Історія мисливського аусвайса 

Посвідчення мисливця в історичному, правовому і моральному аспекті.

Сьогодні для регулювання перебування мисливця в угіддях застосовують низку правових механізмів: лімітування чисельності добування дичини, дозвіл на мисливську зброю, відстрільні картки, ліцензії на право добування дичини. Але головним і основним регулятором є посвідчення мисливця.

Держава, запроваджуючи посвідчення мисливця (ідентифікацію), прагне досягти кілька цілей: економічну – отримання коштів за право проведення полювання, екологічну – регулювання кількості мисливців, гуманістичну – формування моральності мисливця, мисливських навичок, знань і культури.

Наприклад, з історичного досвіду Галичини видно, що ідентифікація мисливців зачіпала інтереси різних професійних та соціальних верств населення. Багаті мисливці, зокрема, намагалися використати її для лобіювання полювання лише для обраних, при якому допуск до нього всіх бажаючих був би обмежений. Вони виступали за зниження орендної плати за мисливські угіддя.

У 1844 р., вперше серед країн Європи, у Франції законодавчо право на полювання було надано тільки власникам мисливських квитків. Останніх протягом року було видано 34 тис. штук. У країнах Австро-Угорської імперії видача мисливських квитків була запроваджена пізніше. У Верхній Австрії з’явились посвідчення мисливця у 1854 р., Крайні – 1852 р., Чехії – 1866 р., Боснії та Герцеговині – 1883 р.

У Галичині законодавчо мисливські квитки було запроваджено у 1897 р. Мисливські квитки видавали на три роки, рік чи місяць, а їх вартість відповідно становила 15 золотих, 5 золотих, 1,5 золотого. Кошти за оплату надходили до бюджету держави. Претендент на отримання мисливського квитка мав не лише сплатити мито, а й мати певні моральні якості, стан здоров’я, матеріальний статус. Тож мисливський квиток на Галичині не видавали неповнолітнім; особам, які не мали постійного заробітку або користувалися соціальною допомогою; психічно хворим; алкоголікам; особам, які не мали дозволу на право носіння зброї або менше як п’ять років тому відбули покарання за злочин проти особи чи за майновий злочин; також тим, яких протягом двох років було повторно покарано за браконьєрство.

Посвідчення на зброю в УНР (1918 р.)

Порівнюючи з Галичиною, на початку ХХ ст. суворіші норми щодо права отримання посвідчення мисливця були в мисливському Законі Німеччини. Не мали права отримати посвідчення мисливця:

♦ особи, які не заслуговували довіри щодо обережного поводження з вогнепальною зброєю;

♦ особи, які втратили повагу в суспільстві або перебували під поліційним наглядом;

♦ особи, яких за останні десять років арештовували щонайменше на три місяці;

♦ особи, які протягом останніх п’яти років порушували лісове та мисливське законодавство, а також особи, які були покарані за самовільну стрільбу.

У період з 1900 по 1905 рр. у перерахунку на 1 тис. мешканців Галичини було видано 1,9 квитків, тоді як у середньому в Австрійській монархії на 1 тис. мешканців припадало 3,5 мисливця. Бюджет Галичини у 1910 р. від видачі посвідчень мисливця збільшився на 24,6 тис. крон, у 1911 р. – на 43,6 тис. крон, у 1912 р. – на 36,7 тис. крон (1 золотий = 2 крони).

Слід відзначити, що мисливський квиток мав бути не лише в мисливця для проведення полювання, а й в орендаря мисливських угідь (сучасного користувача мисливських угідь). Якщо особа з якихось причин не могла отримати мисливський квиток, то втрачала також і право стати орендарем мисливських угідь.

У статті 22 мисливського Закону 1907 р. відзначалося, що у разі порушення орендарем вимог щодо права полювання (браконьєрство, зловживання спиртними напоями тощо), він втрачає право на посвідчення мисливця і разом з ним право на оренду мисливських угідь. Пізніше для точнішої ідентифікації особи почали використовувати досягнення науково-технічного прогресу. Так, до мисливського Закону Галичини 1910 р. було внесено поправку про вклеювання в квиток фотографії власника.

