Політ над Світязем – Мистецькі події

Щойно завершився мистецький пленер «На «Кордоні», як у Шацьку на базі лісового коледжу імені Валентина Сулька при сприянні Інформаційно-екологічного центру ВОУЛМГ та ДП «Шацьке УДЛГ» відомий діяч Українського Фонду Культури Геннадій Сарапін започаткував новий мистецький проект під назвою «Політ над Світязем».

Цього разу художники з Києва, Полтави, Житомира, Луцька, Ковеля, сусідньої Любомльщини у пошуках мальовничих краєвидів мандрували довколишніми лісами, насолоджувались озерною красою Світязя, Чорного, Люцимера, Пісочна, Піщанського, Кримна, Карасинця. Після кожного такого пішого походу чи автовиїзду «на природу» з’являлися колоритні картини, майстерні етюди, цікаві замальовки, начерки… А ще у рамках пленеру майстри пензля зустрічалися з лісівниками, мешканцями Шацька, Світязя, Піщі, Мельник, Гаївки, відвідали музей фауни та Шацьку картинну галерею, побували на розкопках легендарного давньоруського Райміста, запросивши археологів на підсумкову виставку. За два тижні у доробку кожного митця зібралося по декілька десятків цікавих різнопланових живописних полотен, акварелей, малюнків. Жанр пейзажу, де лісоозер’я, луги-болота, доповнюють цікаві портретні типажі, колоритні сільські вулички, авангардне мистецтво. Написалося і багато етюдів, які допрацьовуватимуть у майстернях. У Шацьку прямо неба відбулося кілька блискучих виставок, які оглянули студенти і викладачі технікуму, лісівники і педагоги, шачани і гості селища. Липневий настрій краю та його мешканців очима художників – це своєрідний мистецький артбудуар, дуже інтимне і непересічне дійство.

– Це мій перший у житті пленер, – ділиться враженнями наймолодша учасниця, студентка Львівської національної академії мистецтв Марійка Стернічук. – Зібралось дуже гарне доброзичливе товариство. Мені, як студентці, яка переступила поріг до другого курсу, надзвичайно цікаво було спостерігати за досвідом моїх іменитих колег. А вони охоче ділилися усіма секретами, влаштовуючи особисто для мене й один одного постійні майстеркласи. А ще ми обговорювали переваги того чи іншого жанру, техніки, напрямку картинотворення. Не так просто побачити, як грає невидима повітряна просторінь, ходить вітер, купається в озер’ї сім’я сонячних промінців. Ранок, полудень, вечір, ніч… Кожна пора по своєму особлива. Та найважливіше – це встигнути закарбувати мить… Розпізнати найвагоміше, найхарактерніше і найбільш швидкомінливе дійство і встигнути його написати. Тут вже були дискусії, обмін технічними прийомами, навиками, вправністю… «Політ над Світязем» – це літня академія… Я рада, що тут «політала».
Марія Стернічук 1994 року народження. Родом із села Римачі Любомльського району. Хист до малювання успадкувала від дідуся Василя Даниловича, який дуже гарно малював. Перші мистецькі кроки робила у гуртку-студії «Палітра», яку при Римачівській ЗОШ вела Світлана Терещук, потім уроки малярства брала у любомльчанки Наталії Блонської, відтак у завкафедрою академічного живопису ЛНАМу Ярослава Шиліна. Після закінчення школи штудіює розпис художнього скла у ЛНАМ, але судячи з пленерних робіт, ще більше тягнеться до живопису.

– Родзинкою усіх пленерів, що відбуваються під моїм керівництвом, стають зустрічі давніх знайомих, студентських друзів, які давно не бачилися, – каже організатор пленеру Геннадій Сарапін. – Ось і цього разу у Шацьку через багато років після спільного навчання на факультеті графіки Львівської академії друкарства зустрілися киянин Володимир Тарасенко і любомльчанка Наталія Блонська. А полтавчанку Ольгу Клочко чекав сюрприз в… особі її колишнього учня Житомирської дитячої художньої школи Анатолія Максимчука, який закінчив Дніпропетровський театрально-художній коледж, Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури і тепер сам викладає живопис і малюнок в Житомирській академії керівних кадрів, культури і мистецтв, став маститим живописцем. Інша полтавчанка Олена Шилімовець через п’ятнадцять років побачилася зі своєю студентською подругою ковельчанкою Ларисою Іщук, згадали навчання у Миргородському керамічному технікумі імені М. В. Гоголя, де обоє здобули фах художника-кераміста, а потім, не змовляючись, вибрали мистецьку стежину: Олена в Полтавському педагогічному університеті імені Короленка отримала кваліфікацію викладача образотворчого мистецтва, а Лариса закінчила художній факультет Прикарпатського університету імені В. Стефаника. Тож без емоцій не обійшлося. Були обійми, спогади і пісні. І, звичайно ж, відбулися серйозні розмови про шляхи сучасного мистецтва, долю самих митців у незалежній Україні.

