03/07/2012
0Анатолий Алексеевич Голик – это ЧЕЛОВЕК легенда. Прочитал его интервью и… такая ностальгия… Как было интересно на коллегиях Минстерства, когда в зале присутствовали такие люди… Куда все это делось? Где та замечательная аура, которая была не только в Киверцах, а вообще в лесном хозяйстве Украины? М.П.
Після закінчення середньої школи юнак із сім'ї високопоставленого партійного функціонера з впливовим батьком вибирає професію… лісівника. Заява в сімейному колі про надання переваги такому фаху сприймається неадекватно, оскільки вибір мав лягти на юридичний вуз. За це мама називає своє чадо дивакуватим. Проте вмовляння не діють: рішення стає єдиним і остаточним – подавати документи до Львівського лісотехнічного інституту за спеціальністю «Лісове господарство».
Саме так обирав професійну дорогу Анатолій Голік, котрий 14 років обіймав посаду начальника Волинського обласного управління лісового господарства. Сьогодні Анатолій Олексійович – заслужений лісівник України -пригадуватиме ті часи і не тільки.
– Пане Анатолію, що це було: тимчасова розгубленість, чітко сформульована і вибрана стратегія, веління серця, розрахунок на «головні ролі»… Чи є виправдання (вибачте за допитливість) такому вчинку?
– Я обирав професію самостійно. Це сьогодні майже з пелюшок – із молоком матері готують менеджерів, банкірів, юристів, перекладачів, міжнародників, з чого часто виходить пшик. Із великої хмари буває малий дощ. У мене особливе занепокоєння викликає той факт, що після закінчення середньої школи багато хто не вміє відрізняти зрозуміле йому від незбагненного. Люди, які не навчилися (чи яких не навчили) правильно думати, логічно аналізувати, котрі вважають, наче вони розуміють те, що насправді для них чуже, можуть представляти серйозну небезпеку для суспільства навіть за умови їхніх найкращих намірів. Цілком імовірно, що той стан нашої держави, в якому вона опинилася сьогодні, не є результатом свідомих вчинків когось, а склався внаслідок дій людей, які не віддавали собі звіт про те, на що вони насправді здатні. Сподіваюся, ви мене зрозуміли… Щодо власних аргументів… Чесно кажучи, було все, назване вами, крім розгубленості. Виправдання цього вчинку – моє життя, віддане лісу і фахові, який не поміняв ні на пропоновану престижну в той час роботу в органах КДБ, ні на секретаря райкому комсомолу…
-Ви мене збентежили. Батько – на той час уже генерал міліції, знана людина, яка пройшла Велику Вітчизняну війну від Москви до Берліна зі званням від рядового бійця до капітана – командира мінометної батареї, кавалер багатьох орденів і медалей, добрий приятель першого секретаря Волинського обкому партії Івана Грушецького, а згодом – заступника голови Ради Міністрів України і голови Верховної Ради України, і такий вибір? А якби довелося розпочати все з чистого аркуша?
– Вибір не змінився б. І ніякі друзі батька не могли впливати на моє рішення. Цього принципу не зрадив і через багато літ. Після складання моїм сином вступних іспитів на факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету імені Тараса Шевченка голова конкурсної комісії і заступник міністра освіти України, прізвище якої з етичних міркувань не називатиму, мала необережність сказати: «Вже волиняки пруться в дипломати!». Син був зарахований студентом за оцінкою балів без моєї допомоги, сприяння мого батька і його впливового друга.
– Ми дещо відхилилися від теми… А ви у 1961 році повернулися на Волинь із дипломом лісівника…
– Я став помічником лісничого Ківерцівського держлісгоспу, в якому проходив практику. В цій лісовій організації панувала така аура, що не можна було не любити свою професію. В лісову галузь Волині (принаймні тоді) рідко потрапляли випадкові люди, чим я завжди пишався як лісник, а згодом – як начальник головного лісового відомства області. Трохи менше ніж за рік мені запропонували посаду лісничого новоствореного Рожищенського лісництва. Це на той час було величезне госпрозрахункове підприємство, яке налічувало 11 обходів на території трьох районів. А мені ж було всього 24 роки! Нині ніхто не уявляє людину на такій посаді без хорошого позашляховика чи іншого престижного автомобіля, а тоді було по-іншому. Влітку лісове бездоріжжя я долав на мотоциклі марки «К-750», а взимку його заміняла пара виїзних коней. Романтика, як у Гоголя: в ботфордах і рукавицях. А ще в лісництві був колісний трактор ДТ-20. Моє покоління пам'ятає цього маленького сталевого коня, який представляв усю механізацію в дорученому мені господарстві. Та і з нею ми щороку висаджували 300-350 гектарів лісу. У ті роки лісами на Волині вкрились яри, поліські піщаники, малопродуктивні землі – важко було, але є що згадати…
– Не кортіло проявити легкодухість і «використати» золотом шиті петлиці батькового генеральського мундира?
