Культурна революція

Відродження мисливських традицій – один із шляхів виходу мисливської галузі з кризи.

Останнім часом багато ведеться розмов про реформування мисливської галузі, про необхідність докорінно змінити підходи до мисливського господарства: відродити традиції та культуру мисливства, змінити ставлення громадськості до мисливців і ставлення мисливців до природи. Про те, з чого потрібно починати і що робити, ми запитали в досвідченого мисливця, мисливствознавця, начальника відділу, головного мисливствознавця Львівського обласного управління лісового та мисливського господарства Василя Бурмаса.

– Василю Романовичу, зараз у суспільстві слово «мисливець» викликає обурення та неповагу. Чому так відбувається, і який насправді сучасний мисливець?

– Мені надто боляче про це говорити, але воно й не дивно, що не завжди в суспільстві панує позитивна думка про мисливців і полювання. Те, як проводиться полювання, як воно починається і як воно завершується. Гляньте, що діється навколо нас з приводу мисливства загалом. Не у всіх наших мисливців воно вимірюється повноцінним, здоровим відпочинком і гарними спогадами, влучним пострілом і хорошим трофеєм, а кількістю випитого (всього) і «вбитого м’яса». Так, саме «вбитого м’яса», тому що більшість із так званих «мисливців» ходить не полювати за трофеєм, а за м’ясом. У них «влучна» стрілянина починається по випорожненій тарі. Частенько люб­лять «погуляти» вночі на різноманітних транспортних засобах, у недозволених місцях, у недозволений час, не залишаючи шансів звірині. Власне, через таких горе-мисливців і зіпсована репутація всіх порядних мисливців.

Щоб спростувати таку негативну тенденцію суспільства, потрібні дієві і рішучі заходи. Я думаю, що потрібно починати з культури, етики і звичаїв полювання. Окремі мисливські колективи самотужки стараються запровадити на своїх теренах те, що вони побачили за кордоном чи почули від соратника-мисливця або іноземного мисливця. Дехто намагається сформувати позитивний образ мисливця, обговорюючи цю тему через мас-медіа. Суспільство дізнається про мисливців, полювання зазвичай, коли щось трапилося, та ще й погане. Обговорювати й шукати винних будуть довго. При цьому мало хто знає, що завдяки мисливцям ми зберегли і примножили звірів і птахів нашої держави.

«Не відмиваючи» чужих коштів і не вдаючи з себе природолюбів, просто працювали, оберігали, відтворювали мисливські види фауни, незважаючи на всі труднощі й життєві негаразди. Адже в нашій мові слово «мисливець» асоціюється з словом «мислити», а в цих, інших, мабуть, походить від слова «миска». Справжні мисливці у своєму лексиконі використовують слово «здобути», «вполювати» звіра. Ті, хто незаконно полює – це браконьєри, злодії, вбивці, які заради наживи, заради м’яса та грошей вбивають дичину, і вони жодного відношення не мають до мисливців. Тому прошу не плутати праведне з грішним.

– Чим же відрізняються одні від інших?

– Існує дуже велика різниця між м’ясниками-браконьєрами і ловцями-мисливцями. Хоча один і другий бере зброю і йде свідомо, але… один на порушення, другий – на полювання. Ось у чому різниця.

Ловці-мисливці йдуть до звіра в його стихію, туди, де звір живе, на його територію, де він має можливість втекти, сховатися, розмножитись, де він має корм.

Коли мисливець іде полювати, він має зброю, дозволену Законом, і він повинен мислити, розуміти, що він робить, для чого, як зробити, щоб і звіра залишилось достатньо і мисливець був задоволений від процесу. В такому разі і звір, і мисливець перебувають у рівних умовах, і мають рівні шанси. Це і є мораль мисливства. А браконьєр – це озброєний злочинець, який свідомо, порушуючи всі закони і моральні принципи, іде в угіддя з однією метою – вбити звіра і чим більше – тим краще. Це і є його життєвий принцип.

