Степове лісівництво: зло чи благо? (спроба оцінки впливу на степову екосистему)

Колись давно, ще в дитинстві, думав я про те, що іншим пощастило більше, ніж нам. У одних є гори, у других – ліс. А у нас – тільки степ, та й той розораний. Хоч би маленьку гірку, хоч би невеличкий лісочок! Але де їх взяти, у Степу?

Дніпровські плавні були від нас далеко, аж за 10 км, та й то, поки я виріс, їх вирубали а потім затопили Каховським водосховищем. Старший брат, Шурко, ще встиг побувати там, а мені не довелося – пізно народився. Ходили в степ за 5, за 7 кілометрів у старі довоєнні лісосмуги щоб побачити дуби, назбирати диких груш або терену – ми їх заготовляли на зиму для компотів. Ласували маслиною, шипшиною, приносили і жолуді в подарунок домашнім «хрюшам». Це були наші «ліси».

А замість гір слугували яри, балки. Їх у нас багато, увесь правий схил долини р. Велика Кам’янка крутий, порізаний глибокими ярами, сім із них великі, розгалужені, а ще безліч менших. Та й сам правий схил місцями високий, урвистий, наче гора. Лівий схил пологий, розораний майже до самої річки. В урвищах ярів можна було досліджувати геологічну будову земної поверхні: під шарами суглинків лежать червоні глини, нижче залягають глини різнокольорові, а вже під ними – вапняки. Знаходили різні мінерали, скам’янілості, великі гіпсові «рози». В одному з ярів глибиною метрів сім утворилась глиняна печера, а в ній знайшли два бивня мамонта, або може ще й більш древнього предка слонів. Кістки легко руйнувались, тому залишили їх на місці, присипавши ґрунтом – з надією, що колись прийдуть палеонтологи і виконають розкопки як слід – може там ще й цілий скелет лежить.

І ще була річка Велика Кам’янка. Починається вона в нашому селі потужними джерелами. Спочатку тече невеликим струмком а потім перетворюється на власне річку – з меандрами, плесами, широкою заплавою і весняним льодоходом. І, звичайно, з рибою і раками.
У 50-60-і роки минулого сторіччя почалося активне заліснення Степу. До того степ стояв безлісий, у нашому краї лише понад річкою у самому селі росли осокори і верби та у ярах і вибалках чагарники – терен, шипшина. Лісомеліорацію почали з полезахисних лісосмуг, їх звичайна ширина 12-13 м. Одночасно понад річковою долиною по межі ріллі посадили водоохоронні лісосмуги шириною 20 м і більше. Основними породами були: біла акація, клен польовий і татарський, лох сріблястий (маслинка) та берест. Іноді садили й дуб, але він рідко приживався.

Скоро майже всі поля були обсаджені лісосмугами. Дерева росли швидко, за кілька років уже й не впізнаєш. Щодо захисту орних земель від вітрової ерозії ці лісосмуги дали величезний ефект. Пилова буря у січні-лютому 1969 р. у два тури тривалістю по 2-3 тижні охопила всі південні регіони України, Північний Кавказ, Кубань. Вітер з вражаючою настирливістю, не припиняючись ні вдень, ні вночі дув з південного сходу на північний захід. Спочатку змело весь сніг, потім вітер взявся за чорнозем. Там, де поля не були захищені, видуло поверхневий шар ґрунту на глибину 5-7 см (а це приблизно 800 тонн з гектара). У ярах, балках, в населених пунктах, попід лісосмугами наметало сніго-пилові намети висотою 3-5 м. У селах утворились намети врівень зі стріхами хат. 

