12/05/2012
0Україну як у складі колишнього СРСР, так і в роки незалежності, супроводжували і супроводжують перманентні реформи народного господарства і, як відомо, здебільшого невдалі. Автору цих рядків випала велика і почесна місія – розповісти читачам про унікальну за родом свого заняття людину, яка не лише стояла біля витоків саме вдалих реформ лісової галузі Волині в шістдесятих-вісімдесятих роках минулого століття, а й була безпосереднім учасником цього реформування. Мій співрозмовник – Іван Іванович ПИЛИПЕНКО, заслужений лісівник України, який пройшов усі щаблі «лісової ієрархії» – від майстра лісу до головного інженера головного лісового відомства Волині.
– Іване Івановичу, відомо, що у важкі післявоєнні роки ви з батьком поміняли Київ на Волинь. Це стало знаковим явищем у вашому житті – ви назавжди стали волинянином, усім своїм єством вросли в цю благодатну землю…
– Це правда. У 1948 році захриплий гудок паровоза сповістив мені і моєму батькові, що ми – на станції Луцьк Східний. Тікаючи від голоду, вибрали Волинь, позаяк тут можна було хоч наїстись картоплі. Вона була тоді надто смачною. Про це маю хороші спогади – ми вперше за кілька років заснули ситими. Так я став волинянином. Мені було тоді 10 років…
– Але, даруйте, щось мало стати поштовхом, аби ви зупинилися саме в Луцьку?
– На той час на Волині в галузі лісового господарства вже працював мій старший брат Олексій – випускник Воронезького лісотехнічного інституту. Мати загинула на війні і нам трьом хотілося зібратися разом. У 1953 році я вступив до Львівського будівельного технікуму за фахом «Технічна обробка деревини». Того ж року в області з’явилося Волинське обласне управління лісового господарства, в організації якого активну участь брав брат (за фахом він – економістом) і тодішній перший начальник управління, легендарна людина з організації моделі лісового господарювання – Дмитро Телішевський. До речі, наступного року цьому лісовому відомству, свідком створення якого був я, виповниться 60 років. Канікули між усіма курсами в технікумі були для мене своєрідною «виробничою практикою», яку тоді називав «боротьбою за виживання». Працював у Муравищенському лісництві на таксації лісу. А трохи згодом став студентом Львівського лісотехнічного інституту, де здобув фах інженера механічної обробки деревини. Тоді вперше лісові підприємства набули права готувати собі спеціалістів за власні кошти. Отож, я вдячний за вищу освіту тодішньому директорові Ківерцівського дослідно-експериментального (як він тоді називався), лісгоспу. Відтоді за 50 років стажу в моїй трудовій книжці не було жодного запису, не пов’язаного з лісом – від майстра до головного інженера обласного управління.
– Вашому поколінню випало жити і працювати в часи корінної реформації лісової галузі і реформи врятували масову вирубку і без того слабкого повоєнного лісу від деградації під гаслом «відбудови народного господарства»? Чи не так?
–Я б не сказав так однозначно, бо тоді справді левова частка лісу йшла як на відбудову народного господарства, так і на потреби меблевої промисловості, яка лише ставала на ноги. А те, що це був знаменний час у моєму житті, то –правда. Початок першої серйозної реорганізації галузі випав на 1960 рік, коли так звані ліспромгоспи з честю виконавши свою місію, влилися в структуру лісгоспів. Тобто відбулася масштабна реорганізація на користь тих, хто вирощував ліс і займався його доглядом. До того ці організації належали до різних міністерств, проте настав час, коли перші вичерпали себе: ліс почав бідніти від масових рубок, тому постановою тодішнього уряду вся інфраструктура, техніка і кадри були передані власне лісгоспам. Ліспромгоспи вже на той час володіли потужною лісовою технікою і розвинутою інфраструктурою, тому ця реформа різко підняла рівень господарювання вже укрупнених лісгоспів і дала різкий поштовх для їх подальшого розвитку, в яких на той час лісова техніка вичерпувалася наявністю кількох полуторок і кіньми. Саме тоді лісгоспи трансформувалися в лісгоспзаги. Іншими словами, розпочалося масштабне комплексне класичне перетворення лісового господарства зі створенням своєї – «волинської моделі» ведення, яка виправдала себе й існує донині. Вона передбачала, що лісгоспи мають бути єдиними виконавцями робіт у лісі – від посадки лісових культур до зняття вирощеного з них врожаю стиглої деревини, максимально глибокої її переробки і повного використання недеревних ресурсів лісу. Ви задасте запитання: у чому вона полягала? Ліс – це надзвичайно складний комплекс природи, а не набір вертикально стоячих колод, як дехто вважає сьогодні. Грошей на ведення лісового господарства держава не мала ні тоді, ні сьогодні. Урядом кошти виділялися лише на лісовідновлення та охорону, а ставилося завдання розширювати інфраструктуру, будувати житло, клуби, заклади громадського харчування, дороги, купувати сучасну лісову техніку тощо. Волинський метод ведення лісового господарства відкрив такі можливості. Пам’ятаю, як у сімдесяті роки японці, будуючи в Забайкаллі потужний птахокомбінат із вирощування бройлерів, хвалилися, мовляв, ми будемо переробляти все, крім «петушиного голоса» (так писали російські газети). Ми ж почали переробляти деревину від кореня до її верхівки. Ділова деревина віддавалася деревообробним підприємствам, а міні-цехи держлісгоспів, збудовані за рахунок банківських позик, з відходів методом піролізу виробляли скипидар, дьоготь, переробляли тисячі тонн хвої на цінну кормову добавку до комбікормів тваринництву, хлорофілово-каротинну пасту, лікувальні екстракти, деревне вугілля, каніфоль. Гілки ж на потужних рубально-подрібнюючих пересувних машинах перероблялися на тріску, яка в подальшому відвантажувалася в Оржев Рівненської області для виготовлення будівельних матеріалів і клеєної меблевої плити. На такі цілі також відвантажувалися відходи деревообробної промисловості. Скажіть, хто не пам'ятає лісового «ширпотребу» – держаків для лопат, сап, граблів, кухонних дощок для м'яса, риби і хліба, хлібниць, прищепок для білизни?.. А починалось усе з березового віника для двірників…
– Іване Івановичу, а відколи у волинську модель господарювання в лісі були задіяні й недеревні ресурси, які сьогодні відомі усій Європі?
