Полювання за дротом 

Вольєрне розведення дичини: історико-правовий аспект.

Розведення мисливських тварин за способом поділяється на розведення їх у вільних умовах, напіввільних та невільних. Розведення дичини у вільних умовах широко практикується. А ось їх розведення у вольєрах потребує відповідного державного регулювання, яке повинно відповідати чинному політико-економічному розвитку суспільства. Саме політико-економічний устрій суспільства визначає такі головні поняття, як власність на дичину, землю; право розпоряджатися продукцією мисливства; контроль за екологічною ситуацією в частині збереження популяції дичини.

З історії відомо, що перший вольєр у Європі було збудовано за наказом короля Франції Філіппа Августа (1165–1223) невільниками у місті Вінценсі для розваг. За муром було багато оленів, козуль, сарн.

Звісно, що й на наших землях для розваги тогочасної еліти будували вольєри. Зокрема у місті Станіславові (теперішній Івано-Франківськ) його заснов­ником – Станіславом Потоцьким – у середині ХVІІ ст. було побудовано вольєр із мисливським замком, який був зменшеною копією Бельведерського палацу у Відні. Вулиця, яка вела до цього палацу та вольєра, називалась Бельведерською (ця вулиця тепер знову носить цю назву, хоча за часів СРСР була перейменована на Московську). Для відпочинку менш заможних верств міста в кінці вулиці Липової (тепер Шевченка) був інший вольєр. Нині на цьому місці розбито парк ім. Т. Шевченка.

Багатьох вольєрів уже немає, але за сусідство із ними отримували назву не лише вулиці, а й цілі села. У Городоцькому районі на Львівщині досі збереглася назва села Підзвіринець, яка походить від польської слова «zwierzyniec», що в перекладі означає вольєр. Він був один із перших на території Львівщини, побудував його Ян Остроруг (1565–1622 рр.) – тодішній власник міста Комарна.

Будучи людиною освіченою, він залишив багато записів, пов’язаних із функціонуванням свого звіринця. Дещо пізніше ці нотатки було зведено в монографію «Комарнівський вольєр» («Zwierzyniec Komarzenski»), в якій автор ділиться досвідом щодо розведення диких тварин у неволі. Практичні поради, що містяться в цій праці, актуальні та корисні навіть для сучасного покоління біологів та мисливство­знавців. Автор наголошує, що розводить і утримує тварин передусім для задоволення утилітарних гастрономічних потреб своєї челяді та гостей.

Відомо, що у вольєрі утримували два види оленів, козулі, лані. На думку автора, не варто було розводити зубрів, турів та диких кабанів, бо вони агресивні щодо інших тварин і можуть бути небезпечними для людей. А дикі кабани ще й дуже псують трав’яний покрив. Загальна площа вольєра становила 328 га і була розбита на окремі вольєри. Одночасно у вольєрі утримувалося до 500 тварин. Цікава була й технологія утримання. Зокрема в одному вольєрі тварини перебували 5 років, потім їх переганяли в інший, а використаний – ремонтували і залишали порожнім, щоб повністю відновилися трава і кущі. Вольєри, які влаштовували на місці свіжої вирубки лісу, залишали незаселеними впродовж кількох років, щоб сформувався стійкий трав’яний покрив.

Цікавим був метод підгодівлі дичини: по периметру вольєрів було висаджено фруктові дерева так, щоб плоди з гілля падали в середину вольєра. Прийнятним для застосування цей метод є і тепер. Крім того, наприкінці зими самців оленів віком півтора року відлучали від стада, кастрували і переводили на утримання в спеціальних закритих стайнях для відгодівлі на забій. Для поновлення поголів’я в стаді залишали найбільших самців із розрахунку: один самець на десять самок.

Ще один великий вольєр у Галичині був у місті Жовква. Ф. Прокопович, описуючи перебування Петра Великого у Жовкві (1706–1707 рр.) у праці «История Петра Великого» захоплювався великою кількістю дичини: «Немало живет здесь и плодится зверя утешного – лосей, оленей, ланей и прочих».

У 1900 році на Волині біля Славути граф Йозеф Потоцький організував великий вольєр для охорони тварин площею 5000 га, в якому розводили оленів, лосів, зубрів. Під час Першої світової вій­ни вольєр було майже повністю знищено.