Навіть у думках не допускав.
– Розповідають, що Маневицький держлісгосп за період вашого керівництва був одним із найкращих у лісовій галузі України?
– Було таке. Там минули 19 років мого життя. Перший консервний цех у лісовому відомстві колишнього СРСР був введений в експлуатацію в Маневичах. Його потужність становила три мільйони умовних банок на рік. А ще були введені цехи з виробництва деревно-стружкової плити, хвойно-вітамінного борошна і широкого асортименту усіляких лікувальних екстрактів, цех із виробництва деревного вугілля. У 1972 році на базі держлісгоспу був проведений всесоюзний семінар працівників галузі, на якому колишній міністр Держлісгоспу СРСР відмітив: «Ну вьі, хохльї, даете: даже на нижнем складе уложен асфальт!».
Паралельно вирішувалися житлові проблеми і питання інфраструктури підприємства. В Маневичах було закладене лісове селище. Спочатку ми здали в експлуатацію 150-квартирний дім, а трохи згодом – 70-квартирний. Чотирьох- і восьмиквартирні будівлі з'являлися чи не кожного кварталу. Житло з повним набором комунальних послуг отримали викладачі і майстри напередодні відкритого першого в Україні професійнотехнічного училища лісової галузі, яке готувало єгерів, лісових майстрів, різьбярів, сувенірників. У селищі лісівників діяли майстерні, їдальня, тир, бібліотека, Будинок культури. Чергу на житло закрили: її практично не було до 1991 року. А в 1986-му я зайняв посаду начальника обласного управління лісового господарства Волині.
– Очевидно, в ті часи нелегко доводилось і керівникам лісової галузі: горбачовська перебудова, незалежність, спроби приватизації лісу і майна?..
– Найлютішому ворогові не побажаю бути керівником у роки політичних і соціальних перебудов держави. Зарплату видавали прищіпками для білизни, пиломатеріалами, консервною продукцією. Бартерні операції нагадували первісний лад – ти мені кам'яний молоток, а я тобі шкуру ведмедя. Негайно відшукались «ініціатори» приватизації Святая Святих українського лісу. І це в той час, коли країни Заходу, досхочу «наївшись» приватним господарюванням у лісовій галузі, проводили реприватизацію! За виступ на колегії Комітету лісового господарства України проти приватизації колишній заступник голови Комітету Орест Фурдичко назвав мене консерватором. Повилазили зі своїми пропозиціями й інші «теоретики» нового лісового господарювання, проте в галузі переважав здоровий глузд, завдяки чому ми не втратили жодного держлісгоспу, зберегли кадри, інфраструктуру і техніку, не роздавши їх за копійки, як в інших галузях, а навіть суттєво примноживши.
– Пане Анатолію, в лісовому відомстві області чи не найкращий в Україні лісорозсадник. Ви – один із тих, хто його, як кажуть, ставив на ноги, розширював і переводив на роботу в ринкових умовах. Були вкладені засоби в його механізацію. Чи не розповісте коротенько, за рахунок чого це було зроблено?
Чому б не розповісти. Я перший, хто в 90-х роках уже минулого століття запросив іноземців на ліцензоване полювання в наші мисливські господарства і перші зароблені 30 тисяч американських були витрачені на закупівлю іноземної сучасної техніки для лісорозсадника в селі Гаразджа. Тобто – ми зробили спортивне полювання важливою підгалуззю своєї економіки. Для цього довелося переглянути саме поняття «мисливство». Полювання для запрошених німців і французів стало визначатися не кількістю добутих шкір і тонн м'яса, а кількістю поданих на право відстрілу певного звіра ліцензій. Інколи – просто дозволом на право побродити з рушницею на самоті чи в супроводі єгеря (для безпеки) пішки або ж на коні. І вартість ліцензії залежала від кількох незвичних на перший погляд величин: довжини ікла кабана в сантиметрах, ваги рогів у кілограмах і навіть кількості відростків на них. Для знавця полювання, розуміється, такі одиниці виміру скажуть багато про що: чим старший звір, тим довші ікла в вепра, тим важчі роги в оленя. У «полюванні на експорт» береться для розрахунку те, що ціниться самиjavascript:void('Белый')ми мисливцями, -трофей.
