14/06/2012
0В это сложно поверить, но в Америке, стране свободного предпринимательства, выросшей на традиции прагматических подходов, ученые брезговали зарабатывать деньги. Они их получали от государства. Редко кто искал способ заработать на своих знаниях как-либо еще, кроме получения университетских зарплат.
Вот как это описывает в своей книге «В поисках памяти» человек, знающий ситуацию не понаслышке, — Эрик Кандель, лауреат Нобелевской премии по физиологии и медицине за открытие молекулярных механизмов работы синапсов, американский профессор биохимии, нейробиолог и психиатр: «До этого большинство университетских ученых старалось не связываться с промышленностью и презрительно относилось к коллегам, консультировавшим фармацевтические компании, но после 1980 года ситуация в корне изменилась… Более того, большинство осознало, что они не только делятся своими знаниями, но и находят в процессе работы в промышленности новые пути научных исследований».
Что же случилось в 1980 г.? Компания Genentech наладила промышленное производство инсулина. Это было большое облегчение для миллионов людей, больных диабетом. И невероятный технологический и коммерческий успех корпорации.
Началось все в 1976 г. Молодой предприниматель Роберт Соунсон предугадал, что генная инженерия будет иметь большое будущее. И убедил профессора Калифорнийского университета Герберта Бойера создать совместную компанию «Генно-инженерные технологии» (Genentech). Учредители вложили в нее по 500 долл. А в 2009 г. швейцарский фармацевтический конгломерат Hoffmann-La Roche выкупил Genentech за 46,8 млрд. долл. Успех этой компании изменил отношение американских ученых к промышленности: «Им нравилось, что наука позволяла получить ценные лекарственные препараты, — пишет Кандель, — и что сами ученые могут преуспеть в финансовом плане, принося пользу обществу — зарабатывая деньги на создании жизненно необходимых препаратов».
Так сложился современный тип ученого: это человек, который не только много работает, чтобы сделать открытие, но и продает свои знания — торгует открытиями или консультирует крупные фирмы. Впрочем, последнее не ново. Когда-то ученые плодотворно работали именно при дворах сильных мира сего.
Но вернемся к сегодняшнему дню и к Украине. В одном из прошлых номеров «2000» сообщали, что в Киевском национальном университете им. Т. Шевченко создан отдел, который будет заниматься коммерциализацией научных разработок. Как нашим ученым успешно продавать свои изобретения? Как сделать так, чтобы ими интересовались, и получать за них хорошую цену? С такими вопросами мы обратились к человеку, который уже 6 лет занимается коммерциализацией научных исследований, а также обучает этому искусству.
Виктор Корсунь — заместитель исполнительного директора (от США) международной организации, одно время выделявшей украинским ученым гранты, равные деньгам, которые давало само государство. Речь об Украинском научно-технологическом центре.
— Пане Вікторе, з чого почалася ваша діяльність в Україні?
— Шість років тому мене сюди призначили, щоб навчити науковців, показати їм, розказати — як можна комерціалізувати наукові розробки. Фінансова допомога — це добре. Але більшість наукових винаходів лежать на поличках в лабораторіях.
Перше, що мені треба було зробити, — побачити, що тут існує, що можна комерціалізувати. До нас приїжджають багато європейців, американців, канадців і кажуть: ми маємо такі проблеми, чи є хтось в Україні, хто може нам допомогти? Ми їм розповідаємо, що роблять українські науковці, і тоді вони співпрацюють із ними. Дуже часто ми маємо партнерські проекти. Це контракти між нами, інститутом та закордонною компанією.
— Невже все так просто?
— Не зовсім. Спочатку я побачив, що потрібно рекламувати ті знання, які тут є. Не роздавати знання і секрети, технологічні ноу-хау, а розповісти про них. Рідко хто з науковців міг робити це. Я просив їх: розкажіть мені або дайте якісь матеріали про вашу працю. Вони мені давали 30—40 сторінок технічних формул, таблиць тощо. Я переглядаю їх і кажу, що американець це ніколи не буде читати. Ні бізнесмен, ні інвестор. Тільки декілька науковців це зрозуміють. Ви мусите мені дати те, що я буду розуміти. А тоді зможу розказати їм.
А бувало інше. Зроблять презентацію чи стенд. Добре зроблять — все дуже детально описано, навіть зрозуміло. Але немає контактної інформації, телефону. Ну а як той, хто зацікавиться, знатиме, як з вами зв'язатися?
— Тобто мова йде про основи маркетингу в науці.
— I це теж. Спочатку ми зробили буклет. У ньому на кожній сторінці є опис однієї технології від різних інститутів.
Також УНТЦ зробив диск зі стандартними договорами, що укладаються між підприємцями та науковцями в Америці. Тут вони перекладені на українську та російську.
