31/08/2020
0Про проблему сказу в Україні та шляхи її розв‘язання.
Україна не бере участі в Європейській програмі з ліквідації природних джерел сказу шляхом пероральної імунізації вакциною проти цього захворювання диких тварин. На цьому тлі вимальовуються невтішні обриси проблеми боротьби зі сказом і стають зрозумілі причини збільшення випадків захворювання диких, свійських, навіть сільськогосподарських тварин сказом, а через них більше реєструється захворювань серед людей.
Небезпечне захворювання – сказ. Він може реєструватись у будь-який період року, але саме на осінь припадає пік захворюваності. За даними Українського науково-дослідного протичумного інституту та центру боротьби зі сказом Інституту ветеринарної медицини, наголошується, що епідеміологічна ситуація в Україні оцінюється як серйозна. Це пов’язано, насамперед, із численними порушеннями, що відбувалися після розпаду СРСР, за якого було налагоджено ефективну систему профілактичних заходів проти цього захворювання.
Коли Україна була у складі Союзу, то захворюваність сказом траплялася лише іноді. Тепер ситуація погіршилася – реєструється стійке збільшення кількості заражених сказом тварин: зазвичай безпритульних собак і котів. За даними Державного науково-дослідного інституту лабораторної діагностики та ветеринарно-санітарної експертизи, у 2006 році було зафіксовано 778 хворих безпритульних котів і собак. У 2007 році вже 1169 тварин, 2008 році –1181. Таким чином, спостерігається тенденція зростання ймовірності виникнення значних осередків захворювання. Не можна обійти також основні проблеми в Україні, що пов’язані з профілактикою сказу.
Ще досі відсутній закон, який строго регламентував би утримання собак і котів. Це, в свою чергу, забезпечувало б повноцінну їх вакцинацію і юридичну відповідальність осіб-власників на той випадок, якщо тварина вкусила людину.
Одна з важких проблем – проведення щеплень безпритульних тварин.
Найнеприємніше в цій ситуації те, що вірус сказу, як і багато інших його «родичів», має тенденцію до мутацій. І невідповідальні господарі тварин, які нехтували правилами щорічного щеплення, – одна з причин цього явища. Віруси, як і бактерії, здатні до мутацій (один зі способів боротьби за існування). Отож вони стійкі до антибіотиків та інших лікувальних та дезінфекційних засобів. Тому покладатись на «авось» і на дії компетентних організацій не варто.
Що таке сказ?
Сказ – це вірусне захворювання, що передається у разі укусу, коли слина від хворої тварини потрапляє на уражену шкіру людини. Небезпека цього захворювання полягає в його 100% смертності. Єдиним засобом проти сказу є вакцинація. Після контакту зі скаженою (або підозрілою на сказ) твариною необхідно відразу звернутись у найближчий медпункт, оскільки успіх вакцинопрофілактики сказу безпосередньо залежить від того, як швидко потерпілий звертається по допомогу до лікаря. За даними медиків, якщо людина звернеться за меддопомогою тільки на перший-третій день після укусу – шанс залишитися в живих у неї є (згідно зі статистикою тільки 60–70% постраждалих виживають).
Потрапляючи в організм крізь шкіру людини, вірус поширюється по нервових волокнах і досягає центральної нервової системи, де фіксується і розмножується в нейронах людського мозку, у вузлах основи мозку, а також у спинному мозку в частині попереку.
Основними симптомами захворювання тварин на сказ, що проявляються першими, є рясне слиновиділення. Власники домашніх тварин іноді думають, що їхній улюбленець просто вдавився і намагаються допомогти. При цьому ризик зараження сказом збільшується. Інші ознаки хвороби – збудженість, підвищена чутливість до звукових і світлових подразників, водобоязнь і втрата апетиту. Вірус виснажує тварин і призводить до їх загибелі. Отож не можна ігнорувати укуси навіть домашнього кота, який раптом став поводитися неадекватно.
А тепер трохи про диких носіїв захворювання.
Роль вовка та інших м’ясоїдних у поширенні сказу
Чесно кажучи, вовків справді вважають одними з найнебезпечніших тварин у випадках їх зараженням вірусом сказу. Адже ця тварина сильна, швидка та досить витривала. Саме заражені сказом вовки найчастіше нападають на людей і наносять глибокі рвані рани. Відомий випадок, коли вовк за неповні дві доби пройшов понад 150 км, укусив 25 осіб, 50 свійських і, певно, не менше диких тварин, таким чином створивши значний епіцентр захворювання.
Але як часто саме вовк є причиною зараженням людини на сказ? Виявляється, що близько 80% випадків зараження людини від диких тварин відбувається від контакту з лисицею. Саме лисиця є основним носієм вірусу сказу серед диких тварин. Решта припадає на єнотоподібних собак, борсуків, їжаків, а вже потім – на вовків. Варто відзначити вагому роль у поширенні небезпечного збудника кажанами. За останні роки в Європі, а саме в Нідерландах, Данії, Германії, меншою мірою у Франції, Іспанії, Словаччині та Росії, ці комахоїдні тварини стали домінуючою ланкою у виникненні спалахів захворювання.
Проблеми «простих» рішень
Аналізуючи джерела зараження сказом людини, ми зробили висновок, що вовк – не основна загроза щодо поширення сказу. Він на другому або й на третьому щаблі щодо формування епідеміологічної ситуації по сказу, так само як єнотоподібні собаки, борсуки та інші тварини. Через це можна зробити висновок, що ефективність відстрілювання цих тварин, як основного джерела інфекції, низька. Як показала практика, знищення вовків у заповідниках тільки погіршує епідеміологічну ситуацію по сказу. Білоруські вчені довели, що через такі дії ситуація зі сказом погіршується і хвороба набирає більше обертів серед диких мешканців лісу. Причина цього феномену в тому, що вовк – природний конкурент лисиці. Присутність вовків завжди пригнічує популяцію лисиць, унаслідок знищення перших зростає чисельність других, і, відповідно, збільшується кількість випадків сказу. Аналогічна ситуація з безпритульними собаками.
Другий бік негативних наслідків відстрілу. У вовків, залежно від їх індивідуальних здібностей, існує пасивно-оборонна реакція на людину. Тобто вовки, що живуть у природі, мають сильний захисний блок – вроджену боязнь людини. На думку зоологів, при відстрілі вовків порушується структура вовчої сім’ї, а це призводить до змін у поведінці молодих вовків. Через це формуються зграї з порушеною структурою. Такі зграї не мають чітких прив’язок до території і в них досить низький рівень ефективності полювання на диких тварин. Вовки стають агресивнішими, нахабнішими, через це менше бояться людину і не без остраху заходять у селища в пошуках здобичі.
Розставляючи всі крапки над «і» у проблемі відстрілу сіроманців, можна зробити такі висновки:
1. Вовки не є основними носіями сказу. Зменшення їх популяцій не спроможне знизити ризик зараження людини цим захворюванням.
2. Доведено, що при відстрілюванні вовків ситуація зі сказом тільки погіршується внаслідок зростання популяції лисиць і безпритульних собак. Ці тварини – основні джерела поширення вірусу сказу.
3. Через відстрілювання вовків порушується структура їх популяцій; виникають умови для появи агресивних і небезпечних особин. Це основна причина появи сіроманця в населених пунктах.
А вам, мої шановні читачі, я раджу не нехтувати профілактичними щепленнями для собак, особливо якщо пес у робочій формі і ви ще довго хочете ходити на полювання. Не такий вже страшний вовк… Здоров’я та успіхів!