Крім захисту від вітрової ерозії, полезахисні лісонасадження сприяють більш рівномірного розподілу снігу на полях, зменшенню швидкості вітру над поверхнею ґрунту, отже і зменшенню випаровування з ґрунту, особливо рано навесні, коли поля ще неприкриті рослинами, голі. А це прямим чином впливає на врожай. Є відомості, що полезахисні лісонасадження підвищують врожайність до 40 %. Тільки для цього захисні лісонасадження повинні бути особливої конструкції: висотою не менше 12-15 м і ажурні, продуваємі у нижній частині. Такі лісосмуги здійснюють корисний вплив десь на відстань 400 м. Щільні ж, зарослі чагарником і молодою поросллю лісосмуги навпаки, більше шкодять полю – сніг змітається з поля і накопичується в самій лісосмузі у вигляді великого намету (мені приходилося бачити такі лісосмуги, заметені під саму верхівку, на висоту 5-6 метрів).
Займаючись на протязі багатьох років проблемами меліорації земель професійно, я бачив всі недоліки і переваги полезахисних лісонасаджень. Душа радіє, коли бачиш стрункі, прозорі біля стовбурів дубові або яворові лісосмуги, їх ширина звичайно не перевищує проектні 13 м. Такі лісосмуги є у Дніпропетровському, Криничанському і Синельниківському районах. Висаджені 30-40 років тому, вони ще молоді, ще тільки набирають силу. І зовсім інше враження від кленових, ясеневих або акацієвих лісосмуг, які розрослися за рахунок порослі шириною іноді до 40-50 м. Вони давно захищають вже тільки самі себе, а не поле.

Таким чином, можна зробити перші висновки щодо впливу полезахисних лісосмуг на степову екосистему:

1. В умовах надмірного, максимального розорювання Степу полезахисні лісосмуги є чи не єдиним надійним захистком орних земель від вітрової ерозії;
2. Лісосмуги сприяють зменшенню швидкості вітру на поверхнею поля і відповідно зменшенню випаровування з ґрунту, що сприяє підвищенню врожайності сільгоспкультур;
3. Не всі лісосмуги відповідають своєму призначенню, а тільки якісні, доглянуті, висотою не менше 12 м, продуваємі у нижній частині крони. Багато лісосмуг застаріли і потребують ремонту, пересадженню;
4. Існуючих лісосмуг недостатньо для повного захисту орних земель. При нормі 4-4,5 % від площі ріллі (виходячи з 400-метрового радіусу дії) існуюча мережа лісосмуг складає лише 2,5-2,8 %. 

З цього можна зробити ще один висновок, що корисної роботи для лісгоспів по відновленню застарілих і створенню нових лісосмуг у нас непочатий край, потрібні тільки гроші та виділення земель. От на цьому і потрібно було зосередити роботу лісогосподарських підприємств. Так ні, вони пішли іншим шляхом.

Хтось придумав, що начебто ліс захистить наші землі і річки ще й від водної ерозії, а для цього треба підвищувати відсоток залісення. Довели і відсоток залісення, який для степової зони повинен був скласти приблизно 8 % від загальної площі земель. Оскільки орних земель виділяти під ці відсотки жаль (їх контролювали голови колгоспів та районні адміністрації) розробили плани заліснення ще не розораних степових ділянок, фактично знищення залишків Степу.