Ще ми маємо «круглі столи», де збираємо представників інститутів. Я розказую про трансфер технологій, а мої працівники — про патентування, ліцензування, партнерство. Ми це робимо у різних містах України — в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Києві.
Але це тяжка справа. Ми говоримо переважно з науковцями похилого віку. А вони з радянських часів навчилися, що їхня справа — так звана фундаментальна наука. Це те, що вони розуміють, що від них вимагалося. За радянських часів вони комусь передавали розробку і не мусили журитися: чи вона увійде у ракету, чи в ядерну зброю, чи у підводний човен. Все працювало на військовий комплекс і ніколи не допомагало людям. В Америці навпаки. Все, що виробляється, має стати продуктом, щоб можна було продавати. Тоді воно й розробникам допомагає.
В Штатах теж є фундаментальні дослідження. Але відомо, що вони приносять віддачу щонайменше за двадцять років. В Україні 20 років вже минуло. А всі ті фундаментальні дослідження, що колись робилися і фінансувалися НАН чи нами, лежать на полицях. Є звіти, є українські патенти. Але немає міжнародних патентів.
— В Америці патентування — фундамент комерціалізації науки.
— Має бути так. Подаєте заявку до Укрпатенту. Три місяці вони перевіряють, щоб там не було урядових секретів. Потім ви можете подати заявку на Міжнародний договір патентної кооперації (РСТ) або прямо до якоїсь країни. Тут маєте 30 місяців. Але це буде коштувати вам 10 тис. дол. За 30 місяців ви зобов'язані запатентувати у вибраній країні. I кошти доходять до 50—100 тис. дол.
На жаль, українські науковці поки що не зрозуміли, що вітчизняні патенти не захищають їх за межами держави. Вони не розуміють, що треба патентувати. Але чому не все треба патентувати?
В Америці запатентувати відразу коштує 10 тис. дол. А потім — ще дорожче. В Україні — дешевше. За 100—200 дол. можна отримати патент. Тому інститути легко патентують по Україні. I в кінці року звітують — ось ми маємо 150 патентів. Але ніхто нічого не робить з ними далі! В Америці, якщо запатентувати 150, це вже дуже великі гроші. Тому патентують лише те, що потрібно, щоб заробити: лише для цього існує патентування. Тобто — щоб ліцензувати або створювати спін-оф компанії*.
____________________________
*Компании, основанные учеными с целью развития коммерческих возможностей проводимых ими исследований (научно-технический трансфер). — Ред.
— Але ж і в Америці так було не завжди.
— До 80-х років все було інакше. Уряд вкладав мільярди доларів у науку. Але вона майже не допомагала країні розвиватися. Тоді головним технічним конкурентом була Японія. I багато японських розробок вигравали на ринку у американських. Уряд спитав — чому так відбувається? Провели велике опитування науковців, ректорів інститутів, завідувачів лабораторій — що треба зробити, аби наука почала допомагати економіці?
I винайшли методу, на мою думку, тоді дуже радикальну. У 1980 р. вийшов закон Bayh—Dole Act (закон Бей-Доула). По-перше, дозволили, щоб усі проекти, які робить університет, належали йому. Тобто наукові роботи фінансує уряд, але їх результат переходить у власність університету.
По-друге, уряд став вимагати, щоб університети ці результати комерціалізували, створювали патенти, ліцензії та започаткували компанії. Адже на такій підставі можливий вихід нових, конкурентних, продуктів. Також це забезпечує нові робочі місця, причому високотехнологічні. Зараз ситуація змінилася — більшість виробництва у Китаї, але тоді було створено дуже багато робочих місць.
I третій елемент закону — університети звільняються від податків на прибутки від запровадження новітніх досліджень. Спін-оф компаній це не стосувалось — вони податки мають платити, як всі інші компанії.
Четвертий елемент. Університети зобов'язали половиною прибутків ділитися із науковцями — авторами винаходів. Університети отримали відповідальність. Держава їм дає гроші, і вони можуть розробляти нові технології. Але якщо вони цього робити не будуть, держава зупинить фінансування.
— Як працює цей механізм на практиці?
— Всі американські технічні університети мають офіси технології трансферу. В Україні, на жаль, такого немає. Ми розпочали діяльність по їх створенню. Для перших 10 інститутів, з якими ми працювали, навчили спеціалістів з комерціалізації. I там створили перші в Україні і в СНД офіси технологій трансферу.
Зараз маємо 50 таких осіб. Не можна сказати, що це офіси, бо офіси мають бути при організації. До речі, лише Університет ім. Шевченка нещодавно створив такий офіс. Так от, спеціалісти з комерціалізації роблять рекламні матеріали, маркетинг, роз'їжджають — не роблять самі науку, а розповсюджують науку науковців. Щоб заохотити робити ліцензії.
— Українські вузи не готують спеціалістів з комерціалізації?
