03/07/2012
0Скульптура красеня-оленя, що наче застиг у здивуванні обабіч дороги, стрічає кожного, хто прямує автотрасою Любомль-Шацьк повз зупинку села Полапи. Тут він на постаменті приваблює до затишного рекреаційного пункту, що в лісочку. Таких граційних оленів та косуль є ще чимало по всій Україні. Вони стали окрасою парків, територій лісгоспів, лісництв, місць відпочинку. І, певно, мало хто задумується і знає, що ця клопітка і майстерна робота належить художнику та скульптору з Любомльщини Миколі Кузьмичу.
Його талант, подарований Богом, дивує і захоплює, адже лише любов до цього виду мистецтва із дитинства, власна наполеглива праця розвинули його. Близькою мистецькому хисту й здобута професія Миколи Арсентійовича – він став працівником лісового господарства. Цікава й різнобічна людина, має й інші улюблені заняття, а ще відмінно знається на хлібопекарській справі, на яку при нагоді перекваліфікувався. Під його керівництвом були започатковані пекарні, звідки доставляється хліб для населення Любомльського і Шацького районів. Але про все по порядку.
… Тихе плесо Згоранського Великого озера, відблиски променів сонця на хвильках, затишок зелені понад берегом – такі пейзажні замальовки відкриваються за кілька метрів від оселі Миколи Кузьмича.
У Згоранах із сім’єю оселився в 1985 році, коли став тут лісничим: припав до душі цей озерний неповторний куточок. А народився і зростав у віддаленій глибинці серед розкішних лісів у селі Ясне (колись – Бик).
– Із раннього дитинства уже вирішив собі – буду або художником, або лісником, – зізнається. – Адже малював все життя, скільки себе пам’ятаю, певно, із народження, і ліс дуже люблю.
Так і поєдналося у Миколи Арсентійовича цих два захоплення. У школі вчився завзято, старанно, та й маму не хотілось підводити, яка працювала вчителькою.
Вже в класі 9дев’ятому, коли пішов до школи у Головно, був хороший вчитель із малювання, який і помітив його талант та направив у правильне русло. Навчив його малювати гуашшю, і дев’ятикласник Микола почав своє улюблене заняття використовувати із користю. На той час щовихідних у школі обов’язково відбувалися якісь масові заходи, вистави і хлопець оформляв сцену, малював на шпалерах декорації. Згодом, коли вступив у Шацький лісовий технікум, художній хист теж постійно ставав у пригоді. Студент Микола Кузьмич і тут прикрашає сцену на різні тематичні вечори, а ще малює наглядну агітацію з лісоведення.
– Це стало мої другим заробітком, – сміючись, розповідає співрозмовник. – На той час я, крім стипендії, мав втричі, учетверо більше. Завжди мав гроші, завжди купував дівчатам торти.
Малював на замовлення лісгоспів та лісництв і тоді, коли пішов на практику у Рівненську область. Там же почав виліплювати скульптури, зробив у натуральну величину і встановив кілька косуль та оленів. А у рідній стороні першу скульптуру спорудив на території парку Шацького технікуму. Невеличкого козлика подарував навчальному закладу після його закінчення.
З того часу скрізь, де б не бував, Микола Арсентійович проявляв себе як митець і мав відмінний успіх у художній справі в будь-якому середовищі. Чи то служба в армії, де теж все більше набирався професіоналізму, малюючи портрети, пейзажі, оформляючи підприємства і дитячі садочки, став там, як каже, головним художником частини. Навчання у Ленінградській лісотехнічній академії, робота у лісовій галузі. Кар’єру лісівника розпочав у Світязькому лісництві. Тоді 15 років пропрацював помічником лісничого Головнянського лісництва, звідки був переведений на посаду лісничого у Згоранське. За період своєї діяльності у лісгоспі Микола Кузьмич сам розробляв та малював наглядну агітацію і вона на той час була найкращою в області. Розповідає і про цікаві моменти виготовлення скульптур оленів, зокрема того, що найбільше у всіх на виду – на трасі Любомль-Шацьк: «Стоїть цей олень уже 40 років. До того там був фабричний із гіпсу, але його тихцем забрали в інше місце, та й то не довезли, розсипався дорогою. І як же ця гарна місцина могла лишитися без оленя, сюди ж всі їздили відпочивати?! Мене тоді викликав директор лісгоспу Василь Навроцький, запитав, чи можу я зробити такого ж. Я вагався, чи виліплю такої величини. Але підготував арматуру, кілька мішків цементу – і за півтори тижня олень був готовий…»
Пара оленів згодом прикрасила і територію Любомльського держлісгоспу.
