05/08/2020
0Активність антимисливської «масовки» перевищила точку кипіння. За останній рік «зоозахисниками» було проведено безліч шоу-протестів та перфомансів під стінами державних установ, у тому числі Офісом Президента, зареєстровано ряд петицій та законопроєктів (проти мисливців, їхніх собак, проти дітей мисливців, але за лисиць, вовків, бродячих собак та котів…). Законопроєкти шкідливі й відверто лобістські.
Виникло бажання розібратися, коли і через яку шпарину поналазило стільки «екологічних» тарганів у необтяжені знаннями голови. Захотілось самому зрозуміти і усім, хто побажає, роз’яснити, що, власне, являє собою масовий «зоозахисний» рух і на чому базується його ідеологія.
У полі мого зору п. Борейко вперше промайнув у березні 1993 р., коли зі шпальт київських «Відомостей» дорікнув Уряду нашої країни, що ледь усвідомила власну незалежність, за те, що він недостатньо жваво виконує вказівку партії «Зелених» щодо впорядкування керівництва заповідниками. Потім певний час було тихо, якщо не брати до уваги ряду агіток стандартного змісту: вуглик жеврів під мохом і майже не чадів. Проте «Millennium» приніс не тільки різноманітні надії, але й позначився появою «ГЕЖ» – «Гуманітарного екологічного журналу», що видавався Київським еколого-культурним центром (КЕКЦ) під безпосереднім керівництвом п. Борейка і за фінансової підтримки благодійного фонду МакАртурів та деяких іноземних інвесторів, Дугласа Уінера зокрема. Як писав Микола Гумільов (цитую мовою оригіналу – Я. Ю.), «видно, поняли нрав их земли вашингтонские старые девы, что такие плоды принесли благонравных брошюрок посевы».
Один випуск журналу потрапив до моїх рук (2001, Т.3, вип. 2). З огляду на його вельми обмежений наклад (500 прим.) він зробився вже бібліографічною рідкістю, і я зацікавлено відкрив його навмання, на с. 47. І одразу ж в око впало дещо несподіване поєднання добре знайомого усім прізвища і добре знайомої багатьом дії, до того ж у найбільш нетривіальному її контексті. Але давайте по порядку.
«Чому ми не закликаємо ставитися до дикої природи як до святого простору, Цілковито Іншого, зневаженої меншини, що вимагає захисту, нарешті як до праматері людини, а слідом за Путіним та Яцкевичем (того часу – міністром природних ресурсів Росії) кричимо їй: «Розсунь ноги!» – переймається автор. Круто. Крутіше не буває, погодьтеся. І хоча йдеться про іншу державу, ми ж розуміємо, що обговорюється проблема планетарного масштабу, яка будь-що зачіпає і наші з вами інтереси.
Заінтригований, читаю далі, не забуваючи, втім, відзначити певне протиріччя: то до Цілковито Іншого чи все ж таки – до праматері? Адже оця сама «праматір» аж ніяк не може бути Цілковито Іншим стосовно своїх нерозумних пагінців, хай і вельми віддалених…
Далі – більше. «Ми повинні розповсюджувати принципи ліберального демократизму на всю природну спільноту. І тоді слідом за звільненням негрів (для порадянської природоохорони, безумовно, першочергове завдання…) і жінок (а їх від чого звільняємо? невже… від того самого??) настане черга звільнення природи, рівноправності всіх видів на землі». Це – завершальний акорд, рай, яким зображають його Свідки Єгови на картинках своїх видань. Алілуя.
А дещо раніше читаємо: «До основних засад екологічної політики Росії повинні бути внесені пункти, що декларують стримування зростання населення і використання дикої природи з економічною метою». Щодалі, то важче. То що ж це за спроби, слідом за Солженіциним, вже вкотре «облаштувати Росію»? і чому саме її, а не Білорусь або, наприклад, Казахстан? Втім, все стає на свої місця, коли ми з’ясовуємо, що «методом тику» відкрили в журналі не що інше як програмну статтю В. Борейка «Нове вино у старі міхи не заливають», яка являє собою відкритий лист авторам проєкту «Екологічна доктрина Росії» С. Забєліну, О. Яблокову та деяким іншим. Ось чому саме Росія потрапила під роздачу: саме звідти нашою «ряскою» побігли перші хвилі, саме зі Святославом Забєліним, Ігорем Честіним, Асхатом Каюмовим пов’язує нашого автора давня ДОПівська дружба, освячена в подальшому фондом МакАртурів.
Таким чином, один із «китів», на яких спирається Храм Екологічних Мрій, попався. Це цілком відверта рекомендація радикально обмежити кількість людей, що живуть; там чи тут – неважливо. Підкупає молодий ще того часу запал… і, погодьтеся, віє від цих слів чимось моторошним і незабутнім. Тим, про що забувати ніхто не має права.
Наступний «кит» вдачею спокійніший: вже не хижий кашалот, а радше… вусатий блювал. Це – більш-менш вдалі спроби п. Борейка підвести під свої умоглядні побудови релігійний підмурівок.