Це була екологічно чиста мистецька акція, де всі митці забули про незручності урбанізованого міста – гамір, багатолюддя, гуркіт автівок, загазоване повітря, неякісну воду, провокаційну телевізію, психологічну напругу. Тут, на свіжому повітрі, в обіймах поліської природи творилося легко і природно. Здавалося, їм допомагають творити самі озера і ліси. В етюдах і вода виходила прозоріша, і хвиля котилася до піщаного берега, мов жива, і сонце не пекло, а пестило, і вітер «ходив» між деревами, і тіні снували-грали. З’являлися природні мистецькі акценти, пульсувала колірна гама, просторінь….
– Організатор вгадав із місцем і часом проведення пленеру, – каже житомирянин Сергій Носок, єдиний серед присутніх, хто брав участь і в мистецькому дійстві «На «Кордоні». – Сприятлива погода, фантастичний настрій і дивовижна гама почутів супроводжували нас впродовж усього часу. Навіть пан Грім, і золота пані Блискавиця з невеличким весіллям Дощу були дуже доречні.
Сергій Носок народився у Житомирі, тут закінчив дитячу художню школу і ЗОШ 25, навчався у коледжі культури і мистецтв, в Українській академії друкарства (спеціальність графіка), автор ілюстрацій до книги Ліни Костенко «Берестечко». Молодий художник йде власним мистецьким шляхом. Його твори мають свою парадигму, нікого не наслідуючи, він творить новий авангардний напрямок у малярстві, який називає «рельєфною пластикою, чи то б пак антирельєфом». Колишній учень Щуцької і Паламарчука вже творить власну малярську техніку, аналогів якої нема. Цікаво, що при такому сучасному підході до живопису, класичне розуміння форми і простору навіть підкреслюється. Багато хто пророкує цьому митцю велике майбутнє, художник тим часом титанічно працює над шліфуванням своєї творчої методи. Був подивований від його озерного містка. Неводнораз бував у цьому мальовничому місці на озері Піщанське, на берег якого спускаються сільські вулички та людські городи, де десятки мальовничих місточків і кладочок різної довжини, просмолених човнів, рибацьких погостів серед водної гладі. У липневе надвечір’я милувався призахідним всеколір’ям неба, лісу, очеретів і води. Озерне див’я мало вдосталь різнозолоття – від соняшникового світложовтя до червінного монеття, сріблина – й не переказати – переливала білля в блакить-зеленавість, грала холодом-жаром… Гаряча і темна барва пульсувала-поборювала-єднала небесно-земне хмаролісовиння, граючи злото-срібною стежкою сонця… І ось той же настрій у Сергія Носка… Втім, тут з’являється метафора, символ, надія… Ця кладка, дошки якої зазнали нальотів води, бурі, сніговиці, льодового полону, спекоття, веде в золотінь неба… Мабуть через те і полюбляють їх сільські мешканці…

Інший «антирельєф» із острівного озера Кримно… А ще човни… Віє од цих малярських експресій вічністю, твердістю, класикою жанру…

Добре, що поліський край починає «входити» у картинну площину, літературу, пісенну творчість… До останніх десятиліть, за рідким виключенням, він був позбавлений уваги митця, поета, пісняра…

Не простим виявився шлях до творчості у житомирянки Світлани Рисінської. Після закінчення 9 класів ЗОШ №6 вступила у ПТУ №9, здобула фах вишивальниці, відтак у 2002 вступила до Миколаївського філіалу Київського національного університету культури і мистецтв, здобувши фах художника, майстра ДПМ, викладача. Брала участь у колективних виставках «Гобеленівські інтроекції Інни Черкесової» (Миколаїв, 2007), «Інна Черкесова та її учні» (Київ, 2008), «Те і Се» (Житомир, 2009), «Ти да Ви» (Житомир, 2010). У номінації «Найкращий гобелен» здобула перемогу на конкурсі «Барви України», що в 2007 році проходив у м. Кам’янець-Подільський, та І місце у конкурсі «Погляд у майбутнє» (Луцьк-Житомир, 2011).

