Робота в парку

Лісничий, який творить «європу» в своєму лісі.

Про навчання в Німеччині, перші кроки на посаді, застережне ставлення населення до створення Шацького нацпарку, спеціальні підпали лісу, підбір колективу та сьогодення спілкувалися з Миколою Прасюком, лісничим Пульмівського лісництва Шацького національного природного парку. Його любові до лісу, працелюбності та завзятості можна лише позаздрити. Він натхненник та ініціатор багатьох змін у роботі парку. Лісничий, депутат районної ради, а ще – чудовий чоловік, батько та дідусь.

Навчання в Німеччині: вчитися було набагато легше і цікавіше

Освіту Микола Миколайович здобував у Шацькому лісовому технікумі ім. В.В. Сулька. Далі було 2 роки навчання у Львові, а згодом йому як відміннику, активісту та передовому студенту пропонують навчатися в Німеччині за програмою обміну студентів. Він охоче погоджується на цю пропозицію і 4 роки «гризе граніт науки» в Дрезденському технічному університеті.

Про роки, проведені у Німеччині лісничий згадує з неприхованою радістю: «Система навчання відрізняється від нашої: от, наприклад, тиждень теорія, а два тижні практика. Вчитися було набагато легше і цікавіше, бо ж усі здобуті знання відразу мали змогу застосовувати на практиці. Єдине, що було важко – знання мови, бо ж навчання велося німецькою мовою та й диплом захищав теж німецькою».

«Вже тоді хотілося шматочок Європи принести сюди»

Після 4 років навчання Микола Прасюк повертається до України. Хоч і пропонували роботу в Києві та його «тягнуло додому, тільки додому, в рідний край». У цей момент на його малій Батьківщині створюється Шацький національний природний парк. «Я знав і бачив як функціонували парки в Німеччині, бо там працював і проходив практику. А для нас це було нове, тому вже тоді хотілося шматочок Європи принести сюди», – пригадує лісничий.

1 червня 1984 р. Микола Миколайович приступає до роботи на посаді помічника лісничого Пульмівського лісництва. Вже за 4 роки, у 1988 р. його перевели на посаду лісничого Пульмівського лісництва, де він працює і нині.

Про свою роботу він говорить охоче, особливо любить згадувати молоді роки. Він один із небагатьох ще пам’ятає «перші кроки» парку, перші помилки та перші здобутки. Це зараз у нас чисті облаштовані пляжі, сучасні рекреаційні пункти та наметові містечка, а тоді, у 1980-х роках, нічого цього не було. Доводилося все створювати з нуля. І саме Микола Миколайович був одним із ініціаторів безпосереднього облаштування багатьох об’єктів парку: «Спочатку був хаос: люди приї­жджали куди хотіли, ставили намети, де хотіли. Лише згодом почали облаштовувати наметові містечка. Перше таке було на Гряді: ми змурували пічку, зробили там кухню і пункт прокату. Туристи почали потрохи концентруватися в одних і тих самих місцях, звикали. І зараз маємо впорядковане розташування наметів, декілька облаштованих наметових містечок. Але до цього ми йшли не один рік».

Як боротьба з браконьєрством дозволила розширити штат парку

Він не приховує, що спочатку працювати було зовсім нелегко, адже місцеве населення негативно віднеслося до створення природоохоронної установи. Люди чинили спротив, бо вважали, що зробили таку собі резервацію, де не буде доступу ні до лісів, ні до озер. Тому основна робота Миколи Прасюка полягала в інформуванні населення, роз’ясненні принципів та мети створення національного парку.

Та все ж найважчим у роботі, як зазначає лісничий, була боротьба з браконьєрством та непоодинокими підпалами лісу. І ці два явища, тільки уявіть, були тісно пов’язані між собою. «Щоб відволікати державну лісову охорону від незаконного вилову риби браконьєри підпалювали ліс. Найчастіше такі підпали траплялися навесні, у нерестовий період. Було дуже складно, бо ж людей не вистачало. Одного разу, щоб пересвідчитись, з лісової пожежі «зняли» декілька людей аби ті поїхали на озера. І, справді, знайшли там браконьєрів. А от в лісі «на гарячому» зловити їх не могли. Як, на жаль, і довести причетність цих браконьєрів до підпалів», – згадує Микола Миколайович.

Він уже тоді розумів неефективність такої роботи, тому і запропонував для результативної боротьби з браконьєрством частину державної лісової охорони закріпити лише за охороною водних об’єктів парку (бо ж їх на території парку аж 23). Проте за проханням директора в Державному комітеті лісового господарства дозволили розширити штат і створити окремий підрозділ, який з часом еволюціонував у відділ державної охорони ПЗФ.

Це не він обрав собі професію, це професія обрала його

У своїй роботі Микола Миколайович керується правилом, що найперше і найголовніше – це підбір колективу, бо саме від нього залежить наскільки ефективною та дієвою буде ця робота. Саме тому, до підбору працівників він ставиться надзвичайно серйозно та відповідально: «Бувало, що нав’язували кандидатури, але поки не проходив відбір і вишкіл у мене, до роботи не ставав. Тому й вважаю, що колектив у мене хороший, на всіх можна покластися».

На запитання про найцікавіший епізод у роботі Микола Миколайович відповідає дуже стримано, бо для нього кожен день приносить щось нове і цікаве. Робота вже за десятки років налагоджена: щовечора перевірки, рапорти та доклади від майстрів лісу. Кілька разів на тиждень – об’їзд усіх обходів.

Із захопленням Микола Прасюк говорить про сьогодення. Щиро радіє, що донька не зраджує його любові до лісу – працює викладачем лісових дисциплін у Шацькому лісовому коледжі. Та найбільше сподівається, що онуки підуть його лісівничою стежиною. А ще, як зізнається, йому надзвичайно приємно збирати гриби в лісі, вирощеному власними руками.

Незважаючи на поважний вік, Микола Прасюк – передовик та новатор. Він ніколи не стоїть осторонь будь-яких перемін чи оновлень. Можливо, на це вплинув той європейський досвід, здобутий в далеких 80-х роках, а можливо, його переконання, що молодий азарт і досвід старших – це чудове поєднання, яке приводить до колосальних змін.

За 35 років роботи Микола Миколайович здобув чимало нагород. Серед них: Заслужений лісівник України, Відмінник лісового господарства. Має він також два наручні годинники – від Президента України Леоніда Кучми та від Державного комітету лісового господарства України. А кількість різноманітних грамот та подяк уже й не злічити.

Його цінують та поважають за порядок, дисципліну і своєчасність. Друзі жартують: це не він обрав собі професію, це професія обрала його. А колеги по роботі відгукуються про нього з теплом та щирістю і зазначають, що для того, щоб бути таким як він, – мало просто любити ліс, треба бути в нього закоханим.