Наприклад, мисливці з дав­ніх-­давен не закочували рукава, коли розбирали звіра – цим вони відрізнялися від м’ясників. Не прийнято в мисливському оточенні говорити «кров», а слід казати «фарба». Після добування мисливець підходив до звіра, знімав шапку, ставав на коліна, давав йому останній «кус», поклавши гілочку чи жменю трави до рота добутого звіра. Так віддавали останню данину тварині, за вдале полювання дякували своєму покровителеві.

На жаль, сьогодні ці традиції втрачено. Отож давню мисливську культуру та звичаї, ритуали і мисливський етикет необхідно відроджувати і впроваджувати в життя.

– Як нам повернути мисливську культуру, що для цього необхідно зробити, і хто повинен сьогодні цим займатися?

– Насамперед, у самих мисливців повинен бути римейк, бажання до церемоній, культури і порядку. Повинна бути структура, можливо державна, яка взяла б на себе цю нішу, і централізовано, крок за кроком, втілювала бажане у життя. До цієї справи потрібно залучати і державні, і громадські, і наукові та інші установи. Тепер у нас немає таких організацій. Жодне мисливське товариство не виховує мисливців, більшість традицій втрачено і давно забуто, а культура мисливців в Україні перебуває на дуже низькому рівні.

Наразі постало питання щодо відродження національних мисливських традицій. Мисливство в Україні має глибоке коріння, починаючи від княжої доби, а можливо, і глибше. Це можна простежити, наприклад, за назвами населених пунктів: Сокільники, Соколівка – там раніше жили соколятники, в Яструбичах жили люди, що тримали яструбів. Багато сіл і міст мають назви, що походять від назв звірів, наприклад: Турє, Зубриця, Лосинець, Ведмежа, Вовче та інші. У давнину утримували ще й сов, з якими теж полювали, а ще привчали видр ловити для людей рибу. Навіть гепарди, що водилися на території України в стародавні часи (старорус, пардус), служили людям. Усе це ми, на жаль, втратили.

До нас звернулась церква з пропозицією започаткування мисливського капеланства в Україні. Маємо надію, що за допомогою духовенства ми зможемо частково відродити вітчизняну мисливську культуру, звичаї, традиції наших предків, змінимо громадську думку про мисливство.

– Розкажіть, будь ласка, докладніше про започаткування капеланства в Україні?

– В армії, в міліції і навіть у студентства вже давно є капелани, то нарешті черга дійшла й до мисливців. Ми хочемо відродити мисливське капеланство, яке існувало в Україні за часів Андрія Шептицького – єпископа, митрополита Галицького та Архієпископа Львівського. Він був графського роду і захоплювався полюванням. Якось під час полювання отримав травму. Після цього нещасного випадку А. Шептицький присвятив себе служінню церкві. Він багато зробив для церкви і людей, але про його мисливську капеланську діяльність мало кому відомо.

Тепер в Україні капеланство тільки відроджується, і ми робимо перші кроки на шляху виховання мисливців. Спершу необхідно виховувати в людей дбайливе ставлення до природи рідного краю. На жаль, ця духов­на пропаганда майже відсутня в Україні, і тепер, саме за допомогою капеланства, ми матимемо можливість духовно виховувати мисливців, їхні родини та суспільство загалом.

– З чого потрібно почати, щоб відродити мисливську культуру і довіру до мисливців серед суспільства?

– Мисливці повинні мати свого святого і святкувати його День, у який збиралися б не тільки мисливці, а й усі бажаючі, як це робиться в усій Європі, де покровителем мисливців вважають Святого Хуберта. Цей день святкується 3 жовтня. Це національне свято, на якому збирається багато людей з сім’ями, знайомими, друзями. Люди відпочивають, ознайомлюються з мисливською культурою і її традиціями, мисливськими собаками, трофеями, раритетною зброєю тощо. Починається св’ято традиційно церковною літургією, яку відправляють мисливські капелани. Російські мисливці вже теж мають свого святого – мученика Трифона (зображується верхи на коні із соколом на руці).

У нас же свого святого або просто покровителя мисливців, поки що немає. Я вважаю, що для мисливців найбільше підходить Архистратиг Михаїл, верховний воєвода ангелів. Його свято відзначають в Україні 21 листопада.

