27/03/2012
0Вчера я написал Оксане Чурило и попросил разрешения разместить эту статью на "Украинском лесоводе" третьего апреля. Оксана не отказала, но решила опередить события. Признаю – это мудро. "Народ" должен прочесть заранее и понять, – пора начинать готовиться…М.П.
Третього квітня начальникові Волинського обласного управління лісового і мисливського господарства Богданові Коліснику виповнюється перших 60!
У дитинстві для героя мого нарису центром всесвіту було мальовниче галицьке село. Допускалося, що десь є інші села й міста: й Івано-Франківськ, і Львів, але це ще не було доведено. Село Бог створив для спокою. Приїхавши туди, дивуєшся, що не поспішаєш, ніби життя набрало іншого ритму. Воно розслабляє, як музика Шопена. А ще душу формують ландшафти тієї місцевості, котру людина побачила вперше в своєму ранньому дитинстві. В подальшому вона не може змінитись, а здатна лише розширитись і поповнитись іншими картинами світу. Чи не тому Богдан Іванович назавжди залишився ніжно закоханим у родючі чорноземи, луги і ліси того місця, де закопана його пуповина, – свого рідного села Чернів Рогатинського району, що на Івано-Франківщині?
Він завжди пишався своїми батьками-селянами, руки яких пахли хлібом. А розмова про жінку-матір, берегиню домашнього вогнища?.. Що може бути святішого? Чи не від неї повинна надходити в середовище людське переконлива і повчальна інтенція, чи не в її спокійній любові до життя повинні розчинятися чи згладжуватися кутами і гранями кристали чоловічого честолюбства? При згадці про маму, яка й сьогодні, на велике щастя, ще жива, перед ним постає її обличчя, в якому багато змісту і особистої драми, пам’ять повертає запах хліба, спеченого в печі, аромат чорнила, розведеного в пляшці з чорнильної таблетки і скрип п’ятикопійчаного пера під її ласкавим поглядом, пісні жінок, які повертаються зі жнив. Спогади, спогади…
Якось іменинник розповідав автору цих рядків про своє раннє усвідомлення на цьому світі. «Постає у пам’яті: подвір’я, теслі закінчують накривати дах нашої хати, неподалік від господи мама доїть нашу годувальницю – корову, а я, маленький Богданчик, на «чотирьох» повзаю по подвір’ю… Коли через багато років розповів про цей епізод мамі, то вона щиро дивувалась, адже мені тоді ледве виповнився рік». А ще село нагадує йому рай із біблійних сюжетів. «Селянство, на противагу робітничому класу, з’явилося в глибокій древності і пройшло через усі формації. Потреба в продуктах аграрного сектору належить до вічних проблем людства. Спочатку – хліб, а потім уже – видовища», – такі чудові спогади ювіляра.
Як і абсолютна більшість сільських дітей у нелегкі післявоєнні роки, малий Богдан рано почав допомагати по господарству. Мати працювала в полі місцевого колгоспу, а батько доглядав худобу на фермі. З шести років під його дитячою опікою на мотузці паслися дві корови, які не визнавали вихідних. А коли ледве навчився читати, за такою роботою народилися любов до книг, тяга до знань. Вони залишилися в душі на все життя і перетворилися на професійну «хворобу». Любов до праці, книги і футбол стали своєрідним стилем його життя. Був у житті такий епізод: привівши додому корівок із ранішньої паші, малий Богданчик заліз на запашний сінник і, зморений, міцно заснув. Його довго шукала мама, але так і не знайшла. Коли ж прокинувся, то зрозумів, що домашню череду на пасовище повели без нього, а він стояв у таку гарячу днину посеред сільської вулиці – без роботи. І цей сором людини без роботи він запам’ятав на все життя. У дитинстві вдома його сварили за дві речі – читання і футбол. Читати, як вимагали батьки, треба було те, що задавали у школі, а на читання художньої літератури в ті роки завжди бракувало керосину, який заміняв «лампочку Ілліча». Але вже тоді в місцевій бібліотеці були читані-перечитані класики світової і радянської літератури, проте особливий інтерес викликали герої Джека Лондона і Хемінгуея. А ще захоплювали пейзажі Михайла Пришвіна. Якось так трапилося, що серед мрій його босоногого дитинства не було бажання стати лісівником.
У ранньому віці хотілося бути машиністом тепловоза: може, тому, що залізниця ділила село на дві рівні частини і гудок величезної машини так таємниче манив у майбутнє… Після закінчення восьми класів сільської школи спробував вступити до фізкультурного технікуму. І все склалося б добре, якби не екзамен із плавання: у рідному Чернові була лише маленька річечка, а діти приїхали з міста, де є басейни. Це була перша невдача в його житті, щоправда, через неї не вельми сумував. Вступив до Львівського лісотехнічного інституту за фахом «Озеленення міст і населених пунктів». Спеціальність була модною і перспективною, то ж чи не тому студентська група із двадцяти чоловік сформувалася з дітей заможних і впливових на той час батьків, а він, сільський хлопець, на їхньому фоні носив не дуже модні штани і, очевидно, був схожий на провінціала, який щойно вийшов із п’єси Фонвізіна.
