Генерал

 «Діла давно минулих днів», а закарбувалися чітко. Повідаю тепер і вам про них.

Ідемо колись удвох по першому сніжку. Рахуємо сліди. Серцю мило: слідів наших лісових мешканців видимо-невидимо.

– А кабанів! – аж дивується Кирило. – За минулих років стільки не було. Бук щедро зародив. До наших, видно, з інших лісів стягнулися дикі свині. Послухай, а де той генерал тепер, що два роки тому насмішив усіх?

Я аж зупинився. Телепатія якась! Підозріло дивлюся на нього:

– Ти чув, про що я зранку з директором говорив?

– Як я міг чути? А в чім річ?

– Генерал Драгунов у суботу приїде.

– Що ти кажеш! Цікаво, цікаво, чим він на цей раз потішить компанію.

Справді, чудернацькі курйози супроводжували на полюваннях генерала від авіації. Скільки разів він стріляв по кабанах, які нагло перли із кожної загінки просто на нього, і ніколи не влучив. От не міг застрелити кабана і все! Хоч рушницю продавай або подаруй комусь.

Така поведінка генерала не робила честі доблесному генералітетові й будила сумнів щодо могутності Радянської армії. Добре, що серед мисливців нема балакунів…

Генерал сам вибирав номер на стрілецькій лінії, явно не бажаючи зустрічі з кабанами. А вони, ніби відчуваючи слабке місце, постійно, при кожній нагінці виходили на нього і безкарно йшли собі далі.

Не виходячи за межі допустимого, його друзі та близькі злегка кепкували над ним. Два роки тому жартували так дотепно, що генерал образився.

Кілька нас, що були найближче до генеральського номера, бачили виразно, як сім здоровенних кабанів, ніби на підбір один в один, ніким не налякані, пройшли повз нього. Генерал провів стволами першого, потім – другого, третього… сьомого і, нарешті, вистрілив. Кабани закрутили хвостами, як пропелерами, і шугонули в гущавину так спритно, що жоден з нас вистрілити не встиг. Генерал пройшов двадцять метрів у напрямку свого пострілу, зупинився і щось уважно розглядає.

– Він узяв кабана! – хтось подає надію, що будемо із свіжиною. – Ура! Нарешті!

Гуртом підходимо привітати з влучним пострілом короля полювання. Німа сцена… Мабуть, ніхто з присутніх не бачив ще такого звіра. Якби не ратички, то його можна було б прийняти за великого зайця.

Нижчі рангом приховано хихикали в кулак, хтось трохи відважніший кашлянув, а вже ті, хто вважали себе «на одній нозі» з генералом, дали волю своїй дотепності.

– Цей динозавр ще з Юрського періоду. Треба негайно передати його науковцям, – поважно каже один.

– Дурниці кажете, колего. Генерал вчинив як справжній мисливець: треба підбирати звірів-селектів, – опонує йому другий.

– Ви не хотіли зачіпатися з тими бізонами і застрелили оцього карлика? – ще один хоче взяти ексклюзивне інтерв’ю.

– Генерал і в Африці генерал! – хтось підхвалює. – В такого бізона і дурень з рогатки вцілить. А от в такого, що з трави навіть не видно, попробуй поцілити, та ще й у саме вухо.

Знущання продовжувались.

– А я думаю, що цілитеся зависоко, по літаках, тому не влучаєте в кабанів. А ви по наземних цілях…

– Вам треба гадюку через стволи пропустити, – хтось щиро радить.

– Вікторе Васильовичу, скажіть чесно: ви справді генерал-майор? – підкидає полінце у вогник мій директор.

Перебрали. Знічений і похнюплений невдаха стояв, як на суді. Нам стало його шкода. Як почали дружно жартувати, так дружно враз усі замовкли. Але на тому біди його не скінчилися.

Котрийсь єгер зв’язав поросятко за лапки і закинув його собі за спину.

Ну справді, як зайця.

На тому полювання скінчилось.

Та повернемось до тої пам’ятної суботи. Я перший раз бачив, як одягають генерала. Він підняв руки вверх, а денщик підтягнув штани, защепив на всі ґудзики, дав раду шлейкам, потім одягнув його в куртку. Швидко і елегантно обмотав ноги онучами і натягнув унти. Аж тоді обв’язав його чудовим патронташем. Склав рушницю і почепив її на плече. Натягнув ліву рукавичку, а праву подав йому в руку. Холера ясна! Навіть у кіно я такого не бачив. Мій директор, хоч і військовий у відставці, але, мабуть, з такою процедурою не зустрічався, бо був дуже здивований, аж до зачарування. Напружено щось обмірковуючи, каже мені:

– Бачиш, як добре бути генералом!

Натяк був надто прозорий. Ще раз холера ясна! Чи не захоче він, щоб на другий раз я його так одягав?!

З другої загінки кабани вийшли на генерала. Постріл! І тут чуємо такий крик, що аж іній посипався з дерев:

– Куди стріляєш!!! Твою…

Дивлюся, мій Кирило присів, обмацує гарячково свої ноги і продовжує обзивати паскудними словами такі полювання, таких за…них мисливців.