Анатолій Максимчук – також житомирянин. Так само паралельно навчався у дитячій художній школі і ЗОШ №14, і, як зазначалося вище, удосконалював свою майстерність у Дніпропетровському театрально-художньому коледжі (викладач Андрій Миколайович Пономаренко), Національній академії мистецтв та архітектури… Бог обдарував його надзвичайно тонким відчуттям кольору, лінії, проекції, простору… Так, як він пише воду, зображує її прозорість, хвилювання, тугу, радість, боротьбу, рідко хто зможе. Жанрово художник закоханий у пейзажистику… Його роботам притаманні елегійність, одухотвореність, мрійливість… Всі вони окрім проміння підсвітлені ще й духовним сонцем… Кожне озеро Шацької діадеми має свій характер, колорит, ауру, чар… Анатолій Максимчук блискуче передає це див’я стильним авторським письмом, майстерним, майже підсвідомим вибором, барви та лінії… Ось озеро Кримно. Знаменитий місток через канаву Широка, що впадає в озер’я. Для сільських він з’єднав два світи – Тепер’я (з добрими дорогами, автівками, телебаченням, радіо, крам’ям) і Заповідання (там дуже далека минувшина, льодовик, крем’я, острівне озеро, піщана гора, ліси лісів і болота боліт, риб’я, пам’ять про хутори і незбагнення майбутнього часу. Всяк сільський прагнув перейти оту Широку річечку-канаву, щоб потрапити в інший загадковий світ… Не міг про це відати художник, але настрій, таємницю мого села передав… Піщанське, Світязь, Пісочне, Чорне, Люцимер з характерними прикметами пори дня та хмаровиння – усі впізнавані. Це велика удача для краю, що у ньому побував такий митець. За час цього пленеру митець створив понад двадцять полотен, етюдів, замальовок, пройнявся симпатією до лісоозер’я і його мешканців.

– Я люблю мандрувати, – каже художник, – побував у багатьох краях, зокрема й на мистецьких пленерах у Нехворощі (2008) та Торговиці на Кіровоградщині (2011), але тут почувався особливо затишно. Вражений красою, ландшафтом, краєвидами… За озером Чорним берег вкритий куп’ям, при обережній ході прогинається, наче гумовий. Ходив болотом, мов чарівним килимом, якого, на жаль, до домівки не притягнеш… А яке відчуття спостерігати за велетом Світязем! Як він дихає, тривожиться, радіє, співає, сміється… Я писав його портрет у дощ – шал, гомін хвилі, білогрива стихія! Не бачиш лінії горизонту… Озер’я піднялося ген під таке ж розбурхане хмаровиння… Їх відділяє хіба що м’яке перехіддя між небом і землею…

Тепер художник мріє перенести цей настрій на полотна щонайбільшого розміру, щоб людина могла відчути всю велич Світязя.
Анатолій Максимчук – дуже скромний митець. Хоч його роботи уже й демонструвалися на молодіжнім мистецькім вернісажі «Різдво» (Київ, 2002), Всеукраїнській виставці у 2004 році, Житомирській артгалереї 2008 року, він залишається невідкритим, незнаним митцем для загальноукраїнського поціновувача. Але знайомство з його талантом багатьом буде приємною несподіванкою і, може й, найкращим відкриттям року чи й десятиліття.

Їх наймолодшому побратимові Ігору Донченко 6 лютого виповнилося тільки двадцять шість. Він випускник Житомирської ЗОШ №17. Малярству спершу (1993-1996 рр.) навчався у Р. Ф. Єніної, відтак вступив у дитячу художню школу (1996-2000 рр.), де продовжив навчання у В. Г. Кумиса, В. М. Шпуринського. У 1999 році від польського товариства побував на пленері в Кам’янці-Подільському. Відтак навчався на технолого-деревообробному факультеті в НУБіП (колишній аграрний). Хороший пейзажист, однак найбільше його захоплення – акварель. «Політ над Світязем» – його п’ятий пленер (ще «Мальовнича Україна», м. Немирів, 2002 та «Мальовнича Україна», м. Урзуф, 2010). З 2000 року – член Житомирського фотоклубу, а з 2005 року – член молодіжної творчої спілки художників і мистецтвознавців. Працює за фахом – столярем-конструктором, різб’ярем по дереву. З 2011 року викладає у Школі живопису. Брав участь у виставках живопису «Рідні простори» (2010), фото «Україна крізь об’єктив» (2011), акварелей «Теплий подих літа» (2012).