Бажання вчитися було великим, бо рано зрозумів: освіченість – це, насамперед, загальна культура, розуміння суті процесів, що відбуваються, глибокі знання. Навченість – це вміння, які стосуються вузькопрофесійної діяльності. В ідеалі людина повинна бути освічена і навчена – так вважав молодий студент. Йому щастило в житті: все, за що брався, цікавило: не було нічого такого, що б він робив заради грошей чи кар’єри. Всяке знання є гуманним. Воно не залишає місця для зла, ненависті і помсти, що характерно для неуків. Після третього курсу Богдан вибрав складну тему дипломної роботи, керівником якої став доктор біологічних наук, професор Костянтин Татаринов. Цей вчений залишив у його житті неабиякий позитивний вплив і, можливо, сильно вплинув на подальшу долю. Хлопцю завжди таланило на реальних та ділових людей і навпаки: він сторонився усіх, хто постійно думав, чи є життя на Марсі і як перетворити залізо в золото. Львівський професор був із тих світських левів, які щоденно збагачують свою ерудицію та інтелект, не старіють, а стають більш зрілими, «витриманими», як прекрасне вино, з безцінним «букетом» життєвого досвіду, пізнання, товариства, розуміння людей і найголовнішого почуття на землі – любові. Бог, що рідко буває, усе дав цій людині. А після закінчення вузу в молодого випускника з’явилася цікава робота на посаді єгеря на Львівщині, трохи згодом – інженера-мисливствознавця в Дрогобицькому держлісгоспі. Але Людина сама творить свою долю.
Під лежачий камінь вода не тече – і молодий лісівник в один день інтуїтивно вирішив щось радикально змінити в своєму житті. Ця «радикальність» змусила написати заяву на звільнення і того ж дня приїхати на Волинь. Приймав його на роботу відомий усій Україні лісівник, начальник ВОУЛМГ Дмитро Телішевський. Вибір був невеликий: Камінь-Каширський чи Маневицький держлісгоспи. Придбавши в найближчому газетному кіоску карту Волині, герой нашої розповіді вибрав Маневичі, бо не уявляв своє життя без Львова, а нове місце призначення і Місто лева з’єднувала залізниця. Мушу забігти наперед: інтуїція не підвела – і Богдан Колісник, пройшовши всі «щаблі» лісової ієрархії, уже 12 років займає нинішню посаду. Сходження до кар’єри було непростим. Новочорторийське лісництво на посаді помічника лісничого (Софянівське лісництво), де згодом молодому лісівнику на 10 років довірили посаду лісничого. Там він по-справжньому відчув, що таке відповідальність перед людьми і їхня довіра, яка сформувалася не за один день. Кажуть, для щастя треба щоденно бачити кінцевий продукт своєї діяльності Якщо це так, то там молодий керівник відчув усе сповна.
Людина стає унікальною, коли щось робить краще за інших. Однак надзвичайно багато людей усе ще бачать індивідуальність лише в зовнішніх проявах. Вони вважають, що зовнішній блиск можуть перетворити посередність у нову людину. Але життя – така річ, де подібне «перетворення» проявляється лише в кипучій діяльності. Вона й проклала шлях Богданові Коліснику до високої посади. Як влаштований світ? Про цю складну субстанцію в Богдана Колісника – свої життєві переконання. Добре це чи погано, але світ влаштований так, що людину цінують за вчинки. Не за те, що вона може чи змогла б, а за те, що вже зроблено. Відомий (в усякому разі – автору) лише один випадок, коли були нагороджені можливості, а не справи. Це відбулося в раю (про що розповів нам герой оповідання Марка Твена капітан Стромфілд). Виявилося, що в потойбічному світі жив прославлений чоботар із Теннесі. Він був незвичайно талановитим і за все, що «міг би», потрапив у рай. На землі, як не дивно, так не буває: що звершив – то твоє, а чого не встиг – за те дяки не буде: ні від Бога, ні від людей. І якщо на цьому шляху не було серйозних перешкод, якщо в житті все складалося нормально, – лише себе одного треба звинувачувати в тому, що не перетворив можливості у справи. Так виникає на землі трагічне плем’я невдах. Адже невдаха – зовсім не той, хто мало отримав від суспільства: тут у кінцевому результаті все відносно. Невдаха –той, хто отримав менше ніж розраховував. Точніше – зазіхав на більше ніж заслужив. Вимагаючи визнання своїх заслуг, така людина кладе на шальку терезів усі власні «міг би». А ця валюта не ходить, за неї не платять: ні грішми, ні повагою, ні славою. От вона і ображена на весь світ… У словнику героя нашого нарису немає «зміг би», є «зміг і зробив». Це – противага тому, що у нас панує тенденція шукати причини власних невдач не в собі і навколо себе, а перекладати відповідальність на зовнішні обставини.
