14/02/2012
0І тоді у похід на Камінь-Каширський вирушили більше сотні жителів Воєгощі, обурених масовими вирубками у навколишніх лісах, так і не дочекавшись приїзду до себе керівників району
У навколишніх лісах біля села Воєгоща Камінь-Каширського району підприємці масово вирізають ліс після того, як місцевий спецлісгосп провів тендери на розробку восьми лісових ділянок. Селяни висловлюють рішучий протест, вимагаючи від влади заборонити тут будь-яку вирубку та залишити ліс лише для них. Створена ініціативна група попросила районних керівників приїхати на зустріч із громадою. А ситуація тим часом ставала все більш напруженою: воєгощанці не дозволили найманим робітникам забирати із лісу деревину, і щоночі почали її охороняти. Лунали й відверті погрози, мов нехай тільки хто із заїжджих найманців спробує знову почати різати «їхній ліс».
Представники влади, які повинні служити громаді, мабуть, загордували, бо на запрошення громади не приїхали, відрядивши до бунтівного села двох працівників Камінь-Каширського спецлісгоспу, аби ті провели з населенням «роз'яснювальну роботу». Спеціалісти довго розповідали на сходах селян, що всі ліси є державними, тендери проводилися з дотриманням букви закону, їх переможцями уже сплачені гроші, виписані лісорубні квитки, а тому самовільно забороняти вирубку ніхто не має права.
При цьому лісничий Сергій Карпук сказав, що призупиняє розробку ділянок, аби ініціативна група змогла ознайомитися з усіма документами, які стосуються тендерів. Але громада вимагала діалогу із владою, а влада ця у село все не їхала. Обурені люди щодня виходили на сходи до сільської ради, телефонували до Луцька, Києва, звернулися й до нашої газети.
— Ну, а що ж я? — розводить руками воєгощанський сільський голова Микола Левчук. — Не маю права втручатися, бо вийде так, що це я збурив людей. Я у такому становищі… Будемо старатися пережити це.
Не так часто можна побачити таку безпорадність сільського голови, але для Миколи Адамовича це перше головування, і його навіть стало по-людськи шкода, бо уже звучало від односельчан, що за таку «підтримку» громади й до переобрання недалеко.
Мешканці села показують мені урочище «Куликівщина». Цей ліс, що має територію до п'ятсот гектарів, вони називають своїм годувальником, легенями села. Я багато лісових масивів об'їздив на Волині, але давно уже не доводилося бачити такого варварського ставлення до природи, як тут. Ще зовсім молодий ліс вирізається вщент. Де робітники ріжуть дерево, там і залишають гілляки, які гниють, заростають травою та хмизом. І таких ділянок тут є багато. Дорога сюди дуже розбита тракторами та вантажівками. Техніка із деревиною часом навіть не щадить земельні наділи одноосібників. Імена та прізвища молодих і сивочолих співрозмовників записую, але із зрозумілих причин не вказую.
— На мапі лісівників цей весь ліс значиться як хмиз, — кажуть воєгощанці. — Але ніхто не хоче його узаконити, мабуть, для когось це вигідно. Чого б для нас, місцевих жителів, ліс не виписувати, аби могли будуватися молоді сім'ї? Наше село молоде, перспективне, маємо 450 дворів. Втім, всі ділянки тут уже розписані-розбиті. Підприємець Анатолій Бусько із села Брониця нам сказав, що за два роки весь цей ліс «ляже», тобто він його виріже. Якби ж то меблі робили з тієї деревини, а то все йде на палети, які за кордон відправляють. Чого одному дозволяють вирізати ліс сотнями гектарів, а нам, щоб виписати деревину, треба переплачувати? Душа болить від того, що заїжджі люди ліс перетворюють на пустелю, ні грибів, ані ягід не буде. Але найбільш допікає те, що «слуги народу» з району не хочуть з нами зустрітись, не мають навіть бажання вислухати.
Дорогою з урочища у когось з моїх провідників задзвонив мобільний телефон, і він повідомляє новину, що замість районної влади у село приїхали працівники міліції. «Ми ж не б'ємося», — обурюються селяни від того, що їм відразу демонструють «силові методи».
Так і не дочекавшись приїзду керівників району, на третій день цього бунту більше сотні воєгощанців рушили у похід на Камінь-Каширський, який від села на відстані кілометрів восьми, йшли у мороз, їхали.