Після розпаду Австро-Угор­ської імперії у Другій Речі Посполитій було прийнято мисливський Закон від 3 грудня 1927 р., відповідно до якого проведення полювання без посвідчення мисливця заборонялося. Особливістю цього мисливського Закону було те, що посвідчення мисливця можна було отримати лише у разі, коли власник або орендар мисливських угідь видав претенденту для отримання посвідчення довідку про те, що він не заперечує проти видачі цій особі посвідчення мисливця. Тобто ця вимога прив’язувала мисливця до конкретних мисливських угідь і регулювала чисельність мисливців, оскільки одне посвідчення мисливця видавалося на 50 га мисливських угідь.

Слід зазначити, що аналогічні вимоги поширювались і щодо права на вилов риби. Ст. 42 Рибацького закону Республіки Польща (1932 р.) обумовлювала дозвіл на вилов риби громадянами лише після оформлення відповідного рибацького квитка в органах повітової влади. Кошти, отримані за оформлення мисливських і рибальських квитків, надходили до Міністерства сільського господарства.

Уперше було введено вимогу щодо іноземців, які для участі в полюванні також були зобов’язані отримати посвідчення мисливця. Однак за іноземного громадянина повинен був поручитися громадянин Польщі, який своїм власним майном мав відповідати за можливі накладені штрафи у разі порушення іноземцем правил полювання. Для членів дипломатичних делегацій видача посвідчень мисливця не передбачалася, їх замінювало посвідчення, видане Міністерством закордонних справ. Для поповнен­ня бюджету країни мисливські квитки в Німеччині відповідно до мисливського закону від 1 квітня 1935 р. для іноземців коштували в 5–10 разів дорожче, ніж для громадян країни.

Мисливський білет 1925 року

Повною мірою посвідчення мисливця, як інструмент впливу і контролю, почали використовувати в Німеччині при тоталітарному режимі. Посвідчення мисливця надавало певних переваг за національним та партійним принципом. Так, під час захоплення Чехії і встановлення там нацистського режиму, посвідчення мисливця видавали лише громадянам німецької національності і тим, хто визнавав свою приналежність до німецького народу та отримав від влади відповідний документ(Volkszugeh-rigkeit). Іншою підставою для отримання посвідчення була приналежність претендента до націонал-соціалістичної партії у Судетах. Це посвідчення давало можливість полювати на всій території Німеччини. У видачі мисливського посвідчення відмовляли тим особам, яких гестапо визначало політично неблагонадійними.

Із встановлення радянської влади в Галичині мисливське законодавство почали запроваджувати на нових принципах. Основ­ною відмінністю стало те, що органи державної влади делегували повноваження видачі посвідчення мисливця товариствам. Українське товариство мисливців та рибалок (УТМР) видавало посвідчення мисливця для жителів міст і сіл, окружні ради військово-мисливських товариств військових округів – для мисливців-любителів військовослужбовців та Українська республіканська рада спортивного товариства «Динамо» – для членів мисливських спортивних секцій «Динамо», до яких належали службовці правоохоронних органів.

Відповідно до статті 8 Правил полювання на території Української РСР уперше визначалась норма: для отримання посвідчення мисливця необхідно здати відповідний екзамен (мисливський мінімум). Мисливське посвідчення, видане будь-якою із трьох організацій, давало право на полювання по всій території Радянського Союзу при умові дотримання місцевого мисливського законодавства. Вартість посвідчення мисливця становила 10 карбованців, а його особливістю було те, що дозволялося полювання особам, починаючи з чотирнадцятилітнього віку, без використання зброї, а з шістнадцятилітнього – з використанням.

Після проголошення незалежності України та зміни законодавства, повноваження щодо видачі посвідчення мисливця перейшли від громадських організацій до держави. Відповідно до пункту 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 780 «Про затвердження Положення про мисливське господарство та порядок здійснення полювання» вимога щодо обов’язковості отримання посвідчення мисливця державного зразка встановлювалася з 1 лютого 1997 р. Термін дії посвідчення мисливця – необмежений. Крім посвідчення мисливця вперше запроваджувався спеціальний додаток до посвідчення мисливця – контрольна картка обліку добутої дичини та порушень правил полювання. До претендентів на отримання посвідчення виставляються вимоги щодо отримання позитивного результату тестування, яке містить питання з біології мисливських тварин, поводження із зброєю, техніки безпеки тощо. Але на відміну від Галицьких мисливських законів, вимоги щодо моральних цінностей, відсутності судимості, соціального стану до претендентів на отримання посвідчення мисливця не висувається.