У 1975-му році у нашому краї розпочалися масштабні роботи по залісненню долини річки Велика Кам’янка. Пригнали трактор ДЕТ-250 розміром мабуть із стару сільську хату, він загорнув всі яри, вибалки на схилах, у тому числі 7-метрової глибини яр, де лежали бивні мамонта, фактично здерши з поверхні всі залишки чорнозему разом з тим, що там росло (ковилою, півниками, горицвітом, тюльпанами, крокусами тощо). На оголених глинисто-вапнякових ґрунтах висадили акацію з домішкою бересту та чагарники – переважно бирючину та аморфу. Того ж літа потужна злива майже повністю відновила засипані ритвини, яри. Розмитий водними потоками ґрунт замулив русло річки і заплаву. Після цього велике плесо на р. Велика Кам’янка довжиною понад 2 км між впадінням балок Модестова і Глибока перестало існувати і скоро перетворилось на очеретяне болото.
У наступні роки масштабні роботи з заліснення продовжувались. Степ і Ліс – це два антагонізми, вони не вживаються разом, боротьба йде не на життя, а на смерть. Поки деревця маленькі, переважає Степ, трава відбирає всю вологу, глушить молоді паростки. І тільки, коли дерева підростуть, зімкнуті крони затінюють ґрунт і глушать траву. Таким чином для того, щоб виростити ліс, за ним потрібен ретельний догляд – розорювання, культивація міжрядь на протязі 5-9 років. Уявляєте, що твориться тут на розораних схилах крутизною 5-7º під час злив чи сніготанення! І чи захистять річки ці новостворені ліси від мулу, який стікає з орних земель, з верхніх частин схилів? Крім того, знаючи плани заліснення, господарники почали розорювати і засівати круті схили, де передбачались лісопосадки. За одне літо правий схил б. Ярова (притока Великої Кам’янки) занесло мулом, змитим з такого поля, шаром більше 0,5 м. Період активного заліснення Степу (70-ті роки минулого сторіччя) співпав з періодом занепаду наших малих річок по всій території області.

З тих пір пройшло чимало часу, то може ситуація змінилась, Ліс виріс і починає захищати річки? Та де там! 

По перше, ліс на Великій Кам’янці прижився десь так на 30 %, не більше. На багатьох ділянках зовсім не прижився (наприклад дві ділянки лісопосадок біля ур. Каштанова Балка площею близько 20 га, тут відновилась степова рослинність, здебільшого пирій та деревій, і мучаться кілька ясенів товщиною у два пальці). Та й не тільки в нашому краї, я бачив такі, сплюндровані лісонасадженнями схили, у багатьох місцях області (наприклад терасовані схили в ур. Паськове на р. Домоткань у Верхньодніпровському районі площею до 140 га, у балках Рогівська і Костишина у Криничанському районі площею 30 га, круті схили у заказниках «Кільченський» і «Отченашкові наділи» у Дніпропетровському районі площею понад 50 га і багато, багато інших). 

Фрагмент космічного фото долини річки Велика Кам’янка через 30 років після «залісення».

По друге, чи має ліс, висаджений на крутих схилах, або так звані водозахисні лісосмуги, такі протиерозійні якості, які від них очікували? У 2008 р. під час експедиції у Петропавлівському районі ми спостерігали свіженький результат однієї зливи на схилі б. Гракова (притока Самари). Потік води майже до глини здер чорнозем на крутому полі соняшника, транзитом проскочив широку (понад 20 м) «протиерозійну» акацієву лісосмугу, і був би увесь той мул у ставку в балці. Його зупинила неширока (менше 20 м) ділянка густої трав’янистої рослинності на крутому схилі, відфільтрувавши грязюку від води. У лісосмузі ж ледве прикритий листовим опадом ґрунт без дернини не зупинив потоку, навпаки, тут утворились промоїни, оголивши коріння дерев. І таких прикладів можна приводити багато і багато. На тій же Великій Кам’янці я постійно спостерігаю, що нові лісонасадження не зупиняють потоки багнюки з орних земель, а тільки відновлена степова рослинність на ділянках, де ліс не прижився, затримує їх

Отак виглядає 35-літній акацієвий «ліс» в долині р. В.Кам’янка. Ні лісу, ні степу.

То може рукотворні ліси на крутих річкових схилах мають якісь інші, естетичні або практичні якості? Дійсно, естетика є – якщо дивитися на космічних знімках, або здаля. Зі сторони ліс на схилах має привабливий вигляд, а зайдеш у нього – враження пригнічуюче. Про ліси Великої Кам’янки нічого і казати – за 30 років акація та берест виросли товщиною 5-6 см, та й з чого їм рости – з глини і вапняків? У інших місцях не краще – на крутих схилах здебільшого акацієве криволісся, переплутане павутинням, відсутність трав’яного ярусу, гнилі стовбури, у прогалинах високі зонти боліголову, ні птахів, ні комах – ліс начебто мертвий, якраз підходяще місце для усяких там потвор і лісовиків. З такого лісу і практичної користі мало, ділової деревини практично нема, хіба що на дрова. 

