22/07/2012
0На хуторі під хатами виють вовки, а вужі їдять з однієї тарілки з дітьми
Спланувавши поїздку в найвіддаленіший хутір Шацького району – Красний Бір, не сподівалися, що вона буде настільки екстремальною. Долаючи з молитвою на вустах кілометри лісового бездоріжжя, уже й не вірили, що знайдемо заховану в дрімучих нетрях цивілізацію. А таки знайшли! Як виявилося, цивілізація по-краснобірськи – це кілька вцілілих хатин (решту зруйнували час чи вогонь), розкиданих у лісі далеко одна від одної. «Чим же Красний Бір такий красний?» – цікавилися згодом у нечисленних місцевих жителів. «Та який він красний? Тайга та й годі!»
Найперше ми зустрілися у Красному Бору з Іриною Афанасіївною Жилюк. На хуторі вона – старожил, бо живе там майже 50 років. Чоловік помер, п’ятеро діток розбіглися по світу. Найменший, шостий син Михайло, живе біля мами. Він навіть хату собі купив на хуторі. 81-річній жінці тяжко самій справлятися і з хатньою роботою, і на городі. А Михайло і пенсію привезе, і хліба з найближчого села, і свіжу пошту. Раніше, згадує бабця, хліб постійно сюди привозили, телефон був, людей – до 20 чоловік. Зараз на хуторі – три заселені хати, офіційно проживає 6 людей.
– Вовки раніше вили під хатою, але й вони вже повтікали. А люди живуть. Багато, правда, вже повмирали, деяких забрали до себе діти, – розповідає Ірина Афанасіївна. Їй із сином до вподоби життя у глухих нетрях. – Як на курорті, – каже, – ліс, свіже повітря, тиша!
До всіх тутешніх небезпек давно призвичаїлись. Скільки повзучого гаддя бачила баба Ірина на своєму віку – різних розмірів і кольорів! Та, дякувати Богу, нікого ніколи не вкусила гадюка, хоч і діти, і дорослі ходили босоніж. А на вужів взагалі навчились не звертати уваги: вони жили у хаті разом із людьми. Пригадує, коли ще діти були маленькими і рачкували, мисочку з їжею ставили їм на долівку. Вужі, зачувши брязкіт посуду, вилазили з-під печі – і до поживи. Дорослі вдарять їх ложкою по голівці – ті відповзуть далі, а за деякий час знову біля їжі. Не раз і на ноги вилазили Ірині Афанасіївні, і на плечі падали, коли йшла корову доїти. Їх не боялися, а от вовки шкоду робили. Один хлопець якось приніс із лісу кубло вовченят (їх тоді продавали), то вовк із вовчицею помстились людям, роздерши п’ятьох дорослих колгоспних телиць.
Катерина Микитівна Нехін – ще одна жителька Красного Бору, білоруска за національністю. З 1947-го вона на хуторі, прийшла сюди невісткою. Прожила нелегке життя, з чоловіком (нині покійним) виховали трьох дітей. Тільки вони і навідуються до мами, привозячи їй усе необхідне. Зараз у баби Катерини гостює син Петро з дружиною Любою, які живуть у Прибалтиці. Приїхали на ціле літо, щоб бодай трохи скрасити відлюдницьке життя-буття старенької. Син відремонтував батьківську хату, гучно відсвяткував на своїй малій батьківщині, зібравши рідню, 55-річний ювілей. А через кілька літ він бачить себе постійним жителем-пенсіонером Красного Бору. Мама радіє!
Інша хутірська хата-пустка таїть у своїх стінах спомин про страшний злочин, який сколихнув небаченою жорстокістю не лише район, а й усю країну. Азербайджанець, який одружився з місцевою жінкою, убив двох своїх кількамісячних діток (двійнят) і заховав їхні тіла у лісі.
Стало моторошно і сумно від почутого, бо подумалося, що і Красний Бір, як і ті дві невинні душі, незабаром викреслять зі списку живих… «Ні в якому разі!» – заперечив Микола Шевчук, який допоміг нам організувати поїздку і провів екскурсію хутором. Адже до місцевих земель і будівель-пам`яток проявляють інтерес підприємливі люди, вбачаючи у них перспективу зеленого туризму. Можливо, і стане тоді по-справжньому красним, облюбований самітниками і поки що забутий Богом, Бір.