Вимога щодо посвідчення мисливця збереглася і в сучасному законодавстві. Зокрема у 2000 р. було прийнято Закон України «Про мисливське господарство та полювання», де у статті 14 серед інших документів, які дають право на полювання, зазначено й посвідчення мисливця. На даний час в Україні зареєстровано близько 560 тис. мисливців, які отримали посвідчення мисливця. Постійну участь у полюванні беруть 280–290 тис., що становить 5 осіб на 1000 жителів.

Проте нині встановлення інституції посвідчення мисливця і контрольної картки обліку добутої дичини та порушень правил полювання потребує корекції. Зокрема слід використати механізм, який регулював би чисельність мисливців відповідно до площі мисливських угідь. Можна скористатися також документами державного регулювання наших попередників, в яких зосереджували увагу на моральних, ділових якостях претендента на отримання посвідчення мисливця.

Необхідно врегулювати механізм обліку порушників правил полювання. У разі, коли порушник внесений до бази даних обліку мисливців, його можна зареєструвати як порушника, якщо його в базі немає, то й зареєструвати його неможливо. Не відповідає вимогам реєстрації добутої дичини і контрольна картка обліку добутої дичини в частині реєстрації добутої мисливцями дичини. Хоча мисливці повинні у двомісячний термін після сезону полювання провести обмін контрольних карток, через відсутність механізму відповідальності, ця вимога ігнорується мисливцями на 90%. Через це практично неможливо за допомогою контрольних карток провести облік добутої мисливцями дичини.

Набагато вищі вимоги до отримання посвідчення мисливця існують у країнах ЄС. Наприклад, досвід Німеччини свідчить про те, що отримання посвідчення мисливця − доволі марудна справа. За своєю складністю і тривалістю він співвідносний із процесом отримання водійських прав в Україні. Тривалість навчання в середньому становить від шести до дев’яти місяців, вартість якого становить близько 1000 євро. Завершується підготовка мисливця комплексним іспитом з теорії та практики полювання.

У Польщі окремо надається право полювання зі зброєю, соколиного та селекційного. Для отримання повноважень за кожним із цих видів потрібно пройти екзаменаційне тестування. Зокрема за право отримання дозволу на полювання зі зброєю, до програми іспиту входять питання з мисливського законодавства, правил полювання, принципів охорони природи, біології тварин, поводження зі зброєю, мисливської кінології, мисливської етики, мисливської мови, структури польського мисливського союзу, принципів поводження з добутою дичиною, препарування трофеїв тощо. Складати іспит мусять також іноземці. Більше того, мисливцем у Польщі може стати особа, яка, окрім письмових та усних відповідей, здала нормативи зі стрільби: з відстані 100 м у мішень діаметром 30 см із нарізної зброї необхідно влучити тричі з п’яти пострілів.

Одна з проблем низького рівня підготовки мисливців в Україні – відсутність підготовчих курсів для претендентів на отримання посвідчення мисливця. Слід відзначити, що органи державної виконавчої влади намагаються вирішити проблему навчання мисливців. Зокрема Розпорядженням Івано-Франківської обласної державної адміністрації від 15.07.2011 р. № 425 «Про розвиток мисливства, як складової туристичної галузі області» давалась вказівка обласній організації УТМР щодо створення навчального центру з підготовки громадян для отримання посвідчення мисливця та дозволу на зброю. Але через відсутність відповідного законодавства, реалізувати це доручення не вдалося. У Білорусі для отримання посвідчення мисливця необхідно пройти відповідні курси. Вартість навчання у них становить 88 900 білоруських рублів (29 доларів США). При цьому з першого разу екзамен складають лише 40% претендентів, а є випадки, коли мисливець не може скласти іспит навіть протягом чотирьох років.

Тож слід відзначити, що організація, функціонування та розвиток мисливського господарства в Україні потребує поєднання правових, організаційних, інституційних, моральних, психологічних та інших чинників. Тільки тоді можна буде говорити про комплексний цивілізований підхід до мисливства, як до економічної галузі країни. Мисливство повинно формувати гуманістичне ставлення суспільства до продукту мисливського господарства – мисливських тварин. Інститут «посвідчення мисливця» відіграє тут не останню роль, а метою його є облік і контроль мисливців, наповнення державного і місцевого бюджетів, а головне – забезпечення функціонування і розвитку мисливського господарства України.

Олег ПРОЦІВ,

“Лісовий і мисливський журнал”