– Доводилося бувати на Донеччині, в Криму, Карпатах, Поліському заповіднику, – ділиться враженнями. – Шацьке лісоозер’я, втім, схоже тільки на себе. Тут дуже динамічне швидкомінливе небо, яке впливає на колористику, характер, відтінки, світло і тінь, тож я обрав акварель. У неї найдинамічніша найвиграшніша позиція – за хвилю можна встигнути передати якомога більш природний стан речей, раювання природи, гру лісу й озер’я, багатоколірну палітру, її відтінки.

Цьому сприяв і директор ДП «Шацьке УДЛГ» Андрій Любінець, який організував доїзд художників у лісові урочища, віддалені села і мальовничі озера. А ще, завдяки йому, митці познайомились з лісівниками, місцевими природоохоронцями, покуштували знаменитої світязької юшки… Мабуть, такі зустрічі допомогли привідкрити завісу до розуміння Природи цього куточка Волинського Полісся. Ігор Донченко, наснажений цими оповідками, з друзями сам розшукав ще й мальовничі маленькі сердечка-озерця Карасинець і Линовець, прагнув побачити замираючі озерні перлинки Довге та Кругле, однак туди навіть місцевим рибалкам добратися не просто. Тож непобачене лишиться на інші пленери. Фотомитець-мандрівник, різб’яр, пейзажист, акварелист Ігор Донченко повіз до Житомира персональну виставку акварелей…

Житомиряни навіть задумали Шацькому лісоозер’ю присвятити окрему виставку у Житомирі. Цю ідею підтримали полтавчани і лучани, зголосившись привести до древлянського міста свої пленерні роботи.

– Я б з радістю приїхав до Житомира на таке мистецьке бієнале, – загорівся лучанин Євген Понагайба. – Цей пленер дав стільки талановитих робіт, що їх конче потрібно показати якомога більшій кількості залюблених у природу і мистецтво людей. Нам поталанило на погоду, на мальовничі краєвиди, на товариські стосунки один із одним… Усіх супроводжувала удача і надзвичайно щира творча атмосфера… І сам край о цій порі особливо чарівний… Й була доречною опіка з боку лісівників, які допомагали пізнавати красу лісу і озер. За всіма параметрами вийшов чудовий пленер. Ця аура, фантастична енергетика, добротворчість буде заслужено пошанована шанувальниками мистецтва.

Євген Понагайба – з когорти луцьких митців, які Волинь обожнюють, дорожать спілкуванням із озерною хвилею і хмаровинням. Він постійний учасник мистецьких тусовок, виставкових дійств, герой «живої мистецької галереї», що вже багато років діє просто неба по вулиці Лесі Українки. А ще він сам пише прозу і віршу, ілюструє книги луцьких поетів.
Назву ж Шацькому пленеру дала полтавчанка Ольга Клочко. Вона вдруге на Світязі.

– Мені тут все подобається, – каже художниця. – Ти вільний, як пташка! Ширяєш над Світязем, оглядаєш його згори, збоку, пролітаєш над іншими озерами – їх тут більше тридцяти. У цім краю багато води, птахів, а зорі так низько, що при бажанні до них можна дістати рукою… Тут легко, на повні груди дихається… Мені Полісся нагадує нашу Полтавщину – такі ж пахучі дні і ночі, таке ж низьке небо… І дощі тут мальовничі… Я б хотіла ще написати схід і захід сонця…

Ольга Клочко народилася в Полтаві, навчалася у ЗОШ №25, у дитячій художній школі, на архітектурному факультеті Полтавського технологічного університету імені Юрія Кондратюка, дев’ять років пропрацювала у Житомирській дитячій художній школі, зараз очолює відділ образотворчого мистецтва Полтавської міської дитячої школи мистецтв імені Раїси Кириченко, викладає малюнок, живопис, композицію, готується до персональної виставки, яка відбудеться 24 липня. Брала участь у Всеукраїнській виставці «Графіка», меморіалі Куінджі у Маріуполі, де був представлений живопис. Зізнається, що для персональної виставки у Полтаві Волинське Полісся вже «подарувало» до двох десятків живописних полотен. Поліські пущі і озера можуть стати концептуальним центром усієї виставкової колекції.

