01/03/2012
0Лісівничка Залізницького лісництва дає фору колегам чоловікам!
«І коня на ходу зупинить, і в палаючу хату ввійде»… А Марія Дудко ще й 827 гектарам лісу раду дає! При цьому в хаті – ідеальний лад, в коморі – смаколиків «до кольору й до вибору», а у хліві худоби стільки, що пальців не стачить полічити. Тож коли випала нагода познайомитися з цією хвацькою жінкою, для котрої ліс – «робочий кабінет», одразу нею скористалася.
Марію Петрівну на території Залізницької сільської ради, що на Любешівщині, знає кожен. По-перше, такої оптимістки годі й шукати. По-друге, Марія Дудко – єдина жінка на весь район, яка працює майстром лісу. При цьому свої обов’язки виконує не гірше, а подекуди й краще, ніж колеги чоловіки. До слова: мужчини цю тезу навіть не намагаються спростовувати. Мовляв, іти на ділянку до Петрівни (а так по-доброму називають жінку колеги й односельчани), аби тихцем вирубати яку деревину, ніхто не стане, бо відповідати перед законом – одне, а в очі глянути лісівничці – геть інше. Чого-чого, а сорому не оберешся…
Марію Дудко знайшла на робочому місці. Правда, до лісу йти не довелося. У конторі Залізницького лісництва якраз завершилася робоча нарада, відтак увесь колектив зібрався разом. Отак гуртом і благословили жартома свою колегу на розмову з журналістом. Мовляв, про кого, як не про їхню Марію, писати.
А ДИТИНСТВО ПАХНЕ ТРАВАМИ
Слово за слово – розбалакалися… Як не крути, а життя цієї жінки нерозривно пов’язане з лісом, і хай там що, а саме між столітніх дубів і ще зовсім молодих пухнастих ялинок, на чистому, аж густому повітрі, замішаному на п’янкому ароматі хвої та різнотрав’я, писалася її доля. Інакше й бути не могло, адже ненька Марії Петрівни, коли носила її під серцем, садила ліс. Нині тим деревам 48 літ. До них жінка йде, наче до храму…
Марія Дудко – тутешня. Зростала, дівувала й нині веде господарку у Лобній – невеличкому селі Залізницької сільради, котра землями впирається у самісіньку Рівненщину. Що цікаво: через дорогу від обійстя Петрівни – ліс рівненчан, натомість до власного обходу потрібно долати 9 км шляху.
Батько Марії Петрівни все життя працював майстром лісу. Відтак іще з малих літ ходила по гриби та ягоди. Частенько й тато брав із собою, потроху навчав усім премудростям: як бачити хворе деревце, як йому допомогти й полікувати. А ще дівча помічало трави та всіляке зілля. І досі жінка знає, яка бадилинка від якої недуги помічна, а з якою буде смачним чай.
– Жили ми на хуторі, котрий люди називали Симежа, – починає оповідь жінка. – Тато все до лісу ходив, а мама працювала в колгоспі. Ми мешкали там, аж поки я не пішла до четвертого класу, тоді вже перебралися безпосередньо в Лобну.
Щойно Марія закінчила школу, як подалася працювати на колгоспну ферму. Вдень – на роботі, а ввечері, як і годиться, – на вечорниці. Пісні співала на все село. Тож юну голосисту цокотуху запримітив залізненський єгер. Невдовзі й одружилися. Отак 17-літня Марія стала Дудко. За рік подружжя розбагатіло на донечку, невдовзі – на ще одну. За два роки спільного життя й хату поставили. А за десять літ народився Іванко. Марія не лише давала всьому лад, а й чоловікові, котрий на той час уже працював майстром лісу, бралася допомагати.
– Інакше й бути не може, – каже жінка. – Так у нас заведено: як чоловік працює в лісі, то й жінка неодмінно знатиме всі тонкощі його роботи. Чи раз бувало, що ліс горить, то всі беруться рятувати. І серце болить, і душа, як подумаєш, що там робиться! Вийду за хлів – ліс як на долоні. Дивлюся, чи димить… Бувало, що чоловік по кілька діб додому не приходив, як горіло. Потім вернеться зморений, весь у сажі… Зате дерева вціліли.
ЛІС, НАЧЕ РІДНИЙ
Щоправда, так склалося, що довелося Марії Петрівні взятися за непросту роботу майстра лісу. Ніхто не очікував, що кремезного главу сімейства Дудко одного дня підкосить страшна недуга. Півроку на лікарняному, ще чотири роки взагалі не вставав…
– Виходити з декрету мені було нікуди, – пригадує Марія Петрівна. – Як Іванкові виповнилося три роки й можна було ставати до роботи, то колгосп до решти розвалився. Поки чоловік ходив до лісу, то ще якось жили, а як зліг…
Знаючи хвацьку вдачу жінки, керівництво Залізницького лісництва запропонували їй чоловікову посаду. Мовляв, нехай спробує. Марія й узялася (бо трійко діток слід на ноги ставити) – прийняла обхід №6.
