13/12/2019
0Чи збережемо оповиту легендами «таємничу країну, яка містить у собі ціле скупчення див природи».
У кожного журналіста є куточки, куди хочеться ще і ще раз повернутися. Для мене неабиякою силою тяжіння слугує Словечансько-Овруцький кряж, який відкрив для себе понад сорок років тому.
На зорі газетярської роботи відбулося близьке знайомство випускника журфаку, кореспондента «Сільських вістей» з лісом та його творцями. Відтоді ліс захопив мене у свої зелені сіті і не відпускає досі. За найменшої нагоди я намагаюся відвідати глибинку Полісся, яка колись так вразила і спонукала зосередитися саме на екологічній, зокрема лісовій, журналістиці. Чим сьогодні живе об’єкт незгасаючої любові (і не тільки моєї) – загадковий кряж, про який видатний український геолог і географ, академік П. Тутковський писав: «Словечансько-Овруцький край з його оточенням був тривалий час якоюсь легендою, таємничою країною, про яку існували лише чутки та уривкові перекази. Здавна ці чутки і перекази цікавили вчених, але дістатися до цієї важкодоступної легендарної країни було надто важко. Ця країна містить у собі ціле скупчення див природи»?
У вкрай важких умовах гідромеліоратори будували водозатримні загати, виположували яри
Залишок високих гірських пасм – так кажуть вчені про древній кряж, який самотньо підноситься на півночі Житомирщини і тягнеться понад 50 км із заходу на схід від міста Овруч до села Червонка при середній висоті 60–80 м, а максимальній над рівнем моря – 316 м. Складається з пісковиків та рожевих і червоних кварцитів, яким близько 1300–1500 млн років. Ці породи – добрий будівельний матеріал, їх широко використовували ще наші далекі предки при спорудженні Софійського собору, Києво-Печерської лаври, золотих воріт у Києві, архітектурних пам’яток Овруча, Вишгорода, Переяслава, інших міст. Це єдине місце, де є поклади рідкісного мінералу пірофіліту, з якого колись древляни робили прикраси. На думку вчених, родовища мінералу знаходяться лише тут і більше ніде. Чому так, відповіді досі не знайдено.
Усе,що залишилося від лотка-швидкотока
Як і на питання про тутешню рослинність. За твердженням геоботаніка Г. Смика, вона є найбільшою загадкою. Потрапивши сюди, каже дослідник, відразу не збагнеш, чи ти на Поліссі, чи на Кавказі. Так, поблизу села Городня розкинулося ціле поле, всуціль укрите плющем – рослиною, характерною для південних районів. На схилах пагорбів буяє азалія понтійська, яка є реліктом третинного періоду, сучасником мамонта. Високі кущі її часом утворюють важкопрохідні зарості, хоча цей поліський острівець азалії віддалений від Малої Азії та Кавказу, свого основного ареалу, на тисячі кілометрів. Або таке. Біля села Червонка натрапляємо на іншого представника рослинного світу півдня – дуба скельного, неподалік Городця бачимо незвичайну для цих місць чорну березу. Як ці рослини потрапили сюди, науці досі не відомо.
Водій Віктор Рушелюк: «Далі дороги нема – перерізала яруга»
Загадка загадок: на значній площі місцеві кристалічні породи вкриті товстим шаром лесу, що теж, кажуть, зустрічається тільки в цій місцевості. Що то за ґрунтоутворююча порода, добре знають місцеві жителі. За надмірного зволоження лесові ґрунти нерівномірно ущільнюються і просідають, поширюється площинна та вертикальна ерозія, утворюються ярки та яри, які поліщуки називають ровами. За даними Інституту землевпорядкування «Укрземпроект», у 60-х роках минулого століття із 22 тис. га угідь, закріплених за десятьма господарствами району, 40% були піддані згубній дії ерозії. Ще з дореволюційної пори тут збереглися прості гідроспоруди, якими намагалися боротись із лихом, селяни нагортали вали, насаджували дерева, однак погоди вони не робили. Тільки виконання комплексу агротехнічних, меліоративних і гідротехнічних заходів на всій території могло дати належний ефект, перепинило б шлях лиху. Тому,1966 року, згідно з рішенням Ради Міністрів УРСР, в Овручі було створено Норинську агролісомеліоративну станцію (ГЛМС), яка мала захистити землю від ерозії.