– А ще я зустріла тут свого колишнього учня Анатолія Максимчука і була вражена його талантом, – зізналася мисткиня. – Він перевершив свою учительку і це здорово.

Альона Шилімовець – також родом із Полтави. Секрети художньої творчості освоювала у дитячій художній школі (1984-1988 рр.), Миргородському керамічному технікумі імені М. В. Гоголя. З 2002 року працює у Полтавській малій академії, у школі мистецтв імені Р. Кириченко. У 2012 році заочно закінчила Полтавський національний педагогічний університет імені Короленка, здобула фах викладача образотворчого мистецтва. Автор багатьох персональних та колективних виставок кераміки і живопису у м. Полтава (галерея «Художник», 2004, 2006), м. Бєлград, Сербія (2009), м. Київ (2012). Її роботи знаходяться у музейних та приватних колекціях України й зарубіжних країн.

Лариса Іщук – ковельчанка, працює в техніках розпису по склі, тканині, полюбляє натюрморти, творить декоративні та абстрактні композиції, дуже любить малювати квіти. Постійний учасник мистецьких виставок у Ковелі. З 1992 року працює з керамікою, а з 1999 року захопилася мозаїкою, навіть створила панно у церкві Андрія Первозванного (м. Ковель). Брала участь у Міжнародному пленері «Ковельська палітра-2008».

Пліч-о-пліч з ними працювали ковельчанки Світлана Орловська і Людмиола Клімук, полтавчанка Тетяна Прилипко… Це був гарний мистецький десант, творчість якого могла б скласти пречудову мистецьку добірку для найвишуканіших артгалерей. Але всі мальовничі краєвиди розтечуться невдовзі по музейних та приватних колекціях, і це навіює смуток. Шацький край, здавалось би зумисне створений природою для митців, і досі залишається без свого музею, мистецького центру. Благо, що на базі Шацького лісового коледжу імені В. Сулька діють музеї фауни, Шацька картинна галерея, створюється музей лісових промислів та етнографії. Тим часом Шацьк завойовує все більшу популярність, містечко гарнішає, розвивається, перетворюється в сучасний туристичний центр. На часі подбати й про його культурно-мистецький імідж, музеї, галереї, постійно діючі пленери, пісенні та поетичні фестивалі. Так набувало визнання будь-яке цивілізоване європейське містечко. І вже зараз про це дбають митці, цьому сприяють директор ДП «Шацьке УДЛГ» Андрій Любінець, директор Шацького лісового коледжу імені Валентина Сулька Ігор Ігор Жмурко, його заступники Світлана Бацмай, Сергій Вінничук та Юрій Кононенко.

Вже останнього дня на давньоруському городищі легендарного Райміста зустрілися із керівником Волинських Старожитностей Валентином Златогорським. Він не приховував свого захоплення унікальними артефактами, знайденими на березі Люцимира. Поділився думками й про музей давньоруського городища. Звичайно, це не Київ, нема такого розмаху й знахідок, але вже сам факт, що тут працюють археологи, є великою окрасою цього краю. Потрібно бути свідомим того, що тут одна з найдавніших резиденцій Пінсько-Туровського князівства. Значно старша від багатьох найславетніших теперішніх міст, включно із столицями декотрих наддержав.

Шачанки Неоніла Турич, Олена Козак, Олена Лук’янчук, остання прийшла на заключну виставку разом із дітьми – Софійкою і Святославом, захоплено розглядали картини і не переставали дивуватися талантові митців, а ще з гордістю впізнавали знайомі місцини.

– Це дуже добре, що про цей край дізнається Мистецтво, Художні салони, відомі Артгалереї! – погоджувались із ними науковці Олена Бардецька, Юрій Пшеничний та Ігор Маркус, що на якусь часинку відірвались від розкопок Райміста, щоб побесідувати з художниками та подивитися на природу лісоозер’я їхніми очима.

Мистецький пленер «Політ над Світязем», організований Геннадієм Сарапіним на базі лісового коледжу імені Валентина Сулька за сприяння Інформаційно-екологічного центру ВОУЛМГ та ДП «Шацьке УДЛГ», здатен привнести у цей лісоозерний край ще й мистецький шарм.

На фото Сергія Цюриця і Геннадія Сарапіна моменти пленеру, художники та їх роботи.