Репетує на весь голос. Оглянувши його, я переконався, що він не ушкоджений. По халявах пройшовся заряд шроту. На щастя, генерал чекав на лиса, а тут кабани… Не встиг перезарядити. Заспокоюю Кирила, як можу. Прошу вгамуватися, бо ж начальство високе може образитися. Та де там! Він ще більше розпалився:

– Та пішли ви всі..! – ще раз присмачив і пішов. Залишив спантеличену компанію, обклавши всіх з ніг до голови. Постало перед нами питання, чи продовжувати полювання, чи вже досить і найвища пора – до столу.

Рятую себе і ситуацію:

– Обід, як ми домовилися, буде готовий на другу годину, – нагадую.

– Ну, якщо до обіду ще дві години, то зробимо загінку, – командує мій директор. А мені каже: – Та-а-ак! Характер у твого Кирила!

От маєш! Ніби я винен, що на генерала вибігли кабани, що він вистрілив по халявах, що Кирило верещав на весь голос. Аякже! Хтось має бути винним. Хтось, але не генерал – такий порядок!

Дійшло до непристойності. Треба ж мати таке «щастя»! Кабани, багато кабанів знову винюхали генерала. Як прискіпливо ми не оглядали кабанячих слідів – ні щетинки. Аж тут позаду нас, трохи далеченько: бах, бах, – хтось два рази вистрілив.

– Браконьєри в тебе в лісі, – каже сердито директор.

– Та ні, то Кирило, – я впевнений, бо орієнтуюся, де він може бути і за різкістю пострілу впізнаю його рушницю.

Через п’ятнадцять хвилин підходить Кирило. Генерал, трохи похнюпившись, пішов йому назустріч. Як же нам всім було розрадно, коли вони обнялися і довго мовчки стояли. Як закохані! А тоді Кирило до нас:

– Хто стріляв по кабану? – Якась загадковість була в його питанні.

– Я, – зізнався генерал. Напасть та й годі на нього!

– То віддайте мені два патрони. Я його добив.

– Розстібніть патронташ! Розстібніть патронташ! – заметушився генерал. А потім той патронташ, таку чудову річ, повісив на шию Кирилові. Віктор Васильович розхвилювався до сліз і, повірте! – я добре вловив той жест – мав намір повісити на нього і свою рушницю.

– Та що ви! Не треба, товаришу генерал, – зніяковів Кирило, хоч з великою надією поглядав на чудову зброю. Той спам’ятався і повернув на своє плече ледве не втрачену зброю.

Хотіли йти подивитися на того кабана, але Кирило подав мені знак, щоб їх стримати, і я, зрозумівши його, переконав мисливців, що дорога до кабана далека, а до місця обіду теж не близько і в протилежному напрямку. На щастя, наш їздовий-кучер під’їхав санками, завантаженими каструлями і ящиками.

– Їдьте до столу – стіл і лавки, збиті з дощок, десь за кілометр, а ти, Кирило, залишайся з двома лісниками тут; розвантажимо сани і ви поїдете – привезете кабана.

Усі визнали, що команда чітка і розумна.

Йду поруч із своїм директором.

– А чого це ти посміхаєшся? – підозріло глипає на мене.

Він був для мене великим авторитетом, і я ніколи невмів казати йому неправди.

– Генерал не поранив кабана. То Кирило хотів розрадити його, та й жалкує, що з переляку так обзивав його.

– Он як! – директор був украй вражений. – Та-а-к! Порядний він хлопець, твій Кирило. А якби ми пішли по сліду?

– Тоді б я розповів вам у чім річ, і ви б їх не пустили.

Після вдалого полювання, смачного обіду і незліченних поздоровлень на адресу генерала згадали про Кирила і його халяви. Оглядали їх почергово і рахували дірки. Генерал випив трохи забагато коньяку і цілком серйозно засумнівався, чи то з його легкої руки Кирило буде мати продірявлені халяви.

– Нормально, – заспокоїв усіх Кирило, – ні однієї подряпинки. Я знімав штани і кальсони… Тут він осікся, але ніхто нічого не зауважив.

Приїхали на лісництво. Денщик чітко в зворотному порядку роздягнув генерала і одягнув генеральську форму. Аж тепер зауважили, що він за тих два роки дослужився до чергової зірки. Всі щиро раділи за його стрімку кар’єру, а ще щиріше пили за його здоров’я і таке інше. Не пам’ятаю всіх тостів. Потім генерал звелів денщикові принести назад унти. Він урочисто вручив їх Кирилові.

– Дарую, друже! Хай тобі завжди тепло буде у них. А мені буде тепло від згадки, що я зустрів у своєму житті тебе.

Під наші бурхливі оплески вони обнялися і схлипували від щастя, що аж перекосилися в них обличчя. У вині вся правда, казали древні.

ПРО АВТОРА

Степан Павлюк народився у 1941 році в мальовничому лісовому селі Ілів на Львівщині.

Закінчив Сторожинецький лісовий технікум, Львівський Лісотехнічний інститут; з 1962 року працював у лісовому господарстві – техніком-лісівником та лісничим Бориницького лісництва, директором Стрийського держлісгоспу.

3 1998 року – в Державному мисливському господарстві «Стрий».

Заслужений працівник лісового господарства України.

Почесний мисливець України.