Пенсіонер Василь Якимчук: «Отут пройшов яр, який поділив село Черепки навпіл»
На цій землі вже не квітуватимуть льони
Упродовж десятиліть тривала важка боротьба. Забігаючи наперед, наведу деякі красномовні цифри, аби уявити масштаби двобою зі стихією. Лісомеліоратори побудували 112 км водозатримуючих і водовідвідних валів, 5 км водовідвідних каналів, 18 лотків-швидкотоків зі збірного залізобетону, 50 трубчастих водоскидів, 204 трубчастих водовипусків на валах, 29 кам’яних загат, майже 200 дворядних тинних загат та інші споруди. Крім того, на 2,5 тис. га створили ґрунтозахисні насадження. У результаті засипали 27 і закріпили 1640 ярів і великих відвершків, врятували від руйнування 4,7 тис. га ріллі, захистили 9 населених пунктів.
Довга дорога серед яруг. Що довелося здолати на ній – трохи нижче, а перед тим про реорганізації, які пережили лісівники. ГЛМС проіснувала до 1993 року – тоді на базі її було утворено Овруцько-Народицький спецдержлісгосп, до складу якого увійшли крім трьох лісництв станції ще десять, підпорядкованих Народицькому, Норинському, Овруцькому лісгоспам. Усього в користуванні опинилося 90,2 тис. га, левова частка – радіаційно забруднених. Характерно, що відтоді держава повністю припинила фінансування будівництва та ремонту гідротехнічних споруд на кряжі. Не поліпшилася ситуація й після ще однієї реорганізації, коли 2006 р. найбільше в Україні підприємство розділили на два: Овруцький і Народицький держспецлісгоспи. До останнього влилися переробна база й склад лісопродукції, першому залишилося адмінприміщення.
Ось уже майже 10 років Овруцький спецлісгосп очолює досвідчений Олександр Шевчук, котрий до того пройшов добру школу на різних посадах кількох підприємств. Він, як мовиться, лісівник з діда-прадіда: четверо з п’яти дітей лісоруба Івана Аврамовича Шевчука із села Анастасівка, що під Городницею, стали лісівниками. Старший син Юрій нині директором Білокоровицького лісгоспу, у Городницькому трудяться лісничим молодший Валентин і маркувальником дочка Ольга. Цікаво, що свій трудовий шлях Олександр Іванович починав у Канівській ГЛМС, тож до Овруча вже мав певні навички роботи на землях, де яр на яру і яром поганяє.
Директор Овруцького спецлісгоспу Олександр Шевчук: «Рано чи пізно ми змушені будемо знову розпочати боротьбу з ерозією»
За спецлісгоспом закріплено 41 тис. га, має п’ять лісництв. Четверо розташовані на північ від Овруча, на території, що зазнала радіаційного забруднення, одне – Коптівщинське – прописане на півтори тисячі горбів, що є залишками стародавніх гірських пасм і відомі сьогодні як Словечансько-Овруцький кряж. Раніше на цьому стражденному острові базувалися три лісництва, але з метою економії коштів довелося їх об’єднати. Керувати довірили Василю Левківському, котрий ще за ГЛМС працював тут майстром лісу. З ним і вирушаємо в дорогу – до таємничої, за Тутковським, країни. Разом з нами – головний лісничий Анатолій Хомич і водій лісгоспу Віктор Рушелюк. Обидва місцеві, обом усе тут близьке та знайоме ще зі шкільної парти. У їхньому рідному селі Черепки зустрічаємо пенсіонера Василя Якимчука.
– О, якби не станція, якби не лісівники, то не було б нашого села – його навпіл поділив яр, – розповів. – Скільки каменю вклали, скільки залізобетонних конструкцій змонтували, капітальний міст побудували… А скільки лісу посадили… Горби такі були, що взимку тільки відчайдухи спускалися з них на санчатах. Тепер скрізь там дерева, вони закріпили схили, затримують хід води, зменшують розмивну дію її…
Ми їхали ярами та балками, і я подумки переносився у далекі 70-ті роки, коли вперше побував тут і познайомився з лікарями землі. Дуже добре пам’ятаю директора ГЛМС Миколу Пальоного, головного лісничого Павла Карпенка, головного інженера проекту Миколу Копистинського, досі зберігаю блокнот із записом розмов із ними. Пригадую, як робили перші спроби залісити яри за Жуками – дерева стали надійними захисниками ґрунту. Як нагортали водозатримувальні, водовідвідні вали. Як будували дволанцюговий залізобетонний лоток біля села Павловичі, до якого підступав яр Безодня, що просувався за рік більше, ніж на сотню метрів – завдяки лотку настав кінець Безодні…
Було багато приємних вражень, надто від споглядання зелено-жовто-червоних бастіонів осіннього лісу, свого часу посадженого руками лісівників. Але як не гірко констатувати, траплялося й чимало сумних картин.
Хоч уже не чути під час злив колишнього гуркоту води, непоодинокі рови прокидаються й прямують далі в поля. Я шукав під густими шатами рятівні залізобетонні споруди і незавжди знаходив. Шукав трубчасті водоскиди – та ж історія. Натомість бачив розмиті вали, зруйновані лотки, скинуті в прірву плити, порізані на метал водовипуски.
