12/08/2020
0Німеччина – мисливські традиції та правила, що вражають.
Ми вже не раз розповідали про правила полювання та вікові традиції німецьких мисливців. Мисливське господарство Німеччини є найрозвиненішим у Європі, головним показником цього, звичайно, – кількість дичини, що добувається. У Німеччині – це неймовірні цифри, особливо по копитних.
За мисливський сезон у Німеччині добувають більше 1 млн голів козулі, 75 тис. голів оленя європейського, 65 тис. голів лані, 650 тис. кабана тощо. В Україні немає навіть такої чисельності дичини, не кажучи вже про добування. За останні 30 років кількість мисливських ліцензій, що реалізуються німцями, збільшилась на 25%. Це говорить тільки про те, що чисельність при такому інтенсивному використанні біоресурсу продовжує збільшуватись. Знаючи педантичність німців і виконання ними всіх правил і законів – можна бути впевненим, що це все реальні показники, а не висмоктані з пальця. Німеччина – країна, яка демонструє, що мисливське господарство може розвиватись і бути рентабельним.
У мисливській Німеччині багато чого цікавого і дещо ми розповімо нашим читачам.
Народжені у траві
Напередодні косіння трави німецькі фермери запрошують мисливців із собаками для того, щоб врятувати дитинчат козулі, які лежать у траві. Собаки знаходять такі «гнізда», підводять до них своїх господарів, а ті вже обережно переносять малечу на вже скошене неподалік поле. Там козенят невдовзі відшукують мами – швидко і безпомилково виходять на свого малюка. Уявляєте, якими чутливими повинні бути собаки, які роблять таку важливу справу, адже малята, як кажуть знавці, майже не пахнуть. А ще такий пес не може бути агресивним, аби дуже обережно підходити до беззахисних дитинчат. У Німеччині такому пошуку навчають спеціально відібраних собак, а для цього підходять далеко не всі, тому такі «чотирилапі розвідники» дуже цінуються.
До слова, серед собак із такими рідкісними якостями опинилась і лабрадорка-ретриверка українського розведення Anny Goldrays. А історію цю з гордістю розповів власник її мами Максим Золотов – пристрасний мисливець і любитель собак. Проживає він у Черкасах, більше 25 років займається мисливством, а також є одним із засновників Українського клубу мисливських ретриверів, який об’єднує мисливців із собаками цієї породи з усієї країни. Про деякі звички та традиції німецьких мисливців він знає не з переказів – сам кілька разів на рік відвідує Німеччину. Полює там зі своїми друзями, порівнює із нашою Україною та багато чому дивується. Своїми спостереженнями він охоче поділився з кореспондентом «Лісового і мисливського журналу».
Наші ретривери за кордоном
Отже, Anny Goldrays народилася у першому посліді лабрадорки-ретриверки Тіси у Черкасах, а опинилася у Німеччині зовсім не випадково. Максим розповів, що більше 10 років його фірма співпрацює з німецькими компаніями. Зрозуміло, що з часом серед зарубіжних партнерів з’явилися і справжні друзі, які поділяють його любов до собак та полювання.
Свого собаку – чорну лабрадорку-ретриверку Тісу Максим обожнює, називає її унікальною.
– Нині вона єдина ретриверка в Україні, яка має дипломи зі всіх видів змагань на дичину (качка, перепел, куріпка, фазан, деркач, волок, кров’яний слід), – розповідає Максим Золотов. – У системі ФМСУ Тіса – польовий чемпіон України, в системі КСУ – Інтерчемпіон. Більш титулованого лабрадора зараз в Україні не існує. Тіса не тільки чемпіон, а й вправний мисливець і дуже полюбляє їздити зі мною на полювання.
Першим досвідом Максима Золотова, як заводчика, стали цуценята улюблениці Тіси та кобеля Рея – собаки друга Максима. Дві дівчинки поїхали у Німеччину.