Унаслідок першого поділу Польщі (1772) Галичину включили до складу володінь Габсбургів (згодом — Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії». Тож із встановленням державності в Галичині визначаються і правові засади функціонування полювання. Першим законодавчим актом, який урегульовував питання мисливства в Галичині, був Патент Австрії 1786 року. Він визначав диких кабанів як шкідливу дичину, бо вони завдавали збитків сільськогосподарським культурам, і дозволяв їх розводити лише у вольєрах. Кожному власнику земельної ділянки дозволялося добувати диких кабанів, застосовуючи вогнепальну зброю або в будь-який інший спосіб. Більше того, оскільки кабани завдавали великої шкоди сільському господарству, власник мисливського ревіру був зобов’язаний відстрілювати кабанів нарівні з вовками та лисицями. Якщо хтось нехтував своїми обов’язками, то підлягав покаранню і мусив сплатити штраф розміром 25 злотих.

Наступним патентом Австрії «Про полювання» 1849 року визначалася мінімально допустима площа, на якій можна було організовувати мисливський ревір, але у вольєрі дозволялось полювати незалежно від площі, яку він займав. Відповідно до Рішення Міністерства Австрії 1872 року власник вольєра відповідав за збитки, завдані дикими кабанами, які вийшли за межі вольєра.

На зміну Австрійським Патентам у Галичині, починаючи з 1875 року, мисливство регулюється окремими мисливськими законами, які приймаються на Галицькому сеймі. Зокрема мисливським законом 1897 року приписується, що мінімально допустима площа для ведення мисливства повинна становити 115 га (на даний час вона становить 3 тис. га), тоді як у вольєрі право полювання не обмежувалось ні площею, ні термінами полювання. Диких тварин, небезпечних для людей, слід було утримувати лише у вольєрах.

Наприкінці ХІХ ст. такі правові засади діяли майже по всій Європі. Було також посилено відповідальність за незаконне полювання у вольєрах. Іспанське законодавство навіть забороняло стріляти на відстані, ближчій, ніж кілометр від вольєра. У ті часи майже в усіх країнах Європи власник земельної ділянки мав право організувати вольєр, лише в Нідерландах потрібно було отримати дозвіл від уряду. У більшості країн Європи законодавства розрізняли вольєри для копитних тварин та для меншої дичини (кролів, фазанів, голубів).

З розпадом Австро-Угорської імперії аж до 1939 року землі Галичини переходять до Другої Речі Посполитої, яка в 1927 році приймає мисливський закон. Цим законом визначалося, що полювання – це привласнення дичини, але у вольєрах добування мисливських тварин і привласнення дичини не прирівнювалося до полювання.

Більше того, визначалося, що за незаконне полювання у вольєрах або інших обгороджених місцях, які належать до державних інституцій, міських чи приватних ревірів, порушники несуть покарання не як за порушення правил полювання, а як за крадіжку. Слід відзначити, що тодішнє мисливське законодавство передбачало видачу сертифікатів походження дичини, без яких не дозволявся її продаж і які не можна було видавати після закінчення сезону полювання на певний вид дичини. На дичину, добуту у вольєрах, сертифікат походження видавала державна повітова влада в будь-який час незалежно від терміну полювання.

Правове регулювання діяльності вольєрних господарств було предметом політичних протистоянь у Галицькому сеймі. Депутати, які обстоювали інтереси селянства, що несло великі втрати від збитків, завданих мисливськими тваринами, домагалися змін до мисливського закону. Зокрема щоб розводити дичину, дозволялося лише у вольєрах або на великих лісових масивах. Депутат Жардецький (1895) зазначав, що держава повинна врегулювати питання функціонування вольєрів, оскільки чинні вимоги, коли вольєр на своїй території може влаштувати кожен, має негативні наслідки, бо «кожен міг би у зимовий час обгородити частину землі і утворити там вольєр, вибити дичину і перенести вольєр на іншу частину».

Починаючи з 1874 року Міністерство рільництва Австрії з притаманною австрійській нації пунктуальністю запроваджує статистику ведення мисливства в імперії (по країнах і повітах). Відповідно до цієї статистики в Австрії у 1890 році функціонувало 560 вольєрів, а вже у 1895 році в країнах Австро-Угорської імперії було зареєстровано лише 324 вольєрних господарства. У 1900 році в Австрії нараховувався 191 вольєр загальною площею 153 тис. га. У 1908 році в Австрійській імперії нараховувався 231 вольєр на загальній площі 143 тис. га. Як бачимо, зменшення чисельності вольєрів свідчить про зменшення привілеїв знаті, яка полюбляла полювати.

