Культурне полювання врятує заповідники 

Питання та відповіді щодо розвитку культурного ловецтва в Україні.

Народний депутат України В. Барвіненко вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (щодо екологічного та мисливського туризму). Нагадаємо, що попередні подібні проекти провалилися, і багато в чому через недостатню роз’яснювальну роботу. Тож спробуємо заповнити цей пропуск.

Усім нашим громадянам, яким доводиться перетинати Західний кордон, одразу ж впадає в око величезна кількість дичини, яку видно вже з вікна автомобіля. Неподалік від шосе походжають фазани, стрибають зайці, а трохи далі пасуться стада оленів, козуль і ланей. Тут само височіють мисливські вишки та годівниці. Дивовижа та й годі. І це при тому, що там практично немає, за невеликим винятком, заповідних у нашому розумінні, тобто повністю закритих для людей природних резерватів. А секрет такого багатющого тваринного розмаїття за кордоном уже давно розкрили: опікуються дичиною переважно мисливці, адже для прихильників Діани немає важливішої справи, ніж збереження та примноження дичини. Бо якщо не буде звірини – не стане й самого мисливця!

Шлях до усвідомлення цієї простої істини в різних країнах був свій. Скажімо, в Африці в минулому столітті дехто пішов шляхом заборони полювання. Це призвело до протилежних очікуваним наслідків. Популяції диких тварин, перед цим наполовину знищені браконьєрами, почали згодом деградувати через перенаселення та хвороби без науково-обґрунтованого цілеспрямованого селекційного відстрілу мисливцями та належного фінансового забезпечення з боку держави для біотехнічних та охоронних заходів. Від такої практики в більшості країн чорного континенту змушені були відмовитися. Тепер там, завдяки грошам білих мисливців та розвитку культурного ловецтва, відновлено природну рівновагу і чисельність звірини зросла й утримується в оптимальній кількості. Чималу вигоду від законних полювань мають також аборигени, бо ж м’ясо добутої дичини безкоштовно роздається місцевим племенам, школам і лікарням. А виручені за ліцензії гроші становлять чималий відсоток державного бюджету і частина з них також іде на охорону, примноження та розселення дичини.

Для дикої природи стали катастрофічними наслідки заборони полювання в Канаді. Аби догодити галасливим жіночим організаціям «захисниць тварин» та противниць ловів, там узяли та й заборонили відстрілювати бобрів. Уже за кілька років у країні сталася справжня екологічна катастрофа. Бобри так розплодилися, що їхні загати з розливами практично паралізували транспортне сполучення в країні, почали затоплюватися величезні лісові простори та сільськогосподарські угіддя. Безглузду заборону полювання зняли, і тепер там планово полюють на цього звіра ледь не цілорічно. Прикладів нерозумних заборон ловів можна навести ще багато, зокрема й у нас.

В Україні це відбувається переважно через екологічну безграмотність, а інколи, правда, щоб створити враження непримиренного «захисника» природи. Багато хто з наших можновладців і пересічних громадяни здебільшого навіть не знають, чим відрізняється мисливець від браконьєра навіть попри те, що ці люди з рушницями є одвічними ворогами одне одного і що їхні цілі протилежні. Здається, усвідомити неважко, що мисливець бере лише невелику частину від вирощеної ним дичини, а браконьєр, на відміну від мисливця, – губитель усього живого, який на догоду своїм хижацьким інстинктам винищує до ноги всю дичину, що потрапляє йому на мушку. Але, як показує практика, Україна йде нині шляхом помилок і огульних заборон саме культурного полювання, попри всесвітній досвід та те, що для трьохсот тисяч українців законні лови – не просто відпочинок, а стиль життя.

Палиці в колеса розвитку культурного ловецтва в Україні ставлять всі, кому не ліньки, часто підтасовуючи факти та відверто обдурюючи громадськість.

Узяти хоча б істерію псевдозахисників природи, яку знову підняли довкола нещодавно внесеного законопроекту, згідно з яким пропонується дозволити полювання на частині заповідних територій, тобто в зонах антропогенних ландшафтів, які зазвичай межують із населеними пунктами. (До речі, заповідні території в Україні щороку збільшуються, попри те, що в держави недостатньо коштів на їхнє належне утримання).

