01/06/2012
0У Леоніда Васильовича Буруля нетипова лісівнича біографія. Вирісши у звичайній селянській родині, хлопчина і в думках не тримав лісове господарство. Мріялося бути радіоінженером. Безкрайні простори рідної Городищини юнак підкорював радіохвилями: «Був затятим радіолюбителем – ми самі паяли радіопередавачі, і один з одним зв’язувалися. Я зробив найпотужніший радіопередавач у селі».
У хлопчини все було, щоб паяти, складати схеми, – головне, щоб це багатство не забрали – бо по селу їздив автопеленгатор, і якщо когось виявляв, то конфіскував усе, що можна було використати для створення передавача – навіть телевізори забирали. Але успішно обійшовши всі ризики, головного випробування юнак не витримав – хоч іспити склав добре, на інженера радіо і телебачення не пройшов: «Конкурс тоді був 26 чоловік на місце, це була найпопулярніша на той час спеціальність», – дивується своїй юнацькій наївності нинішній успішний лісівник.
І щоб не втрачати рік до армії, вирішив вступати до училища, звісно, до того, де вивчали електроніку, а спеціальність обов’язково мала містити заповітне слово «радіо». Технік радіоефіру – це було найближче до мрії. Але директор училища мав іншу думку – любителів радіо виявилося забагато, усі в групу не вміщалися, і він переконав юнака, що є героїчна професія – слюсаря-монтажника тепло-котельного обладнання теплових і атомних електростанцій. А відучившись, разом із дипломом отримав направлення на другий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції – до вибуху. «Тримісячна екскурсія ідеальна, – іронізує зараз Леонід Васильович. – Але Прип’ять – місто-мрія, за душу і досі бере, там дуже сподобалося».
А потім – армія, і там рядовий Леонід Буруль здобув іще одну професію – водія гусеничних транспортерів-тягачів. А коли до демобілізації залишалося два тижні, приїхав вербувальник із Сибіру і запропонував роботу в далекому Сургуті. Незвідані краї, дружні товариші, гарні заробітки, а головне – на два тижні скорочений строк служби в армії зіграли свою вирішальну роль. Так Леонід Васильович опинився в Сибіру.
Сургут зустрів його 37-градусними морозами: «Польські туфлі, що були на мені, носки позадирали, рукавички зі шкірзамінника потріскалися». Втім, морозну погоду компенсував теплий прийом – за три роки Леонід Буруль був уже видним холостяком із квартирою і без шкідливих звичок. Але як справжній патріот за дружину собі взяв землячку з Городищини. В Сургуті народилася перша донечка. Леонід Васильович там будував газопроводи, нафтопровід Уренго-Полоцьк, дюкерні переходи через Об та інші важливі об’єкти.
І саме у далекому Сибіру Леонід Васильович зробив перший крок до справи свого життя – закінчив Новосибірський лісогосподарський технікум.
А 1992 року з утворенням незалежної України повернувся на батьківщину. І тут заговорив голос крові вустами брата і сестри, які вже тривалий час працювали в лісовому господарстві і запропонували Леоніду Васильовичу приєднатися: «І досі згадую перші роки – вони були найцікавіші, все заново». До посади лісничого йшов від майстра лісу, всі лісівничі секрети й особливості пізнавав на власному досвіді екстерном. Працюючи у Черкаському лісгоспі, Леонід Васильович закінчив Київську лісогосподарську академію. А в 1999 році став лісничим Яснозірського лісництва у Корсунь-Шевченківському лісовому господарстві. Тут і знайшов себе, своє покликання – вже вдруге стає кращим лісничим в області. Хоча сам Леонід Буруль ніяких особливих заслуг у своїй щоденній праці не бачить: «Якщо з іншими порівнювати, то багато людей заслуговують на цю відзнаку більше, ніж я. Може, це завдяки моїй щирості – говорю, що думаю». Сам лісничий вважає, що справжнього лісівника-господаря видно не за стриженими газонами навколо контори, а за станом лісових насаджень: «Культури і розсадник – дві речі, які мають бути ідеальні». А одному цього не зробити – це важка щоденна праця всього колективу, яку Леонід Васильович цінує і переймається, як її полегшити: «Треба було б якісь гербіциди застосувати, щоб легше було полоти ті сосонки, бо це ж пекельна праця! Але для цього треба провести ґрунтовні дослідження впливу таких препаратів і розробити рекомендації щодо їх застосування на лісових розсадниках».
Тому головний секрет і запорука успіху всякого керівника – злагоджений колектив, вважає Леонід Васильович: «Важливо сформувати команду однодумців, які в вогонь, і в воду підуть». І так само у вогонь, і в воду готовий іти з ними і сам лісничий. От і намагається всіляко полегшити, оптимізувати їхню працю, бо їх об’єднує спільна мета. Щоб більш оперативно виявляти і ліквідовувати загоряння, Яснозірське лісництво перше в області встановило відеокамери спостереження. Завдяки нескладним удосконаленням причепної цистерни, створили окрему невелику пожежну станцію. За щоденними клопотами Леонід Васильович не забуває і про видатну історію одного з найстаріших лісництв (засноване 1927 року) – хоче встановити стенди із фотографіями лісничих та інформацією про насадження, які вони створили на території Яснозірського лісництва.
А втомившись від стратегій, тактик і виробничого планування, Леонід Васильович не цурається взяти в руки відро, меч Колесова і власними руками садити ліс: «Без гонору, без тиску стараюся показати на власному прикладі, підказати, як правильно, краще посадити – щоб не підвернувся корінчик, щоб добре прижився молоденький ліс».