– Що тут казати: одразу складно було, бо територія велика, роботи багато, – продовжує розповідь майстер лісу. – Але звикла. Та й мусить людина працювати, рухатися. Тепер знаю кожну зелину, наче рідну. Там – те, там – те…
Про свій обхід Петрівна розповідає, наче про четверту дитину. Помітно, що кохається в роботі. І жодного слова нарікань, бо ж праця – не з легких. Прокидається о п’ятій ранку, запрягає коника й – до лісу. Хто-хто, а лісівники знають: без такого виду транспорту не обійтися. Сірий Яшка не підведе ні восени, ні взимку. Цікаво, але тварина знає улюблені місцини своєї господині: неодмінно зупиниться коло Борисової посели та Кухового броду. Колись то була панська садиба та обійстя лісівника, а тепер – просто ліс.
Щоправда, звичайним ліс не буває. У цьому наша героїня переконана. Каже, як журба візьме за душу, то одягається й – у «робочий кабінет». Є у Марії Петрівни особливий товариш – старезне дерево. Прийде, обійме, поговорить, усі біди й негаразди розкаже, поплаче… Хоча, поглянувши на цю жінку, навіть не віриться, що сльоза торкається її очей. Марія Дудко – неабияка оптимістка. Зізнається, що саме ця риса допомагає в житті. Мовляв, слід працювати й позитивно мислити. Інакше ліс тебе в свої обійми не впустить.
Чимало у запасі й професійних секретів, однак то – справжня таємниця. Що вдалося випитати, так це дідівську пораду, аби не блукати лісом. Тож якщо вийти не вдається, слід… перекинути чоботи, себто правий одягнути на ліву ногу, а лівий – на праву. От і все!
ЗА ГРИБАМИ – ВОЗОМ
Про гриби – окрема мова. До тихого полювання у майстра лісу особливий азарт. Розповідаючи про о-т-а-к-е-н-н-і трофеї, показує фотографії. Це ж треба! На світлині – онук із боровиком, шапка якого завбільшки з невелику каструлю. На ще одній – цілий віз білих грибів.
– Ой, було діло кілька літ тому, – пригадує Марія Петрівна. – Поїхала до лісу, а грибів…
– Певно, й місця знаєте, де ростуть? – випитую.
– Аякже, – сміється жінка. – Знаю, під яким деревцем сидить гриб і мене чекає. Іншому в руки не піде! Нізащо! Тож було то років три тому. Стільки грибів уродило, що набрала цілий віз. До пізньої ночі з дівчатами перебирали й варили їх у печі.
Доньки Марії Петрівни – Інна та Надія, як і їхня мати, полюбляють збирати гриби. Тож не дивно, що на печі в жінки «спочиває» цілий мішок сушених. При чому, беруть переважно білі. Хоча знають і всілякі секрети.
– Як урожайний рік, то аби з білими впоралися, – каже жінка. – І зеленичок насолити неодмінно треба. Які ж добрі! Ще в нас беруть козлюки. Вони такі запашні, що як кинеш до супу кілька штук, то аромат аж у сусідів чути!
Марію Дудко знають у селі не лише як толкового майстра лісу, котра садить, лікує й оберігає багатства природи, а й як вправну господиню. Та таку, що й на весілля за «хазяйку» не гріх покликати. На особистому рахунку Марії Петрівни – більше ста таких застіль.
Як є вільна хвилина радує смачними стравами й рідних. Для онуків – налисники із солодким сиром, а для зятів – щедро приправлений спеціями кендюх (шлунок начиняють м’ясом і сушать над грубою). Уміє Марія Дудко готувати й усілякі наливки та напої. Навіть горілку-житнівку настоює на лісових травах.
Ведеться й господарка: пара коней, дві корови, п’ятеро свиней та, звісно, поросята. Одних качок – шість десятків!
– Сама б нізащо не впоралася, але ж маю помічників, – усміхається жінка. – Коло мене – донька, зять, малеча. Отак разом і хазяйнуємо. А на свято збираємося всі: старша Інна, середня Надія, два зяті Анатолії та син Іван. І, звісно, онуки. Маю вже трьох!
А доки зима не здала до решти своїх позицій, Марія Петрівна днями пропадає в лісі, бо саме цієї пори у лісівників найбільше роботи. Поки земля ще встелена білою ковдрою снігу, слід устигнути впоратися з вирубками та прочищенням лісу. Бо ж коли природа прокинеться остаточно, цього вже не зробиш. Тоді будуть інші справи.
– Уже й не уявляю життя без лісу, без його пахощів, без співу пташок, – зізнається Марія Дудко. – То – особливе, навіть магічне місце, де душа отримує спокій. Не раз обходжу, дивлюся: ось дерево посаджене моїм батьком, а те – чоловіком. Їх немає вже поряд, а сосни зеленіють. Хай би там що казали, але ліпшої роботи годі й шукати.
