Савелій і Миронович

Присвячується О. Москаленку.

Савелій поспішає попорати. Не те, що справ сила-силенна, але кожна дрібниця потребує нагляду.

У двері постукав Миронович, давній приятель, такий самий, як Савелій, завзятий і пристрасний мисливець.

– Був у Грицька Рябого, обіцяв завезти на млин, та десь біси носять… Я бачу, тобі нема коли?

– Проходь, проходь, – спохопився Савелій, хоча знав, що ні до якого Грицька Миронович не заходив.

– Ти бичка добре сховав? Чув, на Чорнянському болоті вовки з’явилися. Виводок. У баби Агапчихи козу загризли… Скільки років не було… Га-а? У Києві якийсь прохвесор бореться за те, шоб занесли вовка до Червоної книги, а то, каже, вимре… Розплодилися, як бачиш… Агапчиха по Інтернету листа відправила прохвесору, мовляв, прийміть «подяку», посмертно від моєї кози і від мене особисто і чекаємо вас на поминки по вбитій тварині і за здравіє вовків.

Гострий на слово друг у Савелія, за словом у кишеню не полізе, будь-кому в очі правду-матку скаже, хоча якась однобока виходить його правда, не прислухається до інших думок. Бувало, і Савелій зчепиться з Мироновичем у розмові, висловить все, що думає, ніби й не посваряться, розбіжаться в різні боки, не хочуть один одного бачити… Але проходять дні, а то й місяці, забувається все, і неодмінно хтось до когось прийде.

Першим, зазвичай, приходить Миронович, запускає п’ятірню в кишеню широких штанин, пошепки запитує: «Твоя вдома?», а почувши: «У церкву пішла», підкидає вгору руку, немов держак прапора, з ледь помітною в долоні пляшкою горілки, яку називають у народі «чекушка», голосно бухає денцем по столу, ніби вибачаючись перед господарем за завдані раніше образи. Савелій образ не пам’ятає, та й які там образи! Ну, ляпнули зопалу, спочатку один, потім другий, що з того – язик без кісток, не убуде.

– Ну, з полем! – випивши, Миронович акуратно поставив чарку, взяв кусень білого, спеченого в печі хліба, голосно занюхав і поклав на стіл. Хліб пахнув підсмаженою скоринкою, смачно пахла і піч. Савелій зняв кришку зі сковороди із смаженою рибою в соусі і підклав закуски. Розмова переходить у другу фазу. І тут почалося… Миронович забув про час, говорив без угаву, не даючи вставити слова Савелію.

– Ти Івана Голопузенка пам’ятаєш? Чотири роки тому він купив вертикалку, і рік маже, другий маже, третій… Але ж непогано стріляв, так? – запитав Миронович у Савелія і, не чекаючи на відповідь, додав:

– А тут зустрічаю його в центрі, а він п’яний на муляку. «Ваню, ти на полюванні був?» Він, ледь-ледь язиком повертаючи, каже, – «Був». Два слова зв’язати не може. Ну і як полювання? «Та як, – каже, – вони летять, я «бах », а вони як груші падають, я «бах», а вони як груші падають…» Миронович голосно зареготав. Савелій підхопив.

– Що стосується вовків, – Миронович відсунув чарку. Савелій знав, що Миронович розпочне свою розповідь із Камчатки, де, за часів Союзу, кілька років за домовленістю працював в оленярському радгоспі.

– Рушниця, карабін… це все по телевізору… на Камчатці процес інший. Послухай. У кожній оленярській бригаді є радіо­станція, якщо вовки з’являються, відразу повідомляється на центральну базу, і за ситуацією, за ситуацією… вживаються відповідні заходи. Зграя вовків у двадцять-сорок штук для оленячого табуна не така вже й страшна. Ну, порвуть голів до десяти, не більше, стадо встигають відігнати лайками, їх так і називають оленьогонки… Про що я? А-а, а ось якщо нападає маленька зграя, три-чотири вовки, – це небезпечно. Можуть зарізати і сто п’ятдесят, і навіть двісті оленів, т-а-а-к! – Тепер уже Савелій здивовано подивився на Мироновича.

– Були такі випадки! Стрибає на оленя, горло перегризає, стрибає на другого. Ріжуть…

– А в мене випадок був … – хотів розказати Савелій.