– Там на них очікувала просто карколомна кар’єра, – розповідає Максим. – Для німецьких континентальних лягавих, таких як: курцхаар, дратхаар, у Німеччині існують профільні випробування – HZP, VGP. Навіть німцям із їхніми собаками скласти ці іспити досить непросто. Наскільки мені відомо, першими і поки що єдиними лабрадорами, які здали ці випробування з дуже високими оцінками, стали наші «дівчатка» – дві доньки Тіси. Дівчатка дуже хороші – чистокровні, у них прекрасні батьки. До того ж, вони потрапили в руки досвідчених людей, справжніх мисливців, які ставляться до собак з великою любов’ю та увагою. Тому є такий результат.
З одним із німецьких партнерів – Робертом, у Максима склалися дружні стосунки. Роберт часто запрошує Максима на полювання до себе у землі Бранденбург, у районі Потсдаму, де вони у складі дружньої компанії полюють на кабана. Максим зізнається, що в Україні він за 25 років свого мисливського стажу не бачив стільки дичини, скільки у Німеччині за кілька днів полювання.
– Щоб мати право полювати в приватних угіддях, мисливці купують річну ліцензію за 1 тис. євро. Зарплата кваліфікованого робітника – 1,5 тис. євро на місяць, менеджера – 3–4 тис. євро, тому 1 тисяча – невеликі гроші. Заплативши їх, вони мають можливість полювати в цих угіддях упродовж року. Якщо порівнювати з Україною, то у нас вартість ліцензії на одного кабана коштує близько 5 тис. грн, й то не факт, що ти її реалізуєш, тому в Німеччині виходить полювати набагато дешевше, якщо порахувати полювання за рік і їх результати. Крім 1 тис. євро, впродовж року кожен мисливець має встановити свою вишку самостійно або замовити у фахівців за окрему плату. Обов’язково кожен мисливець власноруч займається біотехнією в мисливських угіддях, розвозить зерно тощо. Так само це робить і власник угідь.
За словами Максима, полювання в Німеччині відрізняється тим, що сезон полювання взагалі не закривається. На самця козулі полюють цілий рік, крім, зрозуміло, періоду розмноження. А на кабана та хижаків, то полювання у них відкрите завжди.
Не можна стріляти свиноматок із поросятами. Можна добувати тільки самця кабана дорослого або молодих підсвинків. Полюють на кабана, в першу чергу, для того, щоб споживати м’ясо у їжу, частину його викуповує мисливець, а частину реалізують через торгівельні точки. Мій товариш на одну річну ліцензію здобув 27 кабанів. 60% німців вживають у їжу дичину, – розповідає Максим Золотов. – В Україні ж на кабана полюють, зазвичай, облавним способом. Його гонять собаками, найчастіше лайками, гончаками, використовують гладкоствольну зброю. У Німеччині полюють індивідуально, з вишок, нарізною зброєю з використанням оптики.
Наш співрозмовник акцентував увагу на тому, що приїхати на полювання до Німеччини йому, як туристу, не склало ні яких труднощів – все прозоро, швидко і без зайвих формальностей.
– До господарів угідь мене привіз німецький товариш, він сказав іншим мисливцям колективу, що я його друг з України, мисливець, і буду полювати з ним і під його відповідальність. Більше ніхто ніяких питань не ставив, – пояснив Максим. – Разом з тим, якби я сам приїхав до Німеччини і захотів відвідати полювання, то мені б прийшлось оформити мисливський квиток, це б коштувало близько 100 євро – за переклад мого українського посвідчення мисливця. Також необхідно було б придбати разовий дозвіл на відстріл, який коштує невеликих грошей. Хоча для німців процедура отримання мисливського квитка не така й проста. Щоб його отримати, мій товариш рік навчався на мисливських курсах, серйозно готувався до іспитів, які включають знання першої меддопомоги, біології тварин, законодавства, зброї тощо. Також треба здати іспит із влучності стрільби з вогнепальної зброї.