– Понад 90% споруд потребують капітального ремонту, – прокоментував лісничий Василь Левківський. – Ґрунти такі, що кріт прориє землю й цього вже досить, аби вода проклала собі нову дорогу. Утворюються нові й нові яри – лише деревами в наших умовах їх не зупинити. Та й вільних площ для залісення вже немає, навкруги – розпайована земля. Власники, орендарі обробляють її з порушенням природоохоронних норм, ігнорують правила експлуатації гідроспоруд, переорюють вали. А ми на приватні поля не маємо права заходити й щось робити. Не знаємо, де й коли прорве. Стихія вже дороги між селами перерізає, до кладовищ дістається. Між собою жартуємо: допомагає не держава, а бобри. Ці тваринки загачують струмки, які течуть з верхів’їв урвищ, і тим самим затримують мулові потоки, не дають можливості розростатися ярам.
– При ГЛМС були наглядачі за спорудами, двічі на рік робили інвентаризацію, ремонтували, білили, після злив очищали водоприймачі від сміття, – доповнив головний лісничий Анатолій Хомич. – Коли припинилося фінансування, завмерла всяка діяльність. Зате ожили ерозійні процеси, зупинити які лісівники не в змозі. Потрібні кошти, спеціальна техніка, навчені кадри. Потрібен один господар, на чиєму балансі перебували б гідромеліоративні споруди. Сьогодні вони нічиї.
– Рано чи пізно ми змушені будемо знову розпочати боротьбу з ерозією, – наголосив директор лісгоспу Олександр Шевчук. – Однак тоді треба буде вдесятеро більше затрат, ніж тепер, коли стихія ще не набрала колишньої своєї загрози. Земля ж – найбільше, найдорожче наше багатство. А вона б’є у дзвін тривоги.
…«Якби ми не встигли закріпити наш край, його б уже не було», – кілька разів повторив лісничий Коптівщинського лісництва Василь Левківський. – Ось чому так важливо сьогодні зберегти все напрацьоване в попередні роки. Це основне завдання».
Окрім цього завдання, іншого, по суті, й не мають – у ярах рубок не ведуть, лише санітарно-оздоровчі заходи. А відтак і фінансово нелегко. Підтримують кошти, зароблені іншими лісництвами. Аби «не висіти в них на шиї», не залишатись у боргу, взялися вирощувати для колег сіянці сосни звичайної. Десять років тому починали з будівництва однієї теплиці, тепер уже «заселені» три капітальні. Довели потужність до 0,6 млн штук рослинок за сезон. Чудові сіянці плекають під керівництвом помічника лісничого Оксани Хомчук, котра уже 15 років на цій посаді, та молодого майстра лісу Олександра Чичирка. Останніми роками зайнялися ще й живцюванням декоративних порід. Налагодили дрібнокрапельний полив, відпрацювали систему внесення гербіцидів.
Лісничий Виступовицького лісництва Олександр Кальниченко, головний лісничий спецлісгоспу Анатолій Хомич, інженер лісового господарства Наталія Вознюк, лісничий Борутинського лісництва Микола Примак та інженер лісового господарства Андрій Яковець уточнюють план лісонасаджень
Трудяться в лісництві сім чоловік лісової охорони – на 4,6 тис. га рукотворних лісів! Раніше було 38. Залишилися найвідданіші, небайдужі – охороняють насадження від самовільних рубок, пожеж, браконьєрів. Із такими ж справжніми фанатами довелося познайомитися в Борутинському та Виступовицькому лісництвах, які очолюють Микола Примак та Олександр Кальниченко. Теж у непростих умовах працюють: села віднесено до ІІ категорії радіаційного забруднення – і цим усе сказано. Про тамтешніх лісівників ми розповімо невдовзі на шпальтах газети «Природа і суспільство».
Насамкінець – про надію. Овруцька об’єднана територіальна громада прийняла рішення звернутися до Міністерства енергетики та захисту довкілля з клопотанням створення об’єкта природно-заповідного фонду загальнодержавного значення на території Словечансько-Овруцького кряжу – з метою запобігання руйнуванню його та збереження реліктових видів Полісся. Про це повідомив редакцію голова ОТГ Іван Коруд. Таке рішення не можна не вітати. Сподіваємося, що нарешті буде створено орган, а при ньому спеціальний підрозділ, який займатиметься винятково проблемами кряжу, що держава виділить необхідні кошти і для комплексу гідромеліоративних робіт на ньому. З’явилася надія, що не допустимо загибелі цих унікальних ландшафтів, цього «скупчення див природи» на Словечансько-Овруцькому кряжі. Наші екологічні видання стежитимуть за ходом просування та виконання вкрай важливого рішення місцевої громади та інформуватимуть про це своїх читачів.