У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» йдеться про те, що прий­няття цього законопроекту зумовлене тим, що останнім часом, після заборони мисливської діяльності, в Кілійському районі Одеської області виникла низка проблем через об’єктивну специфічність даної території. Адже на третині району розташований Дунайський біосферний заповідник. Ситуація не викликає супротиву жителів району.

Цей законопроект спрямовано на поліпшення умов співіснування людини і природи, удосконалення місцевого та громадського контролю за мисливською діяльністю та на покращення заходів з охорони тварин у Дунайському біосферному заповіднику (адже межі дозволу у вигляді нових норм у законопроекті чітко визначають недозволені дії з боку суб’єктів мисливської діяльності), на поліпшення умов екологічного виховання людини та розуміння важливості захисту навколишнього природного середовища.

Законопроектом запропоновано зміни до змісту статті 18 Закону, які в межах унормованого контролю дозволяють мисливство на певних територіях Кілійського району Одеської області. Крім того, у цій статті конкретно уточнюється механізм надання цього права для суб’єктів здійснення мисливської діяльності, а саме погодження з органами місцевого самоврядування, що забезпечує адекватний контроль за ситуацією в Дунайському біо­сферному заповіднику з боку представників влади у місті.

Прийняття цього законопроекту розширить види можливої діяльності жителів Кілійського району Одеської області у сферах екологічного виховання людини, сприятиме підвищенню законності в галузі охорони видів тварин, забезпечить формування легального механізму мисливської діяльності, яка повністю контролюватиметься органами місцевого самоврядування, що виключає можливість свавілля у цій сфері на визначених територіях.

І кому від цього буде гірше? Але втіленню цих благородних планів знову хочуть завадити. Чи не головним глашатаєм непримиренних борців за заборони ловів в Україні виступає нині такий собі В. Борейко, який своїми бе­запеляційними заявами закидав і державні установи, і ЗМІ. Зокрема, щоб залякати громадськість і надати ваги своїм словам, він, як основний аргумент, наводить приклад, що за роки незалежності України до 70% дичини нібито було вибито мисливцями! (Одразу зазначимо, що це число взяте, як то кажуть, просто зі стелі й фактично нічим не підтверджується). Якщо ж проаналізувати серйозні документи, як наприклад звітність Держкомстату, відповідні числа якої перевірені екологічною інспекцією, то побачимо, що згідно з даними наукового підрахунку, наприклад, із 1990 по 2009 рр. популяція хутрових звірів в Україні збільшилася з 2,1 млн голів до 2,3 млн, пернатої дичини – з 6 млн до 10 млн, лише копитних зменшилося з 254 тис. гол. до 232 тис. У ситуації з копитними, вважаємо, не останню роль відіграло зменшення території мисливських угідь за рахунок збільшення заповідних.

«Захисники» природи доволі вміло додержуються головного принципу пропаганди своїх ідей: одні факти вони виставляють, а інші – замовчують. Узяти хоча б ситуацію із зубром, у зменшенні чисельності якого знову ж таки звинувачують мисливців. При цьому чомусь не звертається увага на висновки зоологів, які свідчать про те, що популяція зубрів в Україні просто деградувала через те, що стада були локалізовані на окремих територіях. Ще б трохи і вони просто виздихали б через близькоспоріднене схрещування і, як наслідок, нежиттєздатне потомство. Цю ситуацію дуже добре видно на прикладі Національного парку «Сколівські бескиди», де основні втрати зубрового племені, не рахуючи браконьєрства, якраз і були через вищезгадану причину. І показовим у плані відродження зубрового покоління є те, що справою завезення зубрів із-за кордону нині займаються саме управління лісового та мисливського господарства.

Багато галасу наробили заяви «захисників» природи про нібито необхідну охорону вовка та зменшення популяції лисиць. І це тоді, коли елементарний підрахунок показує збільшення популяції сіроманця вчетверо і у ЗМІ постійно з’являються повідомлення про збільшення вовчого тероризму та зростаючу небезпеку поширення скажених лисиць, особливо на півдні України та на Закарпатті.

Від знищення полювання в Україні псевдоекологічні організації отримують якесь патологічне задоволення, яке вихлюпують на сторінки газет та екрани телебачення. Як довго це триватиме залежить від того, скільки ще громадськість України не розрізнятиме браконьєрство і культурне полювання.