– Одночасно з деревними. Вторинні ресурси волинського лісу – то ціла «промислово-підсобна епопея», яка, як і глибока переробка деревини, принесла в галузь оборотні кошти. У період мого перебування на посаді директора Камінь-Каширського держлісгоспу консервний цех переробляв за короткий сезон (12-15 днів!) 600-800 тонн березового соку, 60-70 тонн грибів, 20-30 тонн ягоди чорниці, ожину, були свої купажовані соки, мед, лікарські трави. Все це кувало копійчину, яка вкладалася в будівництво житла, доріг, придбання техніки, контор лісництв, клубів, їдалень на наших підприємствах. Лісорубам ми щоденно возили в термосах гарячу їжу. В ті роки сільські люди говорили, що в селі є дві найкрасивіших споруди – церква і будівля держлісгоспу. Тоді лісники ще жили в лісі, або, як тоді говорили, «на кордоні». Усе було, як велів ще Петро I: вони вели натуральне господарство, утримували пару коней, корівчину, птицю й іншу живність, пасіку, під сінокоси їм надавалися лісові луги. Це нині лісник вважає за необхідне жити в селі чи в місті, носити лаковані штиблети, як у циганського барона і їздити на дорогій іномарці. Тоді такого не було. Як бачите – прогрес в усьому.
– Ви пишаєтеся, що волинський ліс живе за принципами господарювання, створеними вашим поколінням? Вони себе виправдали і якби довелося почати усе з початку, ви б, очевидно, пішли тією ж життєвою стежкою?
– Нітрохи ніколи не сумнівався у своєму виборі, хоча були в житті помилки. Та вузенька життєва стежина, яка завела мене в лісову галузь, трансформувалася в широку життєву дорогу. П’ятдесят років життя з лісом (такий «лісовий» стаж у мого співрозмовника, – авт.) довели, що завдяки таким перетворенням ліс пройшов крізь економічні незгоди і кризи, проте вижив і за кілька десятків років його площа в області збільшилася майже вдвічі. Я навіть не веду мову про ріст заробітної плати працівників галузі, їхній добробут, сучасне технічне забезпечення лісогосподарств тощо. Аби підкреслити, що шлях господарювання в лісі був вибраний правильно (бо велике бачиться здалеку), я вам наведу сумний приклад, як не можна і не треба господарювати. Чому загинули ДОКи?! Чому в їхніх приміщеннях сьогодні можна знімати американські трилери чи фільми жахів?! Чому ми про них нині ведемо мову в минулому часі!? Де переможні реляції колишнього Ківерцівського ордена Леніна деревообробного комбінату, художній паркет якого постелений в Кремлівському палаці з’їздів (а тоді орденів даремно, як сьогодні, не давали!), де продукція Ківерцівського «Лісмашу», дах якого сьогодні всіяний лозою і берізками, чому така ж доля спіткала Цуманський і Заболоттівський деревообробні заводи, де продукція Луцького меблевого комбінату? Скільки бід принесла «прихватизація» цих підприємств, скільки тисяч людей залишилися без засобів існування? Відповідь проста, як граблі: підприємства випускали монопродукцію, не думали про завтрашній день і не зуміли перепрофілювати виробництво. Є в житті помилки, які виправити важко або неможливо. Наслідки такого «управління» не потребують коментарів і вони надто сумні.
– На базі волинського лісу часто проводяться республіканські семінари, виїзні колегії лісівників усієї України: видно, у нас є чому повчитися?
– Так. І люди вчаться. На Волині – чи не найкращий розсадник лісових культур, сучасне ведення господарства, сучасні технології, чудовий деревостан. У нас є показові мисливські господарства, дичина, навчені кадри. Нашу модель переймали міністри лісового господарства країн-членів Ради економічної взаємодопомоги. Є сподівання, що головне лісове відомство Волині під керівництвом начальника Богдана Колісника і надалі не втратить лідерства в лісовій галузі України.
– Лісівник – це, водночас, природолюб. Яка ваша думка щодо збереження природи у планетарному масштабі?
– Ресурсний потенціал ландшафту – це частина речовини й енергії, яка споживається соціально-економічною сферою. На сучасному етапі розвитку людства природа розглядається як джерело найрізноманітніших ресурсів: виробничих (сировина й енергія), сільськогосподарських (родючості землі, тепло- і вологозабезпечення для вирощування продукції рослинництва і тваринництва), охорони здоров'я і рекреації, естетичних, наукових та інших. Можна сказати, що практично весь природний потенціал ландшафту в тому чи іншому вигляді використовується людиною зараз або ж використовуватиметься в майбутньому. Мені б дуже хотілося, щоб до його ресурсного потенціалу існував симбіоз підходу з економічних, екологічних і еколого-економічних позицій. Це для того, щоб ми не перетворили природу на велику драму чи навіть трагедію.
Фото Оксани ЧУРИЛО
Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник» (№7)