– Не встрявай, поки чоловік не закінчив… – сердився Миронович, відчувалося, що він ще не ввійшов у раж, не насолодився спогадами тих років, коли був молодий, гарячий, а ось сперечатися з Савелієм остерігався. Пам’ятав, як одного разу прийшли до нього після полювання, сіли в літній кухні, піддали «на крові», і раптом засперечалися про те, в кого рука твердіша, а око гостріше.

– Та ти… ти в курку з двадцяти метрів не влучиш… – бундючився Савелій.

– Я-я?.. Я не влучу!?

– Не влучиш, гарантія – сто відсотків. – Вискочили обидва у двір, Миронич з рушницею, побачив, що стоїть біля стіни сараю відро, наполовину наповнене зерном, схопив його, доріжкою зерно на землю насипав: «Кура-кура-кура!» Враз із усього двору збіглися кури, клюючи зерно, а Миронович уже на вогневій позиції. Савелій і рота не встиг відкрити, як гримнув постріл. Величезний білий клубок із пір’я, курячих тушок піднявся над землею. Дружини Моті не було вдома, прибігла до оторопілого Савелія його теща Ганна Тарасівна:

– Іроди царя небесного! Що ж ви наробили!?

З незламним виглядом допомагав Миронович збирати і рахувати підстріляну «дичину». Виявилося, не багато не мало, сімнадцять курок.

– Влучив, влучив, туди твою… – бубонів собі під ніс одну і ту саму фразу протверезілий Савелій.

– Савелію, слухай! – спокійним голосом охолодив гарячність Савелія Миронович. – Отож, кажуть, з’явилися вовки… Виліт на вертольоті, вісімсот рублів за годину. Директор літав один, у руках звичайна рушниця дванадцятого калібру, патрони з картеччю. Летять. Бачать зграю вовків, знижуються. Коли вертоліт підлітає, вовки розбігаються. У цей момент відчиняється люк, директор на стропах… Доганяють першого вовка, директор стріляє, влучає, повертаються на вихідну позицію, влучають у другого вовка, але здобич не збирають, поки всіх не знищать. В оленярів… – Миронович на мить замислюється, втрачаючи нитку розмови, і цієї паузи достатньо Савелію.

– Куля дурна, картеч так… і на вовка, і на кабана… Хоча було одне полювання, браконьєрське… У лісі, пам’ятаєш, у мене була земельна ділянка, я картоплю там саджав. Приїхав якось, дивлюся – сліди кабанячі. Походив, походив, немає нічого, а на картоплі вже бур’янчик виріс. На другий день УАЗ службовий поставив, іду. Ага. Іду і думаю, що воно таке, і кабан і не кабан в картоплі, але щось чорне. Я присів, дивлюся, бачу, йде, не дійшовши до машини, нюх-нюх, я зрозумів, смердить від машини, кабан повертається, а я в лопатку йому «бах». Він зривається і чеше по вівсу. Ну, думаю, за двадцять метрів і не влучив картеччю… кидай рушницю! Пішов по вівсу, а сам шукаю хоч якісь ознаки, ага, кров є. Зайшов до лісу, озирнувся, немає кабана. Пізно було, пітьма на лісок опустилася. Уранці повернувся. Шкода, Володьку Пушкаря взяв із собою… Половину кабана довелось йому віддати. Та ти його знаєш, полювали колись… Ага. Виявляється, звір по лісу пройшов метрів п’ятдесят і впав, у серце йому влучив…

Миронович перебивав Савелія:

– Якось директор запропонував проїхати по оленярсьских бригадах, а заодно і пополювати на вовків. Діло було в березні. Зима. Сніг розтавав тільки до середини червня. До «бурана» прив’язуємо нарти, на нарти укладаємо кожному по вісім каністр бензину, кукуль – спальний мішок, краще, коли він не з оленячої шкури, а вовчої або овчини, мотузку близько двохсот метрів – це в першу чергу, потім провіант, рушницю, патрони, сокиру, ну, і решту дрібниць. Беремо двох лайок.

Три дні йшли слідами вовчої зграї. Раптом вовчі сліди розділилися. Пара матьорих з потомством попрямували до озера. Під’їхали до озера. Сутінки спустилися, зірки висипали на небі, місяць сріблить набряклу слюдяну кірку, торкаючись верхівок кедрів, зірки мерехтять так низько, простягни руку – дістанеш. «Що робити будемо, Мирон? Об’їжджати – далеко, спробуємо через озеро…» Не доїхавши до берега, заглох один «буран», потім другий, світяться фари у водяній каші, нарти спливли, ноги в унтах, що босоніж у сніговому місиві.