Пройдеш сотні метрів такого лісу і нарахуєш з десяток видів дерев і трав. А вийдеш на узлісся і замилуєшся степовим різнотрав’ям – над квітами гудуть комахи, порхають метелики, співають пташки. І тільки один раз я бачив гарну ділянку акацієвого лісу на багатих намитих ґрунтах біля підніжжя крутого схилу (Пушкарівський ліс на правому березі р. Домоткань у Верхньодніпровському районі) – височезні, стрункі наче сосни, дерева і різноголосий спів дроздів.

Спробуємо оцінити вплив штучних протиерозійних та водозахисних лісонасаджень на крутих схилах:
1. Розорювання під лісопосадки крутих схилів річкових долин приводить до знищення степових біоценозів, останніх залишків Степу, які нам треба всіляко охороняти;
2. Під час лісопосадок знищується безліч цінних і рідкісних рослин, занесених у охоронні списки, різко знижується біорізноманіття – основа сталого розвитку;
3. Знищуються археологічні, історичні, палеонтологічні об’єкти;
4. Знищується середовище існування багатьох тварин та птахів із степових біоценозів;
5. Розорювання схилів та догляд за лісопосадками на протязі перших 5-9 років призводить до водної ерозії в катастрофічних масштабах, до замулення русел рік;
6. Приживаємість дерев на сухих бідних ґрунтах крутосхилів невисока і складає не більше 30-50 %, часто 0 %. На ділянках, де ліс не прижився, відновлюється степова рослинність, проходячи стадію забур’янення, рідкісні «червонокнижні» види, як правило, не відновлюються;
7. Протиерозійні якості лісів на крутосхилах значно менші, ніж степових трав’янистих біоценозів, після штучних лісопосадок водна ерозія активізується;
8. Ліс, що виріс, у більшості випадків не має практичної цінності;
9. Естетичні цінності штучних лісів на схилах річкових долин дуже сумнівні;
10. Особливої шкоди степове лісівництво привело тим, що надурило всіх нас марною надією, начебто новостворені ліси захистять наші ріки, і ці, неперевірені часом і практикою, твердження просочились всюди, навіть у закони. Так Водний Кодекс України забороняє: «У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: – розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення) …». А більшу частину території прибережних захисних смуг якраз і становлять круті схили від 3º і більше. Коментарі, як кажуть, зайві;
11. Все-таки єдину користь від заліснення я побачив в тому, що землі, передані лісовим відомствам, лісгоспам, активно охороняються, навіть якщо там лісу і немає. Тут виникають свого роду охороняємі природні об’єкти, штибу «заказників», але з дуже збідненим рослинним складом.

Раз майже усе так погано, то виникає питання, в ім’я чого все це робилося? Заселення нашого Степового краю здійснювалось вихідцями з Лісової та Лісостепової зони (згадаємо древлян, полян та й більш північних слов’янських племен). Звичайно на степових безлісних просторах їх мучила ностальгія за лісом. Людина, яка народилась, або довго прожила в лісовій зоні, почуває себе просто фізично ніяково на відкритому степовому просторі – така собі клаустрофобія навпаки. Крім того, ліс був потрібен для будівництва осель, а досвіду будівництва будівель з глини у прийдешнього населення ще не було.