Таке сприйняття дійсності суттєво звужує горизонт особистих можливостей і заважає активізувати внутрішні ресурси. У пам’яті суб’єкта цієї розповіді стоять перед очима вже нині покійні – їздовий Соф’янівського лісництва Василь Ковбасюк і лісник Володимир Шуляк, інші прості сільські люди, долі яких були чи є пов’язані з лісом і землею. Він переймав від них те найцінніше, без чого немає людини. Протягом кількох років у селі були збудовані дві лазні (одна з яких – в Маневичах, де не було жодної!), консервний цех. А ще лісництво утримувало на відгодівлі свиней, бичків, мало велику пасіку, село було з’єднане п’ятикілометровою дорогою із твердим покриттям з автомобільною магістраллю Варшава-Київ. Життя кипіло… І тут, як нерідко буває, молодого лісівника «помітили». Своєю кипучою діяльністю він став комусь в оці тріскою, тому тогочасне партійне керівництво району запропонувало йому на вибір дві посади у райцентрі: директора новоствореного лісового ПТУ або голови селищної ради. Існували тоді такі радянсько-партійні «прийоми»: щоб позбутися зайвої людини, треба запропонувати підвищення в посаді. Богдан Колісник вперше в житті розгубився: не хотілося залишати ліс, який став основою його існування, тісних контактів із селянами, в життя котрих вріс духовно і фізично. Врятував його від цього «щабля кар’єри» Дмитро Телішевський, перевівши на посаду директора Цуманського мисливського господарства з центром у Звірові – одного з кращих господарств такого типу в Україні. Це був 1983-й. Те, що йому довірили таке зразкове господарство, дало нову наснагу до праці. За короткий термін були збудовані два житлових будинки, сучасні офісні приміщення, гаражі, стайня. А вже за три роки він облаштовував своє життя на посаді директора Цуманського держлісгоспу. В лісовому господарстві області відомий сумний епізод, який збігся із початком трудової діяльності перспективного лісівника в Цумані. Під вагою товщі снігу впав дах деревообробного цеху. На щастя, була обідня перерва і ніхто з робітників не постраждав. Цех негайно відбудували, а всередині вісімдесятих господарство відвідала делегація лісівників із Канади. Колишній його директор любить розповідати, як іноземці метушилися з фотоапаратами і телекамерами, знімаючи епізод, як робітники цеху штовхали по вузькоколійці візок із деревиною. Було боляче і соромно. Щоб зробити добру справу, не обов’язково підпалювати Рим, любить повторювати Богдан Колісник. Для вирішення будь-яких проблем не обов’язково проходити складний етап всяких революцій та еволюцій, як в епоху Ренесансу. Зволікання з легкою справою перетворює її на складну; зволікання ж із важкою перетворює її на неможливу. Тому красива мова людей, які нічого не хочуть і не вміють робити, завжди, як ромашковий чай, викликала в нього снотворний ефект. Протягом двох років місце тимчасових цехів барачного типу зайняли сучасні споруди, в яких запрацювали цехи із переробки дуба, виробництва хвойного екстракту, консервно-ягідні цехи, власна міні-хлібопекарня, гуральня, де випускався високоякісний спирт із ягід чорниці та чорноплідної горобини, на основі яких у подальшому виготовлялися найкращий в Україні бальзам «Полісся» і мисливський напій «Дивосил». А хто, скажіть, не куштував цуманської тушкованої дичини із м’яса лося та кабана!? В господарстві розводили нутрій і ондатр, вичиняли шкіру, з якої шили перші куртки для працівників волинської ДАІ… А весь цей комплекс обігрівався теплом місцевої пересувної електростанції. Всього не перерахуєш… То було справжнє комплексне ведення лісового господарства! З 2000-го року Богдан Колісник достойно зайняв посаду начальника ВОУЛМГ. Нерідко надокучливі представники місцевих ЗМІ допитуються в нього: ким він хоче залишитися в історії волинського лісу – «лісорубом» чи «зодчим». Відповідь – у цифрах. Сівши в крісло обласного начальника, він прийняв 350 тисяч гектарів лісу. Сьогодні цифра майже вдвічі більша! В останнє десятиліття радянської влади Волинська область вважалася лісодефіцитним регіоном. У 80-х роках 60% круглого лісу в регіон завозилося з РФ. Це багато про що говорить. Ліс якісний, є деревина, ягоди і гриби, є дичина, висока культура ведення галузі – то ж чи помилився у виборі своєї стратегії герой нашої розповіді? Очевидно, що ні. Автор