Чи не єдина ефективна галузь … и Николай Харитонович Шершун /официоз/

Вы наверно заметили, то   я активно разгружