20/04/2012
0«Це справжній жах» – так оцінювали ситуацію, що склалася, мешканці села Богоявленського на Донеччині. Лякатися справді було чого. Непомітно підкравшись до місцевої тваринницької ферми, вовк накинувся на песика. Той наробив ґвалту, і, накульгуючи, кинувся до людей. Три доярки закричали, але напасник не злякався, а накинувся на жінок – заледво відбилися патиками, знайденими поруч.
Наступної ночі близько четвертої години завалували в селі собаки. Але враз замовкли. Галина Соляник у цю пору йшла до ферми. Враз її щось збило з ніг. Побачила над собою… псячу морду. Крикнула, думаючи, що це пес охоронців. Але він продовжував нападати на неї. Без жодного звуку бив чолом і кусав, кусав. Розірвав сумку, перекусив ліхтарик, порвав пальто і рукавиці. Її крик долинув до села. Засвітилися вікна, із ферми біг, кричучи, охоронник. Хижак утік. У лікарні жінці зшивали п’ять пальців,лікували глибокі рани на ногах і спині та животі. А дві жінки на підході відбилися від нападника… колесами велосипедів. Правда, із одного нападник зробив «вісімку». Молилися, і хижак утік… .
Після публікації у пресі стали відомі й інші подробиці. По дорозі з Маріуполя до Запоріжжя у темряві водій задавив вовченя. І тут перед фарами несподівано з’явилася ціла вовча зграя, яка зусібіч накинулася на авто: прокусили колесо на багажнику «Ниви», пошкодили задню автошину. Водій піддав газу, але звірі ще довго гналися за машиною.
Налякала інформація від мисливців: якщо вовк попробував людської крові, то вже не зупиниться – поки його не знищать. Оголосили облаву. Пораненого вовка добили приблизно за 50 кілометрів від місця події. Полюючи за вовчою зграєю, виявили ще 11 джерел скаженства домашніх тварин.
А наступного року число скажених кішок і собак зросло більш ніж удвічі: вони заразилися від своїх скажених собратів, а переносниками хвороби стали лиси, котрі, відповідно, заразилися від вовків. Було відстріляно 125 вовків, майже 4 000 лисів і 7 000 бродячих псів, понад 3000 бездомних кішок. На жаль, питання утилізації остаточно не вирішено, і ще невідомо, що з часом може виповзти із місць захоронення…
Ареал розмноження і розповсюдження вовків сягає аж до крайннього заходу. Нашестя вовків спостерігається на Закарпатті. У гірських районах Прикарпаття овець і з високогірних обійсть. У Сколівському і Турківському районах Львівщини вовки чинять інакше. Зиявилися повідомлення, що вовки підкрадаються на людські подвір’я, підлещуються до собак, а потім душать їх і забирають, вириваючи ланци від буд. Це – дуже насторожувальний факт. 3апам’ятаймо його – розмова про це піде далі…
Коли журналісти, докопуючись до істини, апелюють до мисливців, то відповідь тих не задовільняє. Як правило, все зводиться до такого: дуже дорогий кожен «шус» із дробовика, а до того ж він не завжди потрапляє в ціль, дозвіл на відстріл також чогось вартує; свіжу шкіру складно збути; самовичинка є малознайомою, марудною стправою, та й пошук клієнтів – теж. Тобто, якоїсь цілісної програми боротьби із напастю не відслідковується. Це тривожить. Бо на самоініціативі, як мовиться, далеко не заїдеш.
Цікаво, приміром, бореться із сіроманцями уже понад двадцять років поліщук Василь Дутченко, який ловить їх… живими. Правда, дасться цей «бізнес» нелегко. По півдня нишпорить, бувало, в зимовому лісі, відшукуючи вовчі сліди, уважно вивчає їх, якщо натрапить. Аж потім, пильно розгледівшись навколо (не раз бувало,що вовчисько спостерігав за ним із гущавини), накладає металеву петлю, обробивши її та свої сліди… вовчою сечею, яку, до речі, нелегко зібрати в зимовому лісі – інакше обережний хижак обмине пастку. Якщо ж вовк (як правило, молодий) утрапив до металевої пастки, то добиває його… звичайною довбнею. А який результат? 3а двадцять років такого полювання він знищив понад п»ятдесят вовків. Вичинена ж шкіра коштує до 600 гривень, а опудало хижака – в межах 2000 гривень. Що й казати, не густо. Але чи багато таких мисливців є? Щось неби не чути. Не дай Боже, аби нічого з ним не сталося: бо ж як вовк спробував людської крові – схоче ще. Або ж коли захворіє на сказ – трагедія неминуча. Але і ще одна страшна загроза,котра виникла зовсім недавно. Це –
ВОВКОСОБИ
Повідомлення про це дедалі частіше зринають у пресі та інтернеті. Автори попереджають людей, особливо з сільської місцевості, про цих «агресивних і некерованих чудовиськ». Найпереше тривожне повідомлення надійшло із Сумщини. У двох районах він передушив 39 овець. Через якийсь час їх знайшли в лісі з перекушеними горлянками. Знавці сказали, що такий стан справ можна пояснити однозначно: це мати-хижачка вчила «основ полювання» своїх дітей. Насторожує тут те, що вовки так «не працюють»: загриз, відніс у потаємне місце і тут же спожив. Мисливці стверджують, що це гібрид вовка із собакою – т.зв. вовкособ. Нібито від злягання вовків із бродячими сучками виродилося таке диво. Схилитися до такої інформації змушує й таке: непоодинокі випадки, коли мисливці вислідили зграю під час її відпочинку вдень, обнесли певну територію червоними прапорцями, якими здавна користувалися, як кордоном, через котрий загнаний вовк не міг перебратися – боїться ж бо такого кольору. Завжди лишалося тільки відстріляти хижаків, а останніми часами вовки безстрашно вислизають за такий «червоний кордон». Мисливська наука цього не пояснює. То ж чи не є це справді новий звір – із витривалістю, хитрістю, обережністю, але страхом перед людиною вовка, з іншого боку – рисами покинутого напризволяще давнього нашого друга – домашнього собаки?!
Як мовиться, у даній ситуації «реабілітована» таємнича чупакабра: надходять повідомлення, що це або єнотовидинй собака, завезений ще за «совка» до України, або елементарна лисиця. Тут заслуговує на увагу дослідження, проведене часописом «Загадки і таємниці»…
Знаємо, що «нормальний» вовк на людину не нападе, мало того – може вигодувати дитинча, котре з силу обставин виявитися поза людською опікою. З іншого боку, через глобальну цивілізацію вовк виявився на грані зникнення! І найперше це стає загрозою для живої природи. Відомо, що 1916 року в Західній Європі було споруджено пам’ятник останньому вбитому в місцевих лісах вовкові. Рвультат? 3ішлюся на власний приклад.
Наприкінці 70-х років минулого століття я три роки прожив і пропрацював військовим журналістом у Потсдамі (Східна Німеччина).І такої рибалки, як тут, я не мав ні на Дністрі, ні на легендарній Прип’яті. Без підсаки ніхто не рибалив, коропа меншого 2-3 кілограмів не вважали за здобич. Але передавали вимогу місцевих знавців кожному, хто приїжджав із Союзу: із рибини, яка має широко розпухлу грудину, обов’язково викидай такі собі подовгуваті «м’яснї смужки», бо це – солітер, закопай його на півметра в землю. Виявляється, турботливі німці зі своєю цивілізованістю явно перестаралися – знищивши щуку, як клас, вони втратили природного санітара своїх водоймищ. А мисливців теж попередили: згідно з чинним законодавством шкури впольованих зайців і лисиць знімати, зрозуміло, із теплих особин і обв’язково… закопувати на метрову глибину, бо вони непридатні для вичинки через суцільне, сказати б, паршу цих тварин. Отак!..
Відомо: нове – це добре забуте старе. Нещодавно спохватилися у Північній Америці та… Європі, зарахувавши, сірого вовка до числа тих, які потребують ретельної охорони. У 1996 році Україна ратифікувала спеціальну Бернську конвенцію з цього питання. І про неї… успішно забули, винищуючи сірих хижаків. За твердженням преси, на території нашої держави налічується лише… 1200 вовків, з яких щороку відстрілюють не менше половини. Отже, залишок – це біологічна межа, за якою загибель популяції від кровозмішування є… невідворотною. Це сталося вже із підвидом – українським степовим вовком, поголів’я якого підтримується, як кажуть, «на рівні», лище за рахунок прихідців із Білорусі, Польщі та Росії. Цим невдоволені поляки, які, мовляв, вовків охороняють а ми – відстрілюємо.
Як вважає Володимир Борейко із природоохоронної організації «Жива планета», оскільки вовків дозволено відстрілювати впродовж цілого року і будь-яку кількість, то цим самим прикривається… браконьєрство, коли вже не дотримуються сезонності полювання на ту чи іншу дичину. Звичайно плюс, не враховується кількість знищених хижаків за допомогою отрути, капканів і петель. Знову ж таки, в обхід згадуваної Бернської конвенції із забороною продажу капканів і сталевих петель, у нас їх можна придбати в мисливських крамницях. І не тільки. Потрапивши в таке сильце, сильніші звірі, незважаючи на шалений біль, відкусують собі лапу і рятуються, як лисиці… Років зо п’ятдесят тому ми з товаришем вполювали… трилапого лиса. Уважно оглянувши його, досвідчений напарник сказав: лис сам відгриз собі лапу, втрапивши до капкана… Звичайно, це був рідкісний випадок, коли рана зажила, і лис прожив, з усього видно,не менше року на волі. Пожив би й ще, якби не втрапив під кулі…
Зоологи вважають: вовк приносить більше користі, ніж шкоди, зсилаючись на те, що вовки природним шляхом вибраковують хворих і ослаблених диких тварин, очищуючи їх генофонд від патологій. Стверджують, що в місцях перебування вовків нема загрозливої кількості гризунів, лисиць і бродячих псів – переносників цієї інфекції. До того ж, вовки допомагають прогодуватися залишками своєї трапезидрібним звіркам і птахам. Ну й, до того ж, вовк – «тренер», який змушуєрухатися все живе, а котре не може – як санітар, винищує.
Спростовуються і твердження про те, що вовки зорганізовуються ледь не в цілі армії, знищуючи на своєму шляху все, що рухається. Наука стверджує, по у вовчій зграї чітко відлагоджена система саморегуляції – за перших два роки із десяти вовченят виживають лише двоє, а головна вовчиця не дозволяє… розмножуватися іншим самкам, які їй підпорядковані. І отже, маючи певний ареал полювання, зграя підтримує на рівні популяцію інших тварин. Пригадується, років зо тридцять тому по телебаченню показували сюжет: на якійсь там канадійській території, за якою велося неназ’язливе спостереження, популяція вовків і певного типу оленеподібних перебувала в чіткій рівновазі завжди. І наостанок: вовк не дозволяє розмножуватися дуже кровожадним гібридам – вовкособакам, які ріжуть усе живе.
СЛОВО ПОХВАЛИ
Ігор Верещагін, природохоронець, вважає: на заповідних територіях, якою є їхній Донецький кряж із густим народонаселенням, вовк спокійно займає свою екологічну нішу. У місцях з інтенсивним впливом людини на вовка грішать за напади на диких та домашніх тварин, а інколи й людей. Це, мовляв, «справа» вовкособак – справжніх монстрів від схрещування цих двох видів: як вовки – вони сильні, витривалі, винятково обережні, а від собак передалося знання людської поведінки, вміння завчасно передбачити «шаблон» думок і дій своїх колишніх власників. Насамперед ці гібриди спокійно йдуть на червоні прапорці, яких вовк панічно боїться і не може додуматися бодай перескочити. Вовкособи розпізнають і обминають всілякі капкани, сильці, винюхують отруту, а навіть найдосвідченіший слідопит не може відшукати їхнє потомство. Звідси, мовляв, і всі випадки нещадного знищення домашніх, від яких, мовляв, і набираються сказу також мешканці лісів…
З іншого боку, є й таке цікаве твердження: виведені в спеціальних питомниках вовкособаки – надійні й вірні помічники людини, що довели, нібито, в Пермському подібному закладі МЗС Росії під кевївницвтвом професора Вячеслава Касимова. І стверджують: якщо відома німецька вівчарка відшукує злочинця за шість хвилин, то навчений вовкособ – за 15-20 секунд, а також непомильно сховані вибухівку чи наркотики; якщо вівчарка починає трясти рукави затриманого, то вовкособ намагається вчепитися в пах або шию (при цьому доречно згадують, що цим живучі на волі особини є дуже небезпечними для окремих самотніх мандрівників).
У ситуації – увага! – найскладнішим є те, що в дикій природі одні від других мало чим відрізняються, а тому за вовків дуже часто сприймають гібриди. А ще така інформація – похвальна чи навпаки: якщо німецька вівчарка може з перепочинком пробігти до 30 кілометрів, то вовкособи після 2-3-ден-ного (!) голодування за добу можуть здолати 150-200 кілометрів, маючи відмінне здоров’я та володіючи здатністю швидко відновлювати розтрачені сили. До того, тривалість життя в них удвічі-втрячі більша, ніж у собак.
І вже, сказати б, і з сфери фантастики є таке твердження: вовкособів із їх винятковим нюхом можна використовувати для діагностики… онкологічних захворювань – при цьому на тій стадії, коли хвороба ще себе зовнішньо не проявила! А спільним залишається в обох випадках безпомилковий вибір із стада парнокопитних тільки ослаблених, хворих тварин і оганізовувати їх переслідування для очищення популяцій кабанів, оленів і козуль…
Наводячи ці факти, автори стверджують: вовк може бути оправданим за всіма статтями, |притому невідкладно. Бо, мовляв, з вовками може скластися та ж ситуація, що й з лосями Донбасу – вони всього-навсього щезнуть. А за появу вовкособаки вина повністю лежить на людині, яка допустила змішування крупних порід собак із вовками. Але…
ВОВКОСОБ НЕ ЧУДОВИСЬКО, А ДРУГ ЛЮДИНИ?!
Останнім часом тема вовкособак стала повсякденною, можна сказати, популярною і сенсаційною. Песимісти пророкують безперпективність у намаганнях вивести новий вид прирученої істоти з умовах неволі. Але є багато оптимістів, аргемент яких нібито доволі переконливий: вовкособаки викликають захоплення у мисливців та працівників карного розшуку через їхнє уміння витримувати великі фізичні навантаження і, без перебільшення, високого, на рівні людського інталекту з великою самодисципліною та незмінним дружнім ставленням до власних господарів та й усіх людей у допустимих межах. Складається дивне враження: а чи не йде мова про протилежно інших тварин? Справді, як суто собачі інстинкти можуть вжитися в одному тілі із дикими повадками хижого вовка – чи не так?! І тут варто дослухатися до думки вчених, які серйозно підійшли до відслідковування проблеми. Вони стверджують: новий підвид – результат «любові» вовків-самців до самок – домашніх собак, притому крупного виду – за винятком доглянутих, охоронців і вигулюваних чистопородних особин та мисливських собак. Запам’ятаймо це….
Не пройшов повз увагу вчених і такий немаловажний факт: на відміну від мулів та тигролевів, вовкособаки дають потомство, придатне…до подальшого розмноження! А чому так стаеться? Поглиблене дослідження теми дало однозначну відповідь: на відміну від вищезгадуваних різних гібридів, вовк і собака належать до одного виду тваринного світу, маючи «дику» і «домашню» форми.
Мені доводилося знайомитися із публікаціями про напади нібито вовків на домашніх собак у гірських сетах західноукраїнських областей. Стверджувалося: очевидці бачили неймовірну картину: до дворів підходили вовки і викликали відповідними інтонаціями домашнього песика. Вони мило гралися, аж однієї миті вовк розривав горлянку собаки і маав із здобиччю до лі су,щоб поласувати.Такі факти динонсуваяи з обгрунтованим твердженням мисливствознавці ці в та практикуючих мисливців,аргументи котрих без змови між собою зводилі лмся до твердження,якому беззастережно можна вірити:чуйниі? дворовий собакг ю здалеку занухує вовка і повідомляє про це своїм гавкотом,але з наближення» хижака починає скавуліти,тоді скиглити і врешті замовкати зовсім, забиватися у найприкритіше місце і трястяся від страху.
Розгадка знайшлася: слабші вовки, які програли бій за одноплемінних самок, мусять самі собі, як мовиться, давати раду. Відповідно бродячі чи й одомашнені особини у період гону теж, як стверджують фахівці, готові на певні жертви не лише задля задоволення похоті, але природно закономірного продовження роду. Інтереси, як кажуть, співпадають (зрештою, наводяться аргументи із людських пристрастей, коли при певних обставинах не має значення ні вік, ні колір шкіри…).
«Плід грішної любові» виховується надалі у вовчій зграї за усіма її дикими законами, але додаються суто знайомі нам песячі риси – «цивілізований», так би мовити, розум, знання як сильних, так і слабких сторін людського характеру. Прихильники такої думки однозначно стверджують: вовкособаки – лише агресивна поросль, яка не щадить ні дикого звіра, ні людини – словом, «свій не свій – упоперек дороги не стій». А якщо врахувати, що людей вони, на від міну від вовка, не бояться, то, мовляв, що можна ще очікувати?! Знавці підтверджують доволі страшний факт: домашні вихованці, буває, й кусають, а от вовкособаки в разі агресії… просто виривають шматки м’яса з людей…
Зовсім протилежної думки дотримуються ті, хто певним чином отримав отого схрещеного песика ще малим щенятком і вирощував його за загальнеприйнятною методою домашніх улюбленців – вони не проявляли особливої агресії, хоча пам’ятали нанесені образи і мали схильність відомстити за це. А чи не випливає з цього те, що проголошувана агресивність вовкособак є відповіддю людям на переслідування їх, а не бажанням самим бути ініціатором нападів на нас? Бо в багатьох публікаціях засобів масової інформації світу повідомляється про загризених нібито цими хижаками людей. На чому це базується – невідомо, адже поряд із жертвою не знаходили, безперечно, самого нападника, а сліди вовкособак… не відрізняються від їх домашніх сородичів. Отже, припустимою є така позиція. Можна навести лише один доволі характерний і вражаючий приклад, про що розповідалося у відомій серії книжок «Анастасія»: травмованого в тайзі чоловіка, який пересувався напівлежачи, все тіснішим колом почали оточувати… собаки. Схудлі, з обвислим від довгого голодування шерстю, вони чекали, коли людина знесиліє повністю, щоб роздерти її і хоч так попоїсти. А були це високопородисті пси, яких господарі, котрі мали
їх за набридлу вже іграшку вивозили таких ще вчора милих друзів попросту далево в тайгу і полишали там напризволяще: так і бачиться, коли господар на якійсь галявинці дає команду видресируваній собацюрі сидіти, а в той час самдремене на автівці, може, й за сотні кілометрів. А пес чекає, не ворушиться без нової на те команди. Зокрема, про таку дисциплінованість років зо сорок тому навіть розповіла далека від сентиментів партєйна «Правда»: у горах пастух під час заметілі зганяв отару вниз для зимівлі. Розгорячившись, скинув із себе відому серед горців бурку-плащ із шкіри з вовною коло ніг вірного пса, про якого забув у клопотах і не віддав потрібної команди. І пес пропав. Але коли отара вийшла навесні на полонину, то пастух помітив щось чорне: на землі лежала облізла бурка, а поряд – такий же страшний облізлий пес, у якому він упізнав свого вірного друга. Зрадівши, покликав і кинувся до нього. Що діялося в душі цього великого мученика за знехаяну дружбу – невідомо, звичайно, але йому вистачило собачого благородства не кинутися на господаря – просто, вишкіривши грізно міцні зуби, пес загарчав, повернувся і пішов геть. То ж не треба великої фантазії, аби побачити у цьому випадку джерело зародження вовкособа – а куди мав подітися він, поправивши здоров’яза теплої пори, коли повернулася до нього така природна чоловіча потреба любові? Звісно ж, до вовків!..