Витягли «бурани», розпалили багаття, обсушилися, попили чай. Жити стало веселіше. Розвиднілося, дивимося, «бурани», як дві крижані брили. Молоток у руки, давай оббивати. «Бурани» завелися без проблем. Знову день їдемо, стемніло, віхола мете, куди їхати? Стали. Директор голову навсібіч повертає і мені говорить: «Тут пройшов їздовий олень, там сопка, там сопка, а там струмок. У цьому місці повинні вони поставити чум… » Як орієнтується? – Одному богу відомо. Був би один, точно згинув би. І точно, проїхали триста метрів, і ось він, чорніє чум, зустріли нас оленяр з матінкою…

– Матінкою?.. – Здивувався Савелій.

– Матінка, – жінка-корячка, живе в чумі з бригадою, обпирає, сушить одяг, готує їжу.

Рипнули двері і в кімнату ввійшла дружина Савелія, вища за нього, огрядна, глянула на чоловіків і сплеснула руками:

– Е-ех! Панове, панове… Коли ви вже гирло свої зальєте, про життя треба думати, а ви все за своє…

– Ну, шо, по домівках? – на обличчі Мироновича з’явилась нерішучість.

– Ну, постривай… – заметушився, Савелій. – Час дитячий та і про ножі не поговорили…

– Про ножі кажеш?.. Про ножі окрема тема. Я був на східному узбережжі, а на західному є село – Парелька. З початку минулого століття накопичилось там багато багнетів, клинків – від японців, Білої армії… Цех працював з виробництва ножів для оленярів. Коряк-мисливець постійно тримає в руках ніж і заточує, заточує двома камінчиками… ножі як бритва, кістки рубають, ум’ятин не залишається. Ти ж бачив мій, теж корельський, подарунок друга-коряка.

– Кабана обробити, без сокири пара дрібниць… – до чогось хилив Савелій.

– Запросто! – вирвалося з грудей Мироновича.

– Як мого кабанчика, одного разу, так?.. – єхидно вставив Савелій. Такої підступності Миронович не очікував. Обличчя його стало червоним, він схопився зі стільця: «Скільки можна, Савелій, скільки можна терпіти? Одне і те саме, одне і те саме… Побійся Бога!» Він схопив куртку: «Ноги моєї тут більше не буде!» І гримнув дверима.

Історія з кабаном давня. Йшов Савелій із заячого полювання, пройшов Гусячу лягу, спустився в урочище, заросле з одного краю. В обличчя дихнуло різким свинячим запахом, по стежці йшло стадо кабанів, Савелій причаївся, рушниця – напоготові. Пропустив попереду самку і спорожнив два стволи, заряджені картеччю, одного підсвинка зваливши наповал. Кинувся тушу обробляти, а ножа нема, забувся вдома. «Може, воно й на краще, прийду під вечір, до чого зайві очі?» Коли повернувся, кабана хтось переполовинив, забравши задні стегна. «Свій, ясна річ, притому один був, забрати більше не зміг… Миронович, його, халявщика, робота, він один стежку знав…» – зробив висновок Савелій. Опівночі прийшов до Мироновича, розбудив:

– Ти стегна у підсвинка, відрубав?

– Які стегна?.. – не розумів сонний Миронович.

– Гаразд, пожартував, так і скажи, мені легше стане…

– Кабана з сараю вкрали чи що?.. – допитувався Миронович.

Скалкою засів той випадок у тілі Савелія, і все грішив він на старого друга, півроку не розмовляв.

Загорнувся в куртку Миронович і промовив: «Ноги моєї більше в нього не буде!»

А в цей час Савелій, вийшов з хати, відчуваючи, як шумлять від вітру в саду дерева, подивився на небо, де слабко мерехтять поодинокі зірки, як швидко рухається місяць по небу. В урочищі, у Гусячої ляги, пролунало вовче виття, через час друге у відповідь, але Савелій його не чув: «Чорт мене смикнув ляпнути про кабана… – розсердився на себе Савелій, – ноги його тут більше не буде… говорив уже не раз, чули…», – незадоволено пробурмотів він у голос, і зачинив за собою двері, гуркочучи клямкою.