розшукав ювіляра і попрохав відповісти лише на три запитання, щоб, як кажуть, із перших уст: – Богдане Івановичу, сьогодні йде відкрита і закрита «лісова війна» головного лісового користувача держави з «натуралістами». Головна її причина – це два принципово різних варіанти державного законодавчого рішення про те, чиї і які інтереси переважають у лісовій політиці України. Чи це не зведення лобами тих і інших? – В житті мені довелося зустріти багато екологів. Усі вони – чесні, щедрі і благородні люди, але в кожного – свій «хрестовий похід». Кожен із них турбується про своє і не помічає загального полотна проблем. Ми повинні бути вдячні Богові, що такі люди є на світі: вони займаються кислотними дощами і озоновими дірками, але їхня думка – не остання інстанція. В них є свої улюблені проблеми, які вони надто переоцінюють. Деякі вожді руху «зелених» залишаються «зеленими» і в тому віці, коли їм давно настав час дозріти. Вважаю, що не варто екологічні рухи перетворювати в ордени монахів і масонів, брати на себе функції екологічної інквізиції. Нам необхідно взяти курс на вольове досягнення відповідності національних парків і заповідних зон запитам соціуму, «вписати» їх у суспільство шляхом зміни пріоритетів, заміни екологічної науки екологічним просвітництвом і екологічним туризмом, зближення НП і заповідників. Нам треба негайно позбуватись екологічного академізму, відірваного від реальності. В результаті «маршу парків» заповідна система перероджується і гине в сяйві екотуристичних багать. «Заповідання» переходить у «роззаповідання», що обертається втратою традиційних основ і тих ідеалів, без яких не може бути ні заповідників, ні справжньої охорони природи. – Нам випало жити в різні епохи? Які у вас асоціації з цього приводу? – Я дуже не люблю протиставляти: ті часи, нинішні часи… В нас є нерозумна традиція – невдячність до свого минулого. І багато хто забуває, що саме дозволило їм відбутись. Є й протилежна традиція, нітрохи не краща – ідеалізація минулого: наприклад, гори були вищі, хвилі були крутіші. Епох не вибирають. Я вдячний долі і кожному часу, в якому жив. Можна змінювати епоху епохою, можна знати сорти всіх рідкісних вин, можна встигати на усі прем’єри, можна модно одягатись, але якість життя людини від цього не зміниться. Якість життя міняє важка, копітка щоденна праця. Було б дуже добре, якби кожен навчився себе поважати. Українським національним героєм стане людина, яка, перш за все, ставиться до себе з повагою. – Інтуїція вас не підвела: Волинь стала рідною. Здійснилася мрія життя – тут ви зробили кар’єру, у вас успішні діти, є внуки, робота, пов’язана з красою рідної природи… – Існує кар’єризм і кар’єра. Це – різні речі, як ніч і день. Перше – то кредо жалюгідних людей, друге – закономірність для кожної людини, коли вона виростає з коротких штанців. Є люди, які присвячують життя доведенню до завершення якоїсь однієї ідеї, що колись їх осяяла. Кланяючись перед одержимістю цих творців, не можна не жахатися від їхньої гордині, того бажання богорівної досконалості, яка часто веде до творчої поразки. Тут виникає питання: якщо досконалість неможлива, то чи не краще потратити півжиття не на 5 відсотків покращення, а на 95 відсотків творення: ККД збільшується багатократно? Людина повинна вміти все: і англійських принцес у свій час вчили штопати шкарпетки. Щодо краси рідної природи і глибокої любові до неї, то на Волині для мене рідним стало все: сумні зимові околиці сіл, стежки, які дзвенять при першому морозі, сіре чорнолісся з багряним листом і затяжні дощі, голубі озера і хлібні ниви. Я люблю тутешніх людей – простих, працьовитих, радісних і сміливих. У Костянтина Паустовського є слова: «Всю нарядность Неаполитанского залива с его пиршеством красок я отдам за мокрый от дождя ивовый куст на песчаном берегу Оки». З дозволу відомого письменника я зміню останніх чотири слова на «на болотяному березі Стоходу і Прип’яті». Періодично людина повинна згадувати, що є дзюрчання струмка, шурхіт очерету, стрекіт ковалика, що є ліс із травою влітку і снігом узимку, що є картопля, спечена в багатті… Усе це важливіше, ніж загальна комп’ютерна грамотність. Я – волинянин!
Петро ЧЕЧЕЛЮК
Фото Оксани ЧУРИЛО
Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник» (№6)