Вдале полювання
– У німців немає такого розуміння: стріляю все, що бачу. Таке у них просто не вкладається у голові, – продовжує Максим. – Навіть, якщо то «наші німці», вони вже виховані там законом і діють виключно за встановленими правилами.
Коли ми полювали з моїм товаришем, трапилося так, що кабана поранили і він побіг до яру, який розташований на сусідній приватній території. Мисливці повели себе дуже обережно. Хлопці залишили карабіни в машині й озброїлись пістолетами, які дозволені в Німеччині для добирання підранка. Якби вони були в чужих угіддях із карабіном – це було б браконьєрство і загрожувало б неймовірним штрафом. А з короткоствольною зброєю – це добір підранка. Крупнокаліберний пістолет чи револьвер дуже зручна зброя для підбору підранка, але в українських реаліях про таке можна тільки мріяти.
Не дивлячись на те, що полювання у Німеччині продовжується увесь рік, дичини в угіддях достатньо, – стверджує Максим. – Більше того, поголів’я диких тварин постійно зростає, і в цьому заслуга тільки мисливців. Добувають німці стільки і тільки кого дозволено, оберігають маточне поголів’я, підгодовують тварин, створюють для них усі умови для розмноження. Чим далі від’їжджаєш від України на захід, тим частіше зустрічаєш вишки уздовж доріг, полів, лісів. Гуляють козулі, олені… У нас немає ні доріг, ні вишок, ні козуль. Німці навіть на дорогах дбають про диких тварин – обгороджують автобани, роблять над ними і під ними переходи для дичини.
Свіжування
Після того, як добули кабана, продовжує свою розповідь Максим, поїхали на базу. Там все обладнано для свіжування. Є там спеціальні місця для цього за всіма нормами гігієни і стандартами ЄС. Мисливці приїжджають туди, обробляють свою здобич, знімають шкуру з туш, м’ясо складають у морозильні камери. Кожен пакунок має стікер із відповідними даними. Пробу свіжини разом з биркою відвозять до ветеринара. Якщо його на місці немає, пакунок залишають у спеціально відведеному місці. Таку процедуру має провести кожен мисливець. Години за дві телефонує ветеринар та повідомляє результати аналізу. Тільки після цього можна вживати м’ясо дичини.
Ставлення до мисливства
Захопився Максим темою мисливства ще з дитинства. Спершу – з книжок, які раніше залюбки читав кожен школяр: Майн Рід, Жуль Верн, Фенімор Купер. Як каже Максим, ця література зацікавлювала лісовою та мисливською романтикою. На полювання наш співрозмовник став ходити одразу після армії. Великий вплив на вподобання Максима мав його батько – завзятий мисливець. Таким же виявився і тесть. Як то кажуть, обминути цю захоплюючу справу у Максима шансів майже не було, і ставлення у нього до мисливства відповідне.
– Якщо наші так званні зоозахисники уявляють собі, що полювання – це невпинна стрілянина по дичині, то це глибока омана. Можна ходити 5–6 годин із собакою і навіть не побачити дичини або зробити пару пострілів по перепелу чи фазану. Можна просидіти чотири години у засідці та годувати комарів і піти лише з однією качкою, – розмірковує Максим Золотов. – Сенс полювання – відпочити на природі, об’єднатися з нею. Якісь, дуже цікаві інстинкти в собі знайти. Якщо немає бажання полювати – ідіть до лісу за грибами або на риболовлю, але для мене – це справа менш динамічна. Мені до душі саме полювання, коли можна милуватися навколишньою природою та вистежувати звіра.
Максим вважає, що власник собак, особливо, мисливської породи – це особлива категорія людей, до якої належить і він сам, жартома називаючи себе «хворим на голову». Але ж розуміти це треба так: любов господаря до свого собаки настільки велика, що іноді можна забути про себе, але не про вірного чотирилапого друга.
