16/05/2012
0Бо коли б їздив, то до Стобихівки навряд чи так часто навідувався. У селі дві проблеми: неймовірно тісна школа та вщент розбиті лісовозами шляхи.
Прямуючи під час чергового відрядження до с. Стобихівка Камінь-Каширського р-ну, зупинилися на повороті у Запрудді: на зупинці скупчилися жіночки, котрі весело втрамбувалися в нашу автівку. Усі, як з’ясувалося, їхали у Стобихівку. Відтак про те, чим живе село, ми дізналися перш ніж до нього доїхали!
РАЛІ «СТОБИХІВКА – ДАКАР»
Дорога до Стобихівки чим ближче до населеного пункту, тим більше нагадує пустельну трасу для перегонів із перешкодами. Правда, «софіки» (так місцевий люд іменує фури, котрі возять ліс, через те, що назва компанії, яка зазначена на фурі автомобілів, починається з англійського слова «soft») не завжди її проходять достойно, а буває – грузнуть у піщаних круговертях. До щоденних ралі краяни звикли, як і до того, що повз їхні домівки щодня курсують вантажівки з деревом. Селянам, котрі з діда-прадіда живуть в обіймах розкішних лісів Камінь-Каширщини, боляче спостерігати, скільки цінної деревини вивозять за межі села.
– Ріжуть так немилосердно, що страшно уявити! Пилорам розвелося – як грибів. І нікому діла нема. Якби ж місцеві працювали біля того дерева. А то все більше приїжджі! – відповідає одна з наших пасажирок на просте запитання, що в їхньому селі цікавого…
– Якби ж то місцеві робили з власної волі, можна було б скаржитися. А так – зверху команда. Де вже стільки того лісу беруть? – уголос бідкається й собі ще одна супутниця, дізнавшись, що до села навідалися журналісти.
– Знаєте, що допікає: через те, що масово ріжуть, нищаться ягідники, вигоряють… Шкода, бо то – наші гроші! – додає інша жіночка.
Усі ці нарікання згодом підтвердили й інші селяни, з якими нам пощастило поспілкуватися у мальовничій Стобихівці. Ліс возити є кому, а от дороги ремонтувати – ні… Цей населений пункт – один із небагатьох, що не має сполучення з обласним центром. А позаяк у селі – чимало люду, особливо – молоді, поїздки до Луцька із пересадками ні в кого не викликають захвату. Але хочеш чи ні, а мусиш спершу добиратися до Каменя-Каширського чи Ковеля, а вже звідти – в обласний центр. Як підтвердив Стобихівський сільський голова Іван Рекачук, чи не одна з основних причин такої ситуації – відсутність нормальної дороги. Перевізники відмовляються брати участь у ралі – і хай йому грець. Хоч до «софіка» просись!
Та якщо дорогу вибірково коштом місцевого бюджету ще вдається латати, то шлях, котрий веде до населеного пункту, схоже, нікому, окрім селян, очі й не муляє.
ДІТИ-ДІТИ, ДЕ ВАС ПОДІТИ?
Ліс – то не єдине багатство Стобихівки. Ще одне (і чи не найголовніше) – діти. Хоч село у глибинці, але вимираючим його аж ніяк не назвеш. Є сім’ї, в яких у мами з татом – 18, 17, 16, 10 дітей. Троє чи п’ятеро – то звичне діло. Тому в селі – багато матерів-героїнь.
У тамтешній школі є класи, в котрих, як і в обласному центрі, по 28 учнів. Цього року і на наступні першачків тут – аж на два класи (а у віддалених селах – то неабияка рідкість). Мало того, за попередніми підрахунками, у 2015-му малечі шестирічного віку стане аж на три (!). Вже нині діюча школа буквально тріщить по швах через те, що учнів у ній – мов у вулику. Не рятує ситуації навіть те, що дітвора (а всього нині у Стобихівці 220 учнів) навчається у дві зміни. Як працювати (не кажучи вже про те, як вчитися) у таких умовах педагогам та обслуговуючому персоналу, можна тільки здогадуватися. Для прикладу, шкільна їдальня розрахована на три десятки учнів. Відтак харчуються тут діти… щоперерви у першу зміну, та один раз – у другу! А кухарі працюють із шостої ранку у режимі нон-стоп!
Щоби трохи розвантажити старе приміщення школи, три класні кімнати облаштували у стінах колгоспної контори. Там тепер студіюють науку найменші стобихівські школярики й дошкільнята, там же, якщо є місце, проводять гурткову роботу (а ні, то йдуть – на природу). Про садочок у селі взагалі тільки мріють… Щоб побачити умови на власні очі, наважуємося втрутитися у процес і зайти просто на урок. Втрапили до «нульовичків», які готуюся у вересні стати першачками. Очевидно, що парт, які б відповідали їхньому віку, бракує. Тому, кому на яку пощастило, той так і сидить. А сколіоз, до речі, – навіть не в кожної другої, а в кожної дитини 6-річного віку, зазначає вчителька, яка саме учить малят грамоті. Просто за спинами малечі – столи з комп’ютерами: половина приміщення слугує за комп’ютерний кабінет.
Сільський голова зазначає, що місце для будівництва нової школи є. готова уже й відповідна проектна документація. Нею передбачено зведення закладу на 380 місць. Але поки – це всі хороші новини… Скільки ще Стобихівці навчатися у мурашнику, невідомо.
Вочевидь, нема чим втішити чиновникам стобихівську малечу, яка тісниться у школі, мов у рукавичці, і мало не стоячи обідає у шкільній їдальні. Єдине, що не може не тішити, – це те, що лелека не стишує темпу і впевнено тримає курс на Стобихівку (лише у березні цього року він прилітав до села вісім разів)! Можливо, курс на Стобихівку варто взяти й районній владі – та пильніше придивитися до потреб глибинки?