І ось весь цей люд став на центральній площі міста, а напроти — біля парадного входу адміністративного будинку — вишикувалася міліція. Добрих півгодини селяни мерзли, зігріваючи себе скандуванням, аби до них вийшов голова райдержадміністрації Іван Вовк. Над майданом лунало: «Вовк, виходь до людей!» Були й інші, малоприємні гасла. Селяни хотіли навіть перекрити «чорний» хід, щоб керівник не зміг залишити адміністрацію, не зустрівшись з ними.
Нарешті, вийшов заступник голови адміністрації Валерій Парфелюк, який повідомляє, що уже дана команда призупинити вирубку, а до перевірки залучено відповідні служби. Однак розмова явно не виходить і, мабуть, через це Валерій Васильович тримає руки у кишенях, наче бригадир стоїть перед трактористами, зі сходів дивиться на всіх вниз. Потім він обіцяє, що голова вийде через півгодини «з прийнятим колегіальним рішенням». Це викликає нову хвилю обурення і справедливе питання: чи є совість у влади?
— Завтра приведемо сюди жителів з інших сіл, — каже хтось з натовпу. — Тисячі людей прийдуть за ліс постояти.
— Давайте не лякайте! — грізно застеріг Валерій Парфелюк.
— Нехай виходить Вовк, бо будемо дорогу зараз перекривати! — лунало у відповідь.
До речі, на офіційному сайті Камінь-Каширської райдержадміністрації у новинах за цей день можна почитати про наради з оптимізації структури самої адміністрації та недопущення на територію району африканської чуми свиней, а ось про велелюдний протест біля стін влади — ані слова.
Коли ж до народу вийшов голова РДА Іван Вовк, піднявся такий галас, який, напевно, було чути на околиці райцентру. Люди засвистіли, загукали, почали скандувати: «Ганьба!». На їдкі репліки із натовпу: «Пишіть заяву на звільнення!» та «Подивіться людям в очі!», Іван Іванович дав «гідну» відсіч:
— Я вам нікому нічого не винен, — мовив він. — Я до того не причетний, що на території вашої сільради рубається дві чи три тисячі кубометрів лісу, і пояснював це вашій ініціативній групі. І не зачіпайте ви той ліс, бо будете відповідати. Всіх вас попереджую: не йдіть проти закону.
Завершивши свій виступ, Іван Вовк запросив автора цих рядків до себе. Почувши, хтось із воєгощанців вигукнув: «Хлопці, нашого кореспондента запросили, йдемо з ними…» У теплому кабінеті голови адміністрації стало ще гарячіше від розмови. Називаючи себе спеціалістом лісової галузі, Іван Іванович розповідав про лісопатологів, які визначають що і де треба рубати, про розрахункову лісосіку та квитки на рубку, про надходження грошей до державного бюджету від проведення тендерів на розробку лісу і таке інше.
Селяни ж про ті норми та лісосіку й слухати не хотіли. Вони гостро критикували інженера по охороні лісу Сергія Віруцького, говорили, що документи нібито іще виготовляються, а ліс повним ходом рубають, нарікали на лісівників, що підприємцям відпускають деревину дешевше, ніж місцевим жителям, запитували, чому по-варварськи масово винищуються навколишні ліси, наче завтра уже кінець світу. Невже залишаться нащадкам одні лише пеньки? Здавалося, що влада і сільські люди говорять на різних мовах, зовсім не розуміючи один одного.
— У мене назріла ідея, — мовить Іван Вовк. — Раз ви так переживаєте за урочище «Куликівщина», давайте я буду думати, як на рівні закону зробити там державний заказник, щоб туди ногою ніхто ступити не зміг — і ви так само.
Хіба ж такі крайнощі розв'яжуть проблему? Що вже там казати, коли стаєш свідком такого діалогу між громадою і керівником району: «Випишіть краще той ліс на «Куликівщині» нашим селянам на дрова» — «А держава скільки прибутку від підприємців втратить?» Не можна ж усе переводити на гроші, є ж потреби більш приземлені, за якими стоять проблеми більшості громадян.
Наступного дня у Воєгощі селяни знову зібрали сходи, на які прийшло чоловік триста. Знаючи, що у район приїхав перший заступник Голови Верховної Ради України Адам Мартинюк, група жителів села поїхала запросити його на зустріч, мовляв, виборці дуже чекають на нього, хочуть просити допомоги і заступництва. Як не прикро, але Адам Іванович того дня мав інші плани і замість Воєгощі у супроводі Івана Вовка поїхав в інше місце. Сільські люди, про яких можновладці так часто згадують під час виборів, знову залишилися наодинці зі своєю проблемою.