Ось приклад. У Черкаській області водиться дикий фазан. Багатьох мисливців приваблює полювання на цього красивого птаха. Максим запрошує до себе друзів із різних куточків країни, щоб разом вийти на полювання та добути кількох таких пташок. Полювання дозволено на фазана тільки у жовтні-грудні, тому прийняти може не всіх. Є норма: за один день можна «взяти» не більше трьох фазанів. Так от, як думаєте, про що більше говорять мисливці на такому полюванні? Далеко не про фазанів… Кожен нахвалює свого собаку, зазначає всі його вдалі спроби знайти здобич. Будь-які дії собаки виявляються набагато важливішим, ніж отримані трофеї.
– Я – суддя Федерації мисливського собаківництва по групі собак «ретривери, спанієлі». Три роки тому були київські змагання по качці, я на них стажувався, – згадує Максим. – Один із учасників, мій добрий знайомий, послизнувся і впав, всі чули гучний хрускіт. Я біжу, ламаю гілки, щоб зробити йому шину. Намагаємось зафіксувати перелом його руки. А він тільки відмахнувся і каже: «Відчепіться, у мене собака працює!». Тобто собака працює – це головне, а рукою будемо потім займатися. Ось такі люди.
Собаче питання
До речі, щодо собак, у Німеччині і тут є свої особливості. Процедура отримання паспорта на мисливського собаку в Німеччині здивує не одного мисливця.
– У нас, щоб отримати паспорт на собаку, треба просто прийти зі своїм собакою у відповідну організацію, якщо пес входить у групу, яка вважається мисливською – цього достатньо, щоб дали документ.
У Німеччині ж собака повинен скласти іспит. Німці взагалі дуже полюбляють іспити. Там навіть щоб рибу ловити, потрібно пройти випробування. Діти складають екзамен, щоб на велосипеді їздити… Деякі німецькі закони звучать для нас незвично, навіть дивно, але вони дуже виправдані. Адже велосипедист – такий же учасник дорожнього руху, як і всі інші, і повинен знати та дотримуватися правил. Отже, щоб отримати свої перші права на велотранспорт, німецькі школярі складають іспити з 12 років.
Не навчений собака будь-якої породи в угіддях може завдати багато шкоди. Те, що собака повинен скласти іспит спочатку, у них це – обов’язково. Більше того, якщо мисливець зі своїм собакою перебуває в мисливських угіддях без документів на полюванні, йому загрожує величезний штраф – 25 тис. євро.
Ще особливість: в Україні до полювання допускаються виключно чистопородні собаки, а у Німеччині дозвіл отримують і метиси.
– Мені, як кінологу, це не дуже подобається, – зазначає наш співрозмовник. – З іншого боку, логіка в цьому є – якщо собака все вміє робити, чому б і ні?
А от чого точно немає в Україні – це таких людей, як Йохан, з яким Максиму вдалося поспілкуватися під час затримання підранка.
– Якось ми на полюванні в Німеччині не могли знайти кабана-підранка. Зателефонували Йохану, – згадує Максим. – Людина о другій годині ночі приїхала з собакою – ганноверським гончаком. У Німеччині поширені породи гончих, які працюють по кров’яному сліду, зокрема, ганноверські та баварські гончаки. Він із собакою швидко знайшов підранка, чим нам дуже допоміг.
Тож у Німеччині традиції полювання та мисливці відрізняються від наших. У нас, як правило, заганяють звіра на мисливця під постріл. У них – полюють переважно з нарізною зброєю, з вишок або з підходу індивідуально. Мисливці відповідальні, дотримуються закону, браконьєрства майже немає. Розуміють, що за задоволення треба платити. Німці дуже прискіпливо відносяться до деталей, до безпеки. Підранків підбирають спеціально навчені собаки, яких колективу або мисливському господарству надають безкоштовно. Утримують та годують собак-шукачів такі люди як Йохан. У них непростий обов’язок, тому що їм можуть у будь-який час доби зателефонувати, і вони повинні взяти собаку і терміново відправлятися на «службу».
