03/07/2012
0В этой жизни каждый должен покорять свои вершины: иначе жизнь "пресная". Богдан Иванович покорил их много: и сам, и с коллективом… Вроде не ко времени, но я бы с удовольствием поднял тост за те вершины, которые у волынских коллег "ещё впереди" и которые тоже станут "покоренными". М.П.
Корпус директорів лісогосподарських підприємств Волині і працівники управління лісового та мисливського господарства під проводом начальника Богдана Колісника підкорили найвищу вершину України – Говерлу, саме так відзначивши Зелені свята.
Незважаючи на мінливу погоду, яка дала про себе знати ще в Луцьку (автобус заливало дощем), а коли під’їхали до Буковеля ще й добрячим зниженням температури, настрій був оптимістичний, а всі впевнені, що гора підкориться лісівникам. Хіба ж може бути інакше?
Маківка України розташована на кордоні Закар¬патської та Івано-Франківської областей, приблизно за 17 км від кордону з Румунією. Висота гори – 2061 м над рівнем моря. Назва з угорської перекладається як «Сніжна гора» (Hóvár).
Перший туристичний маршрут на Говерлу був прокладений у 1880 році. Сьогодні на вершину щодня здійснюють сходження сотні туристів. За протяжністю краєвид, який можна розгледіти з гори, займає перше місце в українських Карпатах. При хорошій видимості на півночі можна побачити міста Івано-Франківськ, Коломию і Снятин, а в південному напрямку –румунське місто Сігету-Мармацієй. Із вершини чітко видно Петрос (2020 м). На південний схід тягнеться низка вершин Чорногорського хребта (видно навіть обсерваторію «Білий слон» на горі Піп-Іван), а на південному заході височіє Марморошський хребет, по якому проходить кордон Румунії та України.
…Наше сходження було не з легких. Ми наче побували у казці про дванадцять місяців. Перед очима промайнув ялиновий ліс, затуманені стежки, манила червона рута, разом із тим все більше набирав обертів вітер, а сама вершина обдала градом.
Коли наближалися до Говерлянки (прилеглої до Говерли гори), то вершину заснували хмари. Кажуть, вони іноді бувають настільки густими, що можна навіть загубити свою групу. А взагалі погода у Карпатах змінюється кожні 15 хвилин. Коли піднімаєшся на Говерлу, відчуття ейфорії словами не передати. Ти майже торкаєшся руками хмар. Повітря – прозоре, але надто дошкуляє холодний, пронизливий вітер. Проте це не завадило зрозуміти і відчути всю велич висоти більш ніж у дві тисячі метрів.
На схилах гори – форми плейстоценового заледеніння, каменепади. Вкрита вона альпійськими луками, чагарниковими пустищами, зустрічаються кам’яні осипи. Гора розташована у межах охоронної зони Карпатського заповідника. Біля підніжжя – один із витоків Пруту. Недалеко від місця, де вода знайшла вихід зі скель, розмістився каскад водоспадів, загальна висота якого – близько вісімдесяти метрів. Щоправда, погода не дала можливості насолодитися його прохолодою, але…
Вершина Говерли – такий собі невеликий плаский майданчик. Перш ніж дістатися сюди, перечитала багато літератури, де розповідається, що саме звідси можна помилуватися навколишнім ландшафтом у радіусі 360°. З вершини Говерли прекрасно видно весь чорногорський хребет, що простягнувся звідси на південний схід. Коли ж ми прийшли сюди, ледве бачили один одного. Проте при спуску виглянуло сонечко, відтак перед нами розкрилася комбінація зелених і синіх відтінків віддалених карпатських хребтів, безліч струмочків, стежок, віялом сповзаючих із гір, що губляться у схилах. А ось небувалий контраст – сніг і квіти.
Потомлені, але щасливі ми спустилися на полонину Пожежевська, де нас зустрічали кілька співробітників, які з різних, але досить вагомих обставин не пішли на гору, та сім’я Голобіних – чоловік і дружина вже більше 20 років вірою і правдою служать Карпатам.
– Ми спостерігали за вами у бінокль. Було добре видно, як ідете на гору, – розповідає наш організатор і голова профспілки управління Наталя Проценко. – Бачили, що там сильний вітер. Ми розхвилювалися. Але коли зрозуміли, що спускаєтеся, стало легше. Команда мотузочкою рухалася один за одним. Ви швидко пройшли маршрут. Місцеві кажуть, що за чотири години мало хто долає таку дорогу.
Юрій Голобін – відома серед туристів особистість, знавець місцевих гір, завзятий рибалка та незмінний господар біостаціонару Інституту екології Карпат. Пан Юрій має прізвисько Льотчик (чому саме таке, розуміє кожен, хто сідає до Голобіна у машину). Він дійсно летить. Знаючи кожен камінчик, кожну деревинку, кожну стежечку і її прохідність, водій із неймовірною швидкістю та вмінням долає перешкоди. От тільки тим, хто біля керманича, – непереливки: дехто просто заплющує очі, а дехто хреститься і читає молитви, аж доки поки машина не затихне і не зупиниться у прекрасних краєвидах, серед небувалої краси.