Зараз за нашим проханням у православній церкві визначають, хто з чину святих більше підходить для духовного покровителя мисливців в Україні.

Ми ще й звернулися до Преосвященнішого єпископа Михаїла Колтуна з проханням допомогти нам розв’язати низку інших питань, а саме:

♦ виготовити центральну хоругву мисливців України, області, районів, мисливських господарств і колективів та урочисто їх освятити;

♦ вибрати день у році для спільної молитви всіх мисливців, можливо, приурочений до Дня покровителя мисливців;

♦ розробити християнську, досвідно-пізнавальну програму для юнацтва і молоді, щоб виховувати патріотизм, любов до природи рідного краю, щоб розповідати про охорону, відтворення, збереження та примноження фауни;

♦ щорічно відзначати найкращих природолюбів серед молоді, зокрема мисливської;

♦ визначити молитву, котру можна використовувати саме для мисливців.

Необхідно видати також книж­ку мисливського етикету, розробити мисливський формений одяг (однострій мисливців України) для участі в різних мисливських заходах і святах, встановити всеукраїнські мисливські нагороди, відзнаки, грамоти тощо. За формою можна було б визначити: це рядовий мисливець, голова колективу чи президент Товариства.

Щоб у Європі стати мисливцем, потрібно докласти чимало зусиль, тому що мисливець там – це престижно і відповідально. Наприклад, у Польщі є 16 інституцій, зокрема відділ культури і мисливства, є мисливський суд, який може позбавити права полювати. Мисливцю необхідно пройти навчання протягом півтора року; вивчити біологію тварин, біотехнію, зброю, мисливські закони, мисливську культуру і навіть мисливські однострої. Після завершення навчання мисливець присягається державі на вірність обов’язкам мисливця, обіцяє, що він оберігатиме рідний край, природу і виконуватиме всі канони мисливця. Далі настає черга складання іспитів з біології, знань зброї та стрільби. Іспит із влучності стрільби необхідно складати щороку – від цього залежить допуск мисливця на полювання.

Нам є в кого запозичити найкращу практику, об’єднавши зі своїми традиціями. Тепер необхідно на державному рівні розробити Програму «Модель розвит­ку мисливського господарства, мисливської культури та етики в Україні».

– Яку модель розвитку Ви могли б запропонувати?

– Нам найбільше підходить змішана модель – угорсько-польська. В Польщі немає єгерської служби взагалі, а мисливці самі охороняють свої угіддя. Є товариства, всі вони об’єднуються в одне центральне. Мисливці обирають місцевий, районний, обласний і республіканський органи правління. В Угорщині схожа система, але на кожні 3 тис. га призначено державного єгеря, що має транспорт і спецтехніку. Він контролює користувачів мисливських угідь та мисливців щодо додержання вимог законів. Єгерів навчають у спеціалізованих школах. А в нас? Немає жодного навчального закладу, де навчали б єгерській справі, бо в нас ця спеціальність непрестижна і нікому не потрібна. Дали людині посвідчення, і все, він – єгер. Завдяки високому професійному рівню мисливського господарства в Угорщині доходи країни від полювання за рік становлять близько 70 млн євро. Наша країна про такий рівень мисливства нині може лише мріяти.

Звісно, і ми маємо деякі культурні надбання, але багато втрачено і з’явилося чимало нового, тому треба всім мисливцям об’єднатися, зібратися за круглим столом і вислухати всі сторони: і представників державної влади, і УТМР, і ТВМР, і інші товариства. Але якщо ми найближчим часом нічого не зробимо і не піднімемось на сучасний рівень, то можемо втратити всю мисливську культуру назавжди.

Наприклад, у Львові ми вже працюємо над створенням Галицької мисливської асоціації, куди запросимо товариства західних регіонів. Паралельно необхідно створити Всеукраїнську мисливську Асоціацію та об’єднати під її егідою всіх мисливців України, мисливську культуру і традиції під одним прапором (штандартом) і мисливським гімном. Треба, щоб мисливець пишався тим, що він мисливець, щоб суспільство поважало його за те, що він робить для рідного краю і природи.