможе? Здається, проблемами лісової галузі все одно буде перейматися, де б не був. До речі, дружина та син працювали із Сергієм Миколайовичем у лісгоспі. Після прийняття закону про запобігання корупції залишився працювати лише найстарший представник лісової династії.

«Через законодавчі новації члени родини не можуть працювати в одній держструктурі. До пенсії мені залишалося півтора роки, то дружина та син звільнилися, дали мені можливість допрацювати. Раніше була династія, а зараз вважається, що це корупція. Та не підніметься рука сина чи внука зрубати дерево, посаджене його батьком чи дідом», – додає Сергій Миколайович. Наостанок бажає мирного неба над головою. А ми – попри неймовірні труднощі та виклики – успіхів.