У 1910 році в Галичині нараховувалося 15 вольєрів. Найбільше вольєрів було організовано в країнах, де найкраще велося мисливське господарство. Зокрема в Чехії у цей період функціонувало 90 вольєрів загальною площею 85 тис. га, а в Галичині було лише 4 загальною площею 1,4 тис. га. Але і за малої кількості вольєрів патріоти мисливства в Галичині відзначали, що полювання тут цікавіше, оскільки в Чехії на приручених кабанів полювати нецікаво.

Дичина, добута в Карпатах, користувалась попитом у Європі. Зокрема один з найбагатших мисливців Європи – князь Ліхтенштейн, який орендував право полювання в Карпатах, подарував мадридському королівському вольєру самця оленя, аби покращити популяцію іспанських оленів.

Про значну роль вольєрних господарств у справі розмноження дичини говорилося на міжнародному конгресі мисливців, який проходив у 1910 році у Відні. Відзначалося, що в місцевостях, де швидко розвивається промисловість, не затримується жодна мисливська тварина, і тому там необхідно організовувати вольєри для великої дичини, яка найбільше від цього страждає.

Розведенню дичини у вольєрах навчали у спеціалізованих мисливських школах. Зокрема у селі Лукавець Стрийського повіту діяла приватна мисливська школа, до плану навчання якої входив курс розведення дичини у вольєрах. Виходили друком спеціалізовані мисливські підручники, в яких також інформувалося про утримання дичини у вольєрах.

Відповідно до правових поглядів кінця ХІХ ст. у Європі власність на дичину визначалася за принципом, що вся дичина, яка перебувала на земельній ділянці, належала власникові землі. Протягом останніх ста років зі зміною суспільно-політичних формацій мисливські тварини, як і всі природні ресурси, перейшли у власність держави практично в усіх країнах світу. Зокрема в Україні відповідно до статті 13 Конституції України мисливські тварини як складова природного об’єкта є власністю всього народу.

Виходячи з цих правових позицій, дозволяється розводити мисливських тварин, вилучених із природи, лише відповідно до лімітів добування, але механізму переходу із державної до приватної власності живих тварин немає, тоді як мисливська продукція (мисливські трофеї, м’ясо) після добування переходять у приватну власність мисливців, які її добули. У вольєрах тварини дають приплід, тварин продають, добувають, обмінюють. Для правового розв’язання питання розведення мисливських видів дичини у вольєрах необхідно розробити механізм державного регулювання діяльності вольєрних господарств, який би врегульовував ведення державного кадастру тварин, які перебувають у вольєрах, добування, продаж, обмін, вилучення їх з природного сере­довища. Внаслідок спорудження вольєрів обмежується допуск населення до відвідування лісів, тому необхідно вирішити процедуру допуску до вольєрів громадян та отримання дозволу в органів державної влади на організацію вольєра.

Необхідно скористатися історичним досвідом минулих поколінь щодо державного регулювання ведення мисливського господарства, яким було визначено, що добування мисливських тварин у вольєрах не вважалося полюванням. Отож на вольєрні господарства не повинні поширюватись терміни полювання, необхідність отримання ліцензій та дотримання всіх інших процедур, прописаних для полювання при вільному утриманні дичини.

Підсумовуючи викладене, вважаю, що нам слід запозичити досвід Європейського права, за яким добування дичини у вольєрних господарствах не відноситься до полювання. Як на даний час визначає Закон України «Про мисливське господарство та полювання», полювання – це дії людини, спрямовані на вистежування, переслідування з метою добування мисливських видів тварин. У цих вимогах закону простежується, що людина з етичних міркувань із повагою ставиться до дичини в частині надання рівних умов як мисливцю вполювати, так і тварині втекти, в чому і проявляється азарт при полюванні. Тож чи можна вважати переслідування людиною дичини, коли її приперли до стіни чи до вольєрної сітки, де й закінчується переслідування? І чи дістане від такого переслідування мисливець задоволення?