Наука або утопія? 

Чи потрібне мисливствознавство, як наука нашій державі?

Останнім часом все частіше мої публікації до «Лісового і мисливського журналу» починаються зі знаків питання. Видається це не зовсім логічним, зважаючи на тезу про набуття досвіду з роками. Тим більше, у відношенні до справи, якою займаєшся значну частину свідомого життя.

Темп життєвого руху, що вимірюється традиційними спробами відповісти на не менш традиційні «Що? Де? Коли?», зростає у зворотній пропорції до довжини життєвого шляху, що лишається. Більш того, якщо відчуваєш, що живеш на певному історичному етапі, коли країна мусить змінюватися. 73% довіри – це не просто факт. Це серйозний Факт одностійності, це діагноз, який породжує сотні (тисячі) додаткових запитань. Більшість із них прийшли з минулого, нові з’явилися пізніше, народжені новими обіцянками нової влади. Тому розумієш, що кожний громадянин таки має робити те, що він вміє робити добре, щоб вигребтися з тієї багнюки, куди потрапила Україна. Бо бажаючих (закордонних та земляків) втоптати та загребти нас у найкращих у світі чорноземах та захапати у власність не найгірші у Європі ліси та мисливські угіддя з’являється щороку на вітчизняному горизонті все більше та більше.

Наше сьогоднішнє питання стоїть вузькопрофесійно. Мисливство та мисливствознавство. Що це таке? Кому воно потрібне? Що дає державі?

Звик працювати традиційно – зважую аргументи «за» та аргументи «проти» серед «сірих» фактів мисливської галузі (бо чорний або білий абсолют у житті, аналогічно – у біології, не люблю і не сприймаю – бо такі випадки вкрай рідкі), потім кидаю їх на відповідні шальки терезів. Згодом, коли аргументи закінчаться, чітко бачу результат:

– мисливство – галузь, що використовує самовідновний фауністичний ресурс (мисливських звірів та птахів) держави. Його важливість для народного господарства перевірена тривалим часом, а також позитивним досвідом розумних держав, голови галузевого керівництва яких не страждають від відсутності необхідної клепки. Мусимо пам’ятати, що мисливство вже не раз рятувало держави у тяжкі, в тому числі – військові, часи;

– сучасний стан мисливства, як галузі, сфери суспільного виробництва (згідно з сучасним законодавством України): зрозумілий у порівнянні на простому прикладі. Стандартний показник. Добування козулі, всього, особин. 2017 рік. Німеччина – 1,1 млн, Україна – 8,1 тис. Менше у 136 разів. Соромно;

– якщо галузь існує за рахунок мисливського ресурсу, мусить бути наука, яка його контролює, забезпечує його перспективний розвиток та збільшує віддачу. Наука про шляхи збереження та розвиток ресурсу. Без наукового супроводу будь-яка галузь приречена;

– фактичний стан мисливствознавства, як науки: жалюгідний. У порівнянні з недофінансуванням найсучасніших вітчизняних комп’ютерних, космічних технологій та нанотехнологій, мисливська наука перебуває у глибокій… прірві;

– «туман» перспективної віддачі мисливської галузі, незважаючи на ФАКТ, що галузь – ресурсна, гальмує розуміння необхідності розвитку (читай – фіндопомоги) галузевій науці;

– надія у допомозі на приватного власника – примарна: за «пташку у небі» «мошновладці» ніколи не заплатять, бо власнику (в усякому випадку, більшості з них) подай конкретний результат. І результат не завтра, а сьогодні, ще краще – вчора. Час філантропів минув (а, може, – ще не настав?). Тому надія лише на державу, яка мусить таки дбати про свою міць і майбутнє. Вона не має права ігнорувати будь-який шанс. Вона має прислухатися до реальних ініціатив та шляхів поповнити свою скарбницю. Тобто – підтримати ідею створення Наукового центру з вирішення проблем мисливства та бути гарантом функціонування та гарантованого забезпечення впровадження у виробництво реальних розробок. Тим більше, що такий Центр формально вже був створений рішенням Колегії Держкомлісгоспу України за № 81 від 08.09.1998 року у Степовому філіалі УкрНДІЛГА. Більше того, дещо раніше ми організували (вперше на теренах СРСР) науково-дослідне мисливське господарство «Нижньодніпровське» на площі 12657 га, згодом – мережу науково-досвідних мисливських господарств в Україні у кожній лісомисливській зоні. Таким чином досвідна міжрегіональна мережа для проведення наукових досліджень з мисливствознавства в країні вже створена. До речі, у функції Центру, поряд з іншими, входила функція швидкої, «аварійної» реакції на мисливські біди, «спалахи» хвороб чи чисельності хижаків, активізацію бандитських браконьєрських формувань тощо;

– для отримання позитивного результату необхідний контакт із виробництвом, у першу чергу – з тверезо та сучасно мислячими керівниками вітчизняних мисливських та особливо – найбільш перспективних комплексних лісомисливських господарств (не важливо, якому Богу моляться, тобто – незалежно від форми власності на мисливські угіддя). Головне, я вже казав – наявність клепки.