— Ні. Лише Національний технічний університет зараз готує курси, де навчатимуть спеціалістів з наукового менеджменту.
— Які подальші плани по роботі з українськими науковими інституціями?
— Цього року ми розпочали програму «Наука для бізнесу». Вибрали 10 інститутів й організацій. Iнші теж бажали взяти участь у цій програмі. Але я вже не маю грошей, щоб оплатити їх участь. Тому сказав: ви можете приєднатися, але мусите витрачати свої кошти.
Перше, що вони мають зробити, — це створити офіс та підготувати спеціаліста з комерціалізації. Їхнє головне завдання — розробити стратегічний план розвитку інституту. Адже більшість інститутів і навіть університети не мають ніяких стратегічних планів росту! Вони знають, що будуть діставати бюджетні гроші, і їм цього достатньо. I вони не ростуть. А якщо організація не росте — вона вмирає. Коли аспіранти захищають кандидатську, вони їдуть у Європу, Америку, тому що Україна не заохочує молодих науковців, щоб вони лишалися.
Американські університети кажуть: ми хочемо бути номер один у квантовій фізиці. I ви підете то Стенфордського університету — він є номер один. Українські вузи не мають таких бачень. Там дуже добрі науковці. Але їх керівництво не знає, що робити.
Замість того щоб розширюватися, здають в оренду свої приміщення.
Результат стратегічного плану росту не стане за одну ніч. Стане — за 3—5 років. Але треба почати. Вже 20 років пройшло. Чого ви чекаєте? Подумайте, на якій стадії ви хочете бути через 10 років, і почніть робити.
— Ваші рекомендації щодо пошуку замовників, грошей на розвиток?
— За ті 16 років, що ми працюємо в Україні, у нас є близько 150—200 партнерів. Це переважно американські та європейські компанії. Більшість із них знайдені усно. Тобто я говорю з людьми, і ці компанії потім нам дзвонять і кажуть: я зустрівся з таким-то науковцем на якійсь виставці і хотів би з ним співпрацювати. Чи можна це через центр зробити? Ми кажемо: у нас є процедура, узгоджена з українським урядом, як це робити. I вони тоді починають працювати через проекти.
Або інший спосіб. Iноземна компанія звертається в центр: у нас проблема, і ми чули, що в Україні є така і така технологія, яка може нам допомогти. Ми зводимо їх із науковцем, і вони домовляються про проект. У нас проекти від 50 тисяч до мільйона доларів. Вони домовляються, що будуть робити, коли і за скільки. Ці проекти ідуть через УНТЦ. I ми їх маємо вже дуже багато. 55% — це партнерські проекти. А 45% — урядові, коли американський уряд, канадський чи Євросоюз підтримує науковців. Колись це було 100%, а партнерських проектів — 0%.
Я рекомендую саме партнерські проекти. Потрібен розум вченого, його ноу-хау, щоб він показав, як зробити. Хоча й продаж самої ліцензії — теж шлях отримання грошей.
Далі треба рекламувати себе, створити буклети, веб-сторінки. Не українською, не російською. Англійською мовою. В Європі й Америці будуть читати лише по-англійськи. Статті, що тут пишуть, — надзвичайні. Але вони українською чи російською. Видаються тут. Ніхто в Америці їх не читає. Ніхто!
Треба їздити на виставки. Iнвестори, бізнесмени не приїжджають сюди. Тут багато політичних, економічних проблем. Тому їдьте до них.
Діставайте гранти. Євросоюз має сьому рамкову програму, вкладає мільярди доларів в науку. Росія і Китай — перші за кількістю освоєних коштів цієї програми.
— Чи можете назвати приклади успішного партнерства між українськими науковцями і замовниками?
— Ми знаємо близько п'ятнадцяти таких компаній. Вони не наші, а автономні, створені самими науковцями. Більшість мають інвесторів. Вони йдуть як проекти через УНТЦ. Ми не перевіряємо, але ті розказують, що продають свої системи то по СНД, то за кордоном. Хоча і в невеликій кількості.
Наприклад, одна з таких компаній має мікроманіпулятор. В Україні він би продавався за 2 тис. дол. За кордоном продається за 10 тис.
— Звучить добре. Але ж насправді все не так прогресивно.
— Часто постає одна й та сама проблема. Вирішили науковці щось продавати. Знаходять покупців і починають заробляти гроші. Але дуже скоро продаж доходить до певної кількості і не йде далі. Цього року 9—10 штук. Минулого 9—10. Наступного стільки ж. Тому що виробництво високотехнологічного продукту спирається на загальну культуру виробництва в державі. В Україні вона недостатня. Науковці домовляються із майстрами про вироблення необхідних компонентів поштучно. Такий підхід не може дати великих обсягів.