Але природні заплавні і байрачні ліси у Степовій зоні все-таки були. Раз ліс росте сам по собі, значить його можна виростити штучно, якщо трохи допомогти. Нові прийдешні хазяїни розпочали садити парки, ліски біля своїх маєтків (звичайно за кожним деревом тут був індивідуальний догляд, та й насадження здійснювались здебільшого на багатих ґрунтах). Вдалий досвід широко афішувався, вивчався вченими, про нього писали в пресі. З’явився навіть спеціальний підрозділ науки «степове лісівництво». Можна навести багато прикладів вдалих лісонасаджень, але якщо до них уважніше придивитися, то вони створені на землях, де могла б рости і пшениця, і кукурудза (наприклад Комісарівський ліс у П’ятихатському районі). Таким чином, вчені лісоводи довели навіть і норми залісення, які попали в державні плани. Але, крім норми, там були ще й рекомендації: де садити, які дерева, на яких ґрунтах? Тільки на рекомендації ніхто не звертав уваги, бо треба було виконувати «плани лісопосадок», підвищувати відсоток залісення. Неодноразово у бесідах із старими лісогосподарниками я чув, що садіння акацієвого лісу на крутих схилах було повною безглуздістю, але ж треба було виконувати плани лісопосадок. Саме «лісопосадок» – чомусь ще й досі за це держава платить гроші, а не за вирощене дерево.
У теперішній час лісгоспи знаходяться дещо у скрутному стані, головним чином через відсутність земель, відведених під лісонасадження. Всі орні землі колишніх колгоспів і радгоспів розпайовані, у них є власник. От і залишається зазіхати тільки на землі запасу, пасовища, а це, як правило, круті схили, де ще жевріють залишки Степу. Але «норми залісення» все ще існують, тому при покращенні економічної ситуації в державі є певна загроза чергового наступу лісоводів на Степову природу, вони захочуть на лісопосадках заробити свої гроші. А дехто мріє і про «відкати» від цих заходів – трохи дали на зарплатню, купили пальне, заплатили за саджанці, ткнули в землю, а там, «хоч і трава (тобто ліс) не рости». Так що, треба бути пильними.

Спостерігаючи за природними процесами, давно примічаю, що заліснення Степу йде ще й своїм, природним шляхом. Самосівом оселяється серед трави на схилах лох сріблястий, дика груша, глід, берест, абрикос, шовковиця. У ярах, понад річками розповсюджуються верби, тополі. Іноді можна побачити і дубки під захистком глоду чи лоху. А про терен і шипшину вже й казати нічого. Природному залісенню сприяє зменшення останнім часом випасу свійської худоби та кліматичні зміни. Про глобальне потеплення знають всі, а от про збільшення кількості опадів відомо мало. За останні 40 років кількість опадів на території області збільшилась майже на 100 мм. Збільшилась також вологість повітря. А за цим ідуть і зміни у екосистемі. Межа Степу і Лісостепу, яка проходила раніше приблизно через Кіровоград і Полтаву, пересунулась впритул до північно-західних меж Дніпропетровської області. Такі сугубо-лісові рослини, як папороті, можна зустріти тепер у лісосмугах і ярах під Дніпродзержинськом. Можна очікувати, що Ліс і сам виросте серед Степу – там де йому дозволить природа і люди. І буде це здійснюватись лагідно, не знищуючи річок.

Природне залісення балки Гаврашівська під Верхньодніпровськом. Такі, напівпрозорі ліси, полюбляють фазани і козулі.

Таким чином, якщо ліс нам потрібен, а він таки потрібен (як ділова деревина, місця мешкання мисливської фауни, місця відпочинку населення – тільки не задля підвищення відсотку заліснення), його треба садити там, де його місце у степовій природі – вздовж русел рік, у заплавах, на аренних пісках. А може хтось захоче і свій пай віддати під лісонасадження – на гарних ґрунтах і ліс виросте гарний. Тільки робити це треба по спеціально розроблених проектах, докорінно вивчивши існуючі природні умови (рельєфні, гідрогеологіч¬ні, ґрунтовий і рослинний покрив), з розробкою повноцінного розділу ОВНС (оцінки впливу на оточуюче середовище). Лісонасадження на крутих схилах річкових долин однозначно заборонити, залишивши їх у розпорядженні степової природи.

Під захистком глоду прижився дубок.