Справжньою іконою «зелених» правомірно вважається Лінда Гребер (1907–1985), американський географ і екофілософ. Спираючись на вчення Карла Луї Рудольфа Отто (1869–1937), німецького філософа, теолога і релігієзнавця, саме вона наділила дику природу властивостями святості і Цілком Іншого, остаточно протиставивши її людині (1976). Що ж, не полінуємося «загуглити» високоповажного пана Отто. Дійсно, в своїй головній праці «Священе. Про ірраціональне в ідеї божественного і його співвідношення з раціональним» (1917) він сформулював висхідне до поглядів Канта поняття абсолютно іншого, яке пізнається шляхом містичної інтуїції і лежить в основі душі. Як бачимо, про дику природу допоки ані пари з вуст. Та й доля вчення Р. Отто складалася аж ніяк не безхмарно: хоча воно й лягло в основу феноменології релігії ХХ століття, його погляди піддали жорсткій критиці філософи Ф. Фейгель, Д. Гейсер, П. Шмідт, В. Бетке, звинувативши у низці протиріч і теологічній упередженості. А релігієзнавець М.О. Пилаєв вважає, що такі фундаментальні положення Рудольфа Отто як досвід святого і цілковита інаковість не вкладаються в парадигму сучасної психології.
Та якщо класик Р. Отто старанно обробляв ниву суб’єктивного ідеалізму, то його послідовниця Л. Гребер, як і раніше Джон Мюїр (1838–1914), без тіні сумніву підмінила Бога поняттям Дикої Природи, сприйняття святості якої вона позначила як переживання ієрофанії. Таким чином богословсько-філософське питання було переведене у практичну площину, ставши причиною подальшого «бродіння» незміцнілих умів.
Що ж, хай так. Ми не будемо давати глибокої оцінки викладеному вище, в першу чергу – через брак фахових знань. Проте головний висновок зробимо: на будь-яке ствердження завжди знайдеться аргументоване заперечення, в цьому й полягає діалектика нашого світу. І хвала Богові, Цілком Іншому або Дикій Природі, що сьогодні людина вільна обрати будь-яку сферу застосування свого швидкого розуму. І ніхто не звинуватить її, як колись, в «обскурантизмі і рафінованій попівщині». Відзначимо лише, що лозунг святості дикої природи як Цілком Іншого був просто-напросто вихоплений «зеленими» теоретиками з океану суперечливих заяв як найбільш зручний для подальшої радикалізації так званого «екологічного» руху. А по суті все це – слова і не більше, гра розбещеного інтелекту. Ну, і як тут не згадати вічно актуального Тараса Григоровича: «Якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя»…
До речі, повертаючись до нашого «кита №1», ми легко виявимо ідейного натхненника п. Борейка в питанні обмеження нашої з вами чисельності. В його книжці «Філософи дикої природи і природоохорони» (2002) згадується засновник так званої «глибинної екології» норвежець Арне Нейс (1912–2009). Четвертий з восьми розроблених ним тез природоохоронної діяльності свідчить: «Процвітання людського життя й культури, як і процвітання життя інших істот, вимагає значного скорочення населення людей. Зволікання загрожує безпрецедентним зменшенням багатства і різноманіття життя. Не можна просто сподіватися, що мільярди людей змінять свою екологічну поведінку». Ось вони, повзучі пагони екологічного фундаменталізму. Це означає, що людей відтепер можна буде поділяти ще й на «просвітлених екологів» і решту «нечистих», незважаючи на інші їх якості і завзято перев’язуючи сім’яні канатики у примусовому порядку. А фактично ми маємо справу з банальною зрадою роду людського.
А зараз перейдемо до пошуків третього «кита», на якому тримаються «зоозахисні» переконання. Можете поставитися до нього як вам завгодно, та особисто мені цей стовп екологічного світогляду близький і симпатичний. Адже далі мова піде про чудову людину, істинного поціновувача і знавця природи, пристрасного мисливця. А, за сумісництвом, – ще й «титана американської ідеології природоохорони», як назвав його сам Борейко. Спробував би не назвати. Це – Олдо Леопольд (1887–1948), засновник істинної екологічної етики.
І в уже згадуваній книзі про філософів дикої природи, і на сторінках «ГЕЖ» його позиціонують виключно як ярого поборника охорони всього живого, продовжувача традицій філософа і теолога Альберта Швейцера (1875–1965), що переніс швейцерівську етику благоговіння перед життям з кожної конкретної істоти на біологічні види в цілому і на їх спільноти. Борейко абсолютно заслужено відзначає як один із головних підсумків діяльності О. Леопольда чудовий збірник його есеїв «Календар піщаного графства», що являє собою справжній кодекс поведінки людини у природі, співчуття до неї. Книга ця, в чернетках завершена 1948 року, побачила світ рік потому; посмертне видання підготував син вченого.