На фото: Директор ДП «Маневицьке ЛГ» Анатолій Голік, генеральний директор об'єднання «Волиньліс» Дмитро Телішевський та лісничий Соф'янівського лісництва Богдан Колісник (Дрезден. 1965 р.) /Редкой удачи снимок, подчеркивающий гениальное чутьё Дмитрия Антоновича. Этот человек не только поднял хозяйство из руин, но и с ясновиденьем Ванги, заглянув за десятилетия, узнал, поддержал и воспитал своих последователей, которые не дали уничтожить и развили его наследие. Правда не думаю, что в 1965 году он мог предвидеть наши нынешние грандиозные достижения: то как лесное хозяйство оттра.., тьфу… отгрохают через 47 лет. М.П./
Скажу більше: імпортери з ФРН що річно купують в Угорщині сотні тисяч живих зайців, щоб потім випустити їх у своїх мисливських угіддях, які здаються в оренду місцевим мисливським товариствам і туристам за такими цінами, що доходи сторицею покривають усі витрати обертання по імпорту. Але «експортуючи» полювання чи «імпортуючи» інтуристів-мисливців, Угорщина не забуває про власних прихильників спортивного полювання: понад 80% усіх мисливських угідь здані в оренду 800 добровільним товариствам мисливців, в яких нараховується понад 20 тисяч охочих пройтися з рушницею. Я веду до того, що в галузі спортивного мисливства нам є у кого вчитись. А за рахунок іноземних мисливців ми закупили в лісорозсадник сучасну імпортну техніку – сівалки, розрихлювачі, міні-трактори з різними агрегатами для обробки міжрядь і обрізки кущів тощо.
– У 2000 році ви пішли на заслужений відпочинок. Роки, присвячені роботі, вже стали історією. До кого сьогодні себе віднесли б: до «рубальщиків» лісу чи до «лісоводів-екологів»?
Усього, як кажуть, має бути в міру. З офіційних джерел відомо, що світова економіка втрачає більше грошей від зникнення лісів, ніж від банківської кризи. Втрати в грошовому еквіваленті становлять 2-5 трильйонів доларів США щорічно. В цю суму входить вартість різних сервісів, які виконують ліси планети. Це – постачання чистої води й поглинання вуглекислого газу. Для порівняння: збитки від кризи не перевищують 1-1,5 трильйона доларів США. Спеціалісти підрахували, що скорочення світових запасів лісу може обійтися у 7% світового ВВП. Якщо площі лісів будуть і надалі зменшуватися такими ж темпами, людству доведеться будувати резервуари для чистої води і зводити споруди, які поглинають вуглекислий газ. Щоб запобігти розвитку такої неприємної ситуації, багато держав, компаній і організацій вже розпочали виділяти засоби на охорону лісів. Тому скажу відверто: пройшли роки – і я теж став більш схильним до «зеленої економіки». З іншого боку, досвід 50 років мого життя з лісом показує, що тенденція в Україні рубати легені планети і відправляти все кругляком за кордон процвітає. Замість цього необхідно у себе вдома будувати нові комбінати для глибокої переробки деревини і створювати робочі місця. Розмова про будівництво такого підприємства для переробки деревини Волині і Рівненщини рік тому блукала київськими високими коридорами, щоправда, згодом затихла. Крім того, хороший ліс сам по собі не відновлюється. Природним шляхом це може статися через років 300-400. У маленьких країнах – Швеції та Фінляндії – є міністерства лісового господарства, а в нас галузь належить до Мінагрополітики в одній графі з коровами, буряками і вівцями.
– А щодо приватної власності на ліси, з якою ви боролися? Не змінили думку?
Я звик аргументувати мовою фактів. Понад 100 років ведення лісового господарства в період до 1917-го (на Західній Україні – до 1939 року) на основі превалювання приватної власності на ліси і споживацького підходу до них (70% лісів українських губерній перебували в приватній власності), призвело до того, що площа лісів рівнинної України зменшилася на 40%. Це – катастрофічна цифра! Високоякісні дубові гаї і соснові бори практично зникли. Як наслідок -активізація ерозійних процесів, що потягнуло за собою втрату значної частини українських чорноземів і родючих ґрунтів; обміління великих і пересихання багатьох малих річок; масова поява посух та інших негативних природних явищ у степових і лісостепових районах. Уряд України, усвідомивши, що лісовий потенціал держави підірваний і потребує відновлення, у 1966 році створив Міністерство лісового господарства України, головним завданням якого було відновлення лісів на непридатних для ведення сільського господарства землях, забезпечення стійкого, науково обґрунтованого лісокористування. 40 років професійного ведення лісового господарства дало свої результати: на 2,3 мільйона гектарів збільшилася загальна площа лісів, а запас деревини зріс удвічі – переважно за рахунок цінних порід. Європа і світ «наситилися» приватизацією лісів, зробили з цього уроку гіркий висновок і переважна більшість країн проводить чи принаймні виступає за реприватизацію лісу, а наші горе-політики роблять спроби роздати і продати останнє, що є в держави.
Петро ЧЕЧЕЛЮК
Фото Анни КРАВЕЦЬ
та з архіву Анатолія Голіка