Окрім того, якщо замовник хоче отримати великі обсяги, він вимагає й ISO — міжнародний сертифікат якості. Але жоден його підрядник не дасть ISO, тому що немає відпрацьованої технології виготовлення штучних замовлень.
Друге, що не може зробити науковець, — забезпечити виробництво необхідних обсягів щомісяця. Усі прилади, що є, виготовлені штучно, руками. На станках, які не мають комп'ютерів.
Третє — він не може продавати за кордон без митної платні. Невелика кількість — то були прототипи. Наша організація має з українською владою договір, що ми можемо вивозити зразки і т. п. Тому науковці й люблять з нами працювати А як вони почнуть вивозити більше, митниці треба буде платити. I далі, як збільшиться прибуток, то чого науковці починають боятися? Того, чого всі інші в Україні й у всьому світі, — податкової.
Коли Віктор Янукович став президентом, Американська промислова рада в Україні попросила своїх найбільших членів надати бізнесові рекомендації до нового голови держави. Рекомендацій дістали багато, але від кожної номером першим була податкова рекомендація. Вони сказали, в Норвегії компанії платять 4 податки. В Україні їх 47, і це кожен місяць. По 4 податках в Норвегії компанії звітують раз на рік, тобто на рік подають 4 звіти. В Україні по кожному з 47 податків звітують 12 разів на рік…
І що, це змінилося? Ні. Науковці бояться показувати, що вони заробляють гроші. За 15 компаній я радий, що вони змогли це зробити.
— На вашу думку, наскільки законодавча база в Україні сприяє комерціалізації науки?
— В Україні 80 законів і нормативних актів, що описують трансфер технологій — від інститутів і університетів. I як ви будете робити все правильно по 10 законах, прийде податкова чи інша організація і скаже: а по цих 70 що ви робите? Або скаже заплатити їй. Країна вільна вже 20 років, але те, що було раніше, існує, на жаль.
Окрім законодавства, є й інша перепона. Великі виробництва не йдуть до університетів. Ні до КНУ ім. Шевченка, ні до КПI, ні до «Політехніки» у Харкові чи Львові. Тому що великі заводи під опікою олігархів. I ті своїм кажуть: як хочете йти до українських науковців, щоб дістати нову технологію, — будь ласка. Але якщо це не буде працювати, ви покриєте затрачені кошти. Тоді мені легше купити цю технологію в Німеччині, привезти її сюди. I я не мушу журитися про ризики.
Треба зробити таку форму, щоб українські бізнесмени, невеликі фірми (великі ви вже не дістанете) могли з вітчизняними науковцями працювати. Але їх треба заохотити.
В Америці, наприклад, роблять так. Iнститути заохочують компанії приходити до них, спільно шукати вирішення проблеми. Яким чином? Iнститут дає купон на 10 тис. дол., який покриває витрати на консультацію. Будь ласка, приходьте, ми виділимо вам професора, який спробує знайти вирішення вашої проблеми. А як щось вийде із того, ви будете платити, будемо укладати договір…
Опыт десятилетий, анализ специализированной литературы, статей, лекций, материалов «круглых столов» невозможно изложить в одном интервью. Такой цели мы и не ставили. Задача была показать, что украинская наука может выжить и стать коммерчески успешной отраслью. Не обязательно идти путем Америки. Существуют другие примеры создания мощной науки в государстве — японский, китайский, стран Европы. Есть чему поучиться и у северного соседа. Но какой бы путь ни выбрали, общее у всех одно: хотите иметь успех — пошевеливайтесь и будьте готовы к переменам.
Справка «2000»
Украинский научно-технологический центр (УНТЦ) — межправительственная некоммерческая организациия, созданная с целью оказания помощи ученым и инженерам, которые раньше работали на военно-промышленный комплекс. УНТЦ в своей деятельности руководствуется межправительственным соглашением о создании научно-технологического центра в Украине, которое сначала подписали Канада, Швеция, Украина и США. Впоследствии Швецию заменил Евросоюз, а к соглашению присоединились Азербайджан, Грузия, Молдова и Узбекистан.
УНТЦ финансирует проекты, направленные на конверсию военных разработок ученых из стран-реципиентов для применения их в мирных целях. С 1993 г. частные компании и государственные агентства Евросоюза, США и Канады через центр профинансировали на Украине 1560 научных проектов на сумму более 227 млн. долл.
Кроме выполнения регулярных проектов, УНТЦ работает и в других направлениях, включая такие программы, как поиск партнеров, проведение выездных презентаций, научных и практических семинаров, реализация партнерских НИОКР-проектов, предоставление грантов для поездок и поддержка патентования.
Сейчас при центре существуют проекты, позволяющие нашим ученым зарабатывать деньги за рубежом, работая на Украине. Теперь задача УНТЦ — научить как можно больше отечественных научных организаций и отдельных ученых зарабатывать деньги самостоятельно.