Однак, всіляко підкреслюючи доробок О. Леопольда в царині естетики сприйняття дикої природи і розробки основних положень екологічної етики, ватаг «зелених» явно кривить душею. Він ніде жодним словом не прохопився про те, що «титан американської ідеології природоохорони» був завзятим мисливцем і, по суті, засновником наукового мисливствознавства. Його класична праця «Керування дичиною» вийшла друком у 1933 році; цього ж року він заснував у Вісконсинському університеті першу в світі (!) кафедру мисливствознавства, фактично започаткувавши нову професію. В подальшому всі мисливствознавці зросли на його роботах, у тому числі, і випускники факультету мисливствознавства Кіровського с/г інституту, і МПМІ (серед яких був і славнозвісний о. Олександр Мень), і кафедр лісового господарства і мисливствознавства Київського аграрного університету, і Національного університету біоресурсів і природокористування України.
А «Календар піщаного графства» – воістину гімн Полюванню, яким воно й повинно бути. У видавництві «Армада-прес» вона увійшла до збірника «Зеленої серії» разом із книгою Роберта Кланга «Зникаючі тварини Америки».
«Марш за права тварин», Київ, 2017 р.
Тож ми не дозволимо екологічним фундаменталістам вкрасти у нас і привласнити собі гармонійні і природні переконання чудової людини, справжнього епікурейця, закоханого в життя, Мисливця з великої літери і просто справжнього мужика – Олдо Леопольда! У мисливської спільноти немає ані найменших заперечень проти центрального положення проголошеної ним етики землі: «Спустошення землі не тільки шкідливе, але й аморальне. Земля живить культуру». Тільки от який стосунок до всього цього маєте ви, панове псевдоекологи? Олдо Леопольд – наш, він – мисливець до мозку кісток, фундатор мисливствознавства на планеті Земля. А хор спритних підспівувачів просто-напросто прикарманив його захоплюючу біографію, приховавши від у чомусь довірливої, а в основному – бездумної маси своїх статистів справжню Поезію Полювання, якій вірою і правдою служив цей засновник істинної екологічної етики. Хотів написати – «неординарна людина», та раптом усвідомив: просто нормальна. Така як треба. Для чоловіка володіти зброєю і полювати так само природно, як для жінки – народжувати дітей, – хай вже не судять суворо екзальтовані феміністки. Ідея охороняти природу могла виникнути виключно в свідомості непрофесійного мисливця, для якого його улюблена справа у довгому ряду поколінь була вже не здобуванням засобів існування, а джерелом радості, котре хочеться передати в спадок у нескаламученому вигляді. Допоки існує принаймні одна людина, що бажає займатися аматорським полюванням, ніхто не має права обмежувати її, тому що полювання органічно притаманне Людині розумній. Найяскравіший тому приклад – усе життя класика охорони природи О. Леопольда.
Підіб’ємо підсумки. Ось «Три джерела і три складові частини псевдоекологічного світогляду».
1. Екофундаменталізм: «глибинна екологія» і «екоцентризм», що неминуче призводять до «екотажу», – антидержавницького за своєю сутністю праворадикального явища, і далі – до «полювання на відьом» і теоретичного обґрунтування вибіркової депопуляції.
2. Містична філософія: підміна Бога поняттям Природи; ідея святості дикої природи як Цілковито Іншого, пізнаваного інтуїтивно через переживання ієрофанії або постмодерністської ієрофанії. В цілому це – суто теоретичні міркування, притягнуті за вуха задля обґрунтування екологічного фундаменталізму.
3. «Етика землі»: ствердження внутрішньої цінності нелюдських форм життя. І, – подобається це комусь чи не подобається, – визнання за людиною права полювати і ловити рибу.
Треба чітко усвідомлювати, що справжня охорона природи не має конче нічого спільного з екофундаменталізмом. Дев’ять з десяти зоозахисних горлопанів не відрізнять північного оленя від білохвостого: їм єдиний чорт, на кому роз’їжджає підпилий Санта-Клаус. Головне – гучно скандувати лозунги, затверджені «гуру». Як каже відомий доктор Комаровський, на порі припиняти дискусії з громадськістю.
Влада проявляється або у формі заборони, або у формі імперативного припису. Амбітний лідер «екологів» йде у владу шляхом Герострата. Він замислив позбавити громадян України конституційного права розпоряджатися її природними ресурсами, – в частині здійснення аматорського полювання і спортивної риболовлі згідно з діючою нормою законодавства. Наше з вами завдання – не допустити цього. Ну, сніг. Ну, дощ. Ну, Борейко. Минеться.
Потворна ситуація, що склалася, не може не викликати жалю. Якби «зоозахисники» не налітали на мисливців, як молоді півники на власне відображення у дзеркалі, ми могли б об’єднати свої зусилля у справі охорони рідної природи. Бо хто ж, як не мисливці та рибалки, у першу чергу, зацікавлені, щоб на землі нашій було вдосталь звіра і птиці, а у водах – риби.
На жаль, практично неможливо довести будь-що нашим опонентам: у них вата у вухах. Тож давайте просто зімкнемо щити і не відступимо ані на крок у боротьбі за природжене право людини бути мисливцем.
«Борітеся – поборете!»