Порівнюючи стандартні віт­чизняні показники інтенсивності ведення мисливського господарства з німецькими, подумалось про розуміння необхідності мисливської науки у Західній Європі. Подаю для зацікавлених читачів перелік дослідницьких Центрів Німеччини, що займаються вивченням мисливства (можливо, вони щось не розуміють – 9 центрів!):

– Робоча група з біології дикої природи в університеті Джастуса Лібіха;– Федеральний науково-дослідний Центр лісівництва та лісової промисловості;– Європейський Інститут досліджень дикої природи;– Науково-дослідний центр мисливської науки та попередження втрат дикої природи землі Північний Рейн-Вестфалія;– Лісовий зоологічний Інститут Університету Фрайбургу/БРГ;– Інститут біології дикої природи та мисливської науки Університету Гетінген;Кафедра біології дикої природи та природокористування Лісового факультету Мюнхенського Університету;– Інститут досліджень дикої природи та Ветеринарний коледж, Ганновер;– Дослідницький Центр дикої природи землі Баден-Вюртемберг.

Окрім того, в Німеччині донедавна функціонувало 7 музеїв полювання (не у столиці – по всій країні) та 9 видань мисливської преси (газети та журнали). І подумалось мені: «Що би тоді нам влаштували наші доморощені «зелені», точніше – недозрілі захиснички природи за таку мисливську рекламу!». Я поважаю принципи вегетаріанців, хоча досі не зустрічав істинних, чомусь – лише «фальшивих», бо душу напоказ не виставляють. Мені стає ніяково, коли зустрічаю столичних захисників Природи, які бачать її, неньку, через рожеві скельця дитячих окулярів лише на київському асфальті, у кращому випадку – у приміських чи Київської губернії сквериках або «недороблених пезеефах». Іноземні мисливці, що приїздили до нас на полювання, пояснювали мені, тупому науковцю, з ледь прикритим сміхом та відвертим нерозумінням, що справжній порядок та дурні заборони – абсолютно різні речі. У першому випадку ми бережемо, охороняємо і зберігаємо дорогоцінний ресурс, примножуємо багатство держави та народу, у другому – втрачаємо, виставляючись на посміховисько істинних європейців, набуте тяжкою працею…

Коли я проводив цієї весни останній «пожежний» облік лося на Житомирщині і коли останні маршрути, всіяні купками лосиних дефекацій, співпали з «доленосним» засіданням суду, що «зберіг лося», було гірко за державу, яка так легко поступилася вищанню (навіть не супротиву) доморощених, вихованих радянською системою минулого століття, ворогів. Шановного Заслуженого природоохоронця України ніхто ніколи не бачив на жодній серйозній дискусії. Пам’ятаю, ще колись під час дебатів у Мінприроди про необхідність добування 3-х вовків у нац­парку на Кінбурні, я пропонував зустрітися та погомоніти на природоохоронні теми на конференції в Одесі. Ні. І знову ні. Вовчик-братик, Володя, та будь же ти мужиком! А то поводиш себе, ніби ті екзальтовані дівчатка і подібні до них хлопчики з плакатниками у руках! Сором.

Знаменитий теоретик та практик мисливствознавства, вчений Кіровського мисливського Інституту М.П. Павлов вважав, що будь-яка пристрасть може підлягати управлінню: «Фундаментом цього управління є досвід». Наскільки незгубна мисливська пристрасть, настільки вічний її супутник – наука про ведення полювання розумними діями. Михайло Павлович щиро вважав, що ким, де і в ім’я чого буде використане мисливствознавство, як наука, таким буде його зміст через склад (контингент) спеціалістів, здатних достойно вирішувати завдання мисливськогосподарського виробництва. Мисливство (у найкращому розумінні – від слова «мислити»), як контакт із живою природою, завжди поєднує та буде поєднувати своєю позитивною суттю різноманітних людей.