До душі була робота у лісі Миколі Арсентійовичу.
– Мені дуже подобалося дбати про ліс, – розповідає. – Любив черенкувати, сіяти, доглядати, вирощувати саджанці, прививати. Хороші лісові культури для лісничого завжди були завданням номер один, першим показником, а мені це вдавалося. Пам’ятаю, як оцей лісок садили, – показує на високі сосни, що біля озера. – У лісничого завжди багато клопотів, а на той час був дуже великий об’єм робіт. Варто порівняти тільки, що лісництво заготовляло близько 40 тонн грибів, було 5 грибоварних пунктів. Та й лісництво тут курортне, за всім потрібне невсипуще око.
Звичайно, як художник любить наш співрозмовник спостерігати за природою, ловити і насолоджуватися митями прекрасного. Після улюблених занять – риболовлі та полювання –народжуються неповторні сюжетні картини, наприклад, мисливці із собаками на фоні лісу. Свої полотна художник здебільшого роздаровує і зізнається: «Відпочиваю, як почну малювати. Уже тоді мені ні їсти, та й нічого взагалі не хочеться. Можу дві доби малювати, поки не завершу картину. Бо якщо не закінчити роботу на одному диханні, тоді до неї важко повернутися. Шкода, зараз не маю багато часу на те…»
Нині Микола Кузьмич – великий підприємець. У 1992 році (працював тоді лісничим) його обрали головою УТМР, невдовзі життя примусило зайнятися бізнесом. Спочатку збудував пекарню у Шацьку, згодом – у Лукові. Важкою виснажливою працею здобував розширення бізнесу у сфері послуг. Через якийсь час відкрив ресторан, кілька крамниць, салон краси, пошивну, будується і зараз. До підприємництва залучена вся сім’я, тому, каже Микола Арсентійович, йому нині легше вести справи. Опікуються батьковим започаткованим бізнесом дві доньки Оксана та Леся, підтримує і дружина.
Цікаво, що хліб у їхніх пекарнях, як розповідає господар, печуть за старовинним рецептом, в області такого немає.
– Цей споконвічний наш рецепт, в Україні сьогодні забутий, – каже. – Своїх пекарів возив спеціально в Польщу, аби навчились давнішній пекарській премудрості. А хліб – на заквасці. Раніше, коли жінки пекли вдома, то тримали у діжах шматочок тої закваски. Уже 12 років працюємо на тих квасах. Тісто катають руками, у нас ручна робота.
Словом, досягнень у цього успішного і невгамовного чоловіка чимало. Секрет у тому, що, як каже, не боїться ризикувати, рухатися вперед. Напевно й саме тому, що йде із ризиком – благородним ділом і впевненістю може похвалитися: «Я зробив усе, про що мріяв, ні про що не жалкую.»
Останнім часом Микола Арсентійович багато подорожує.
– Об’їздив усю Україну. Люблю, читаю і знаю історію, відвідав багато історичних місць – Умань, Черкаси, Чигирин, Ростов, Макіївку,
Суботів, Канів… Був у Єгипті, Павлограді, Казахстані, на Соловках, в Ізраїлі, бачив Біле море, купався в Каспійському, рибалив в Астрахані. Скрізь стрічаються хороші люди, з ними швидко товаришую. Як потрапляю в якесь місто, намагаюсь відшукати найперше старшого мисливця, а він знає все і всіх, спільна мова з’являється швидко, знайомить мене, показує все.
З Молодості не нехтував Микола Кузьмич здоровим способом життя, займався спортом. Мав перший розряд з лижного спорту. А у свої шістдесят із гаком має відвагу ставати на лижні траси у горах. Гірськолижний спорт – теж одне із захоплень.
А ще його приваблює тиха і спокійна бджолярська справа.
– Відпочиваю біля бджіл, – зізнається працелюб. – Коли нападає депресія, іду до вуликів. З медоносними комахами покращується настрій.
Микола Кузьмич і сам схожий на роботящу бджолу. Так само вперто і завзято трудиться день у день на благо рідної України. У нагороду за це отримує золоті плоди своєї праці, від яких велика користь і суспільству.
Люба Хвас,
Прес-секретар ДП «Любомльське лісове господарство».
Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
Фото автора.