Характерно, що у випадках про перегризання горла в людей нібито вовками ніколи не говориться, що жертву їли. Справді, собака ж не їсть людського м’яса, а значить, і вовкособа з цьому підозрівати не можна.
Одомашнені вовкособаки мають просто виняткову здатність до навчання, але… вони будуть робити тільки те, що їм заманеться, незважаючи на команди чи дані їм ласощі – тобто повного підпордкування людині, як це є із собаками, тут годі очікувати. Отже, випливає висновок, що вони не можуть бути і повноцінними охоронцями, маючи на все «свій погляд». Не люблять, коли їх тримають у закритому приміщенні, а на полюванні знайдуть підранка, але… замість того, щоб принести і покласти його біля ніг мисливця,самі позбавлять його життя і «заникають» у неприступному для людини місці – так би мовити, на всяк випадок, для можливої потреби, згодом підкріпитися.
А от канадці стверджують: ескімоси спеціально відпраляють сучок-лайок, у яких починається «шлюбний період», ближче до вовчих лігв – таким чином, мовляв, отримують вовкособак для своїх упряжок. Правда, якщо врахувати своєрідну «особисту думку» на все цих особин, то, напевно, упряжка складається не лише із вовкособак.
Ще одне твердження полягає в тому, що вовкособаки мають виняткові дані для пошукових і охоронних дій як серед працівників правопорядку, так і прикордонників. І тут знайшлася відповідь: справді, це так, але йдеться вже про наступні покоління вовкособак, які, з усього видно, стають знову… більш цивілізованими, втративши дике середовище перебування, маючи постійний контакт лише із «гомо сапієнс». Щоправда, не вдалося до кінця вижити вовчий своєрідний характер. Це кровозмішування дає приплід із дуже тонкою, як буває лише у вільній природі,дуже ранимою психікою, що призводить до відчутних психологічних травм через їх образу або страх, ненадаючись до стандартного дресирування, заснованого на жорсткій системі повного підпорядкування людині – мають же «свій погляд» і власну вільну гідність, як діти природи.
Нині вовкособаки подаються як велике соціальне зло, і при цьому ніхто не говорить про «нове як добре забуте старе». А варто б: у далеко негуманному «совку» понад сорок літ тому… відмовилися від розведення вовкособак після тривалих екперимантів, дійшовши висновку – це безперспективно. Дійно, у собаки, не кажучи вже про вовка, поняття волі – понад усе. Це можу ствердити із власного досвіду. Впеше це сталося цілком випадково, а потім я спеціально первіряв на своїх найвірнітих друзях – короткошерстому коллі Лордові, а пізіше – чорнотер’єру-кокер-спанієлеві Томові. У час, коли вони, як кажуть фахівці, «по-філософськи» заглиблювалися в розгризання найбільшого блага – бажаної завжди кістки, я, ледь позираючи на них боковим поглядом, спокійно в говорив: «Зараз дід Богдан піде гуляти». Реакція без всяких дресирувань була однаковою: пес, моментально глянувши на мене неописуваним вдячним поглядом, полишав улюблену жадану кісточку і блискавично мчав до дверей – воля, омріяна, повсякчас очікувана воля до безмежності не мала варіантів…
Який же висновок зробили ті, хто всерйоз займався «вовкособакознавством»? Дуже характерний: їх не можна вважати вампірами, але й друзями людини вже теж не стануть. Маючи однаковий темно-сірий окрас, вовкоообаки – із більш пухнастою шерстю. Уже в першому, від сили у другому поколінні ці особини начисто втрачають здатність гавкати і, навіть виловлені в дикій природі, дресуванню не піддаються. Але в третьому поколінні йде розподіл: одна частина безповоротно стає хижаками, інша ж тягнеться до людей, намагаючись повернутися до осідлості в населених пунктах. 1 тут у дію вступає свій, звіриий кодекс честі: такої зради не прощають, а тому «перекинчиків» просто знищують…
Проблема дуже велика. Вирішення її – у прислуховуванні до .думки науковців та мисливствознавців: або будемо сприяти, щоб самі вовки підтримували лише їм відомими методами рівновагу з природі, або… ліпше про це не думати – із жахом про нову напасть для людства.
