Першими українськими фермерами були… німці

Як застосувати досвід минулого в наші дні?

Як апологети «ринку землі», так і його противники намагаються розгортати свою боротьбу (за володіння земними благами) нібито для захисту українських селян від зубожіння. Водночас кожна зі сторін прагне досягти прихильності тих самих селян, нічого не даючи і навіть не обіцяючи їм. Замість компромісу, конструктивного діалогу з урядом – акції протесту, з погрозами зробити їх безстроковими і навіть більш радикальними – аж до нового Майдану.

Кажуть, що історія ще нікого й нічому не навчила, але без минулого немає майбутнього. Тому пропонуємо коротенько пригадати: як починався у нас фермерський рух і ким були перші фермери на теренах України.

Масові поселення почали з’являтися наприкінці 1780-х рр. Правовою основою німецької колонізації стали спеціальні маніфести російської імператриці Катерини II від 4 грудня 1762 року і 22 липня 1763 року, в яких іноземців запрошували переселятися на неосвоєні землі Російської імперії, завойовані у російсько-турецькій війні 1768–1774 років. Після зруйнування Запорізької Січі та приєднання Криму до Російської імперії заселення південноукраїнських степів німецькими колоністами відбувалося досить інтенсивно. За російським переписом 1897 року, на півдні України налічувалося 377,8 тис. німців, на Волині – 171,3 тис.

Німецькі колоністи користувалися наданими царським урядом пільгами, які гарантували їм виділення земельних наділів у розмірі 65 десятин (1 дес. = 1,09 га) землі на кожну сім’ю на вигідних умовах, грошову допомогу, свободу релігії та звичаїв, самоврядування, звільнення від сплати податків на термін від 10 до 30 років і від виконання повинностей тощо. Колоністські господарства економічно швидко міцніли. На початку ХХ ст. на півдні України німці були власниками 3,8 млн десятин землі, а на Волині – 700 тис. десятин. Основними галузями господарювання були землеробство, тваринництво, садівництво, лісове господарство, частково – виноградарство, шовківництво, вирощування тютюну. Внаслідок реформ 1860–70-х рр. виникли великі німецькі фермерські господарства з новими формами господарювання, застосуванням сільськогосподарських машин, передових агротехнічних методів. Створювалися сприятливі умови для розвитку хліборобства, сільськогосподарського машинобудування. 1818 року для управління німецькими колоніями на Півдні України був створений Опікунський комітет.

У німецьких колоніях розвивалося громадське життя, кооперативний рух, створювалися аграрні спілки, кредитні установи тощо. У середині ХІХ ст. в Одесі діяло 9 німецьких цехових управ: слюсарна, каретна, столярна, годинникових справ, кондитерська та ін. Німецькі купці здійснювали торгівельні операції з європейськими країнами, організовували міжнародні товарні перевезення. Діяли прусське, гамбурзьке, баварське, баденське, саксонське, вюртемберзьке та інші консульства. У кожній німецькій колонії були початкові школи, відкривалися училища підвищеного типу, жіночі гімназії та училища, де здобували середню освіту. У середині Х1Х ст. у Таврійській, Катеринославській і Херсонській губерніях було 156 початкових шкіл. Функціонували сирітські та інвалідські будинки, лікарні, будинки для глухонімих та інші соціальні установи. Заклади утримувалися на кошти колоністів та їхніх громадських організацій.

Знаменитий на весь світ український національний заповідник Асканія Нова теж заснували німецькі колоністи – родина Фальц-Фейнів. Перші полезахисні лісосмуги та лісові масиви Півдня теж закладали німці.

Німці-колоністи давали роботу українським селянам, які прибували до них із Київської, Чернігівської та інших північніших губерній, але ніколи не намагалися нав’язувати їм своїх національних особливостей, звичаїв чи віросповідання.

Перша світова війна та події 1917–21 років підірвали економіку німецьких колоній. Колоністів позбавили податкових і кредитних пільг, частини общинних земель, права голосу на виборах до Всеросійських Установчих зборів. Вони пережили численні погроми й пограбування, голод 1921–1923 років в УСРР. Перерозподіл земельних фондів в УСРР призвів до втрати ними значної частки приватних і громадських земель. Це стимулювало еміграційні настрої, але ще не було остаточним крахом: за часів НЕПу німцям повернули частину конфіскованих земель. Як наслідок, у німецьких колоніях отримала розвиток сільськогосподарська кооперація – машинно-тракторні, тваринницькі, молочні, насіннєві, хмелярські, виноградарські, меліоративні товариства тощо. До кінця 1920-х рр. всіма видами сільськогосподарської кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося понад 80% німецьких господарств України.

А потім була примусова суцільна колективізація, а за нею – Голодомор.

Але якщо все було так добре, то з якого переляку піднявся неймовірний галас щодо заборони іноземцям володіти українською землею, навіть якщо вони вже багато років обробляють її як ФЕРМЕРИ? Для чого українських фермерів нацьковують на німецьких? Чому саме німці виявилися знову крайніми і змушені благати Президента і Уряд, щоб їм дозволили нормально працювати?

Відповіді на ці та інші подібні запитання повинні дати депутати Верховної Ради, яким народ довірив і свою долю, і свою землю.