– Тут краще, ніж у місті. Тут людина – чиста. Її помисли правдиві. Був період, що ми чотири роки вниз не спускалися, – розповідає легенда Карпат. – Як жили? А так і жили. Зазвичай за продуктами та провіантом їздимо до Ворохти чи Івано-Франківська, але у нас є рація, то ми можемо зв’язатися із рятівниками (МНС), які, піднімаючись і заходячи на Пожижевську, принесуть все, що треба. Коли вже з’явилася машина, то почали запасатися необхідним заздалегідь, привозячи з Ворохти (за 25 кілометрів звідси). Але в горах з голоду не помреш. Ліс і гори прогодують кожного, треба лише вміти скористатися їхніми дарами. Ми маємо будинок у Ворохті, але жити у місті не хочемо. Там гамірно, немає того спокою і благодаті, що є тут, а надмірна цивілізованість і геть заважає.
Спілкуючись із паном Юрієм, все більше ловлю себе на думці, що цей чоловік аж надто освічений для гірської, далекої від цивілізації людини. Коли розповідає, то закидає такими науковими словечками, що не кожен зрозуміє, про що йдеться, а мова настільки літературна (коли не жартує), що стає зрозуміло одне: за зморшкуватим обличчям, обмороженим носом, сухими від роботи, вітру і курива руками – справжній знавець, начитаний та начуваний, зрощений на легендах та оповідях, які нашептали йому величні гори.
– Он бачите – світлі смереки серед лісу. Це – «сухарі». Сотні дерев сохнуть, а причини не може визначити ніхто, – розповідає Юрій Голобін. – От зараз наш директор з інституту займається вивченням смерекових лісів, то він із групою науковців працюватиме до осені. Можливо, вдасться зрозуміти, чого виникають сухостої. Поки одна смерека із висохлої площі не впала, стоять. Як тільки падає одна, відбувається ефект доміно. Гул чути здалеку. Та й лісоповалів від вітру, снігу теж багато.
Стоять гори – величні, дивовижні. Недаремно кажуть: гори вчать мудрості. Ще притча про грішницю розповідає про те, як Ісус Христос промовив до людей, які вирішили засудити жінку: «Хто з вас без гріха, той нехай першим у неї кине камінь». Коли ті задумалися, то знайшли в собі більше гріхів, ніж у ній. Чи не тому і гори стоять незворушні, а піднімаючись на них, кожен аналізує своє життя, думає про власний гріх чи те, що ще варто здолати або покорити, як і цю вершину.
– Зійти на Говерлу має кожен. Кажуть, там відпускаються гріхи, а людина забуває про всі негаразди і очищується. Та хіба будеш думати про щось інше, ніж як про гори, коли втома долає все дужче, а кожен крок стає важким, – сміється дружина Юрія Голобіна пані Люба.
Ця жінка – дбайлива господиня, яка завжди радо зустрічає гостей. Сюди приїхала пізніше, ніж чоловік (до цього працювала старшим адміністратором на Заросляку). Пані Люба постійно у русі, у безкінечних клопотах. Має свою грядку, квітника, а ось – пригощає зібраними минулої осені і дбайливо законсервованими білими грибами. Каже, таких грибів, як у Карпатах, немає ніде. А ягоди які, а повітря… Вона виносить альбом, де збережені фотографії колись маленької мазанки-метеостанції, яка з’явилася тут у 50-х. Сьогодні все інакше. Без жодної копійки, лише завдяки власному ентузіазму та вмілим рукам, Юрій Голобін відродив будівлю і зробив з неї непогану господу, яка і від негоди захистить, і гостей прийме, і дасть умови для наукових спостережень.
– Ще збереглися знімки, де видно, якою була ця хатина, – сміється пан Юрій. – Пам’ятаю, як за обідом мені шматок стелі в тарілку звалився. Капуста з борщу на вухах повисла: то вже була остання крапля. Розпочав ремонт. Сам змайстрував станок. Із повалених смерек зроби вагонку, правда, хата трохи закопчена, але то ж все природно. Вона не лакована, нічим не оброблена, сприймається колоритно. Крім того, екологічно чиста. А щурі які бігали, страх! Тепер тут все інакше.
…Бували на станції й учасники антарктичних експедицій. Казали, що взимку Антарктида та Чорногора мало чим різняться. Подружжя Голобіних погоджується, адже для них кожна зима – випробування. Буває, замете вище даху, то доводиться справжні тунелі рити. Найважче, коли мороз прихоплює трубу, що постачає воду із джерела: тоді доводиться долати кілометр, а то й більше, аби дістати напитися, або ж пити талий сніг.
До того ж, взимку полюбляють гратися з життям туристи-екстримали. Щороку Чорногори забирають кілька людських життів. Рятувальні роботи зазвичай проводять через біостаціонар – найвищу точку, куди можна дістатися автівкою. Юрій Степанович неодноразово брав участь у пошуку та транспортуванні постраждалих. А Любов Олександрівна у таких випадках і зв’язкова, і лікар, і перший порадник.
…Спускаючись до Заросляка, почула розповідь невеликої групи туристів, які, так і не дійшовши до Говерли, повернулися, злякавшись сильного вітру та величезного граду. Вони із розчаруванням констатували: «Нас вершина не прийняла». А я відчула ще більш гордість за свій колектив, який здолав усі перепони і таки піднявся на маківку України. Поглянув крізь хмари і довів: «Ми – можемо все, коли разом, коли щирі і людяні, коли готові не затоптати один одного, а подати руку».
Оксана ЧУРИЛО, Уляна ЧУРИЛО
Фото Оксани ЧУРИЛО
Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник» (червень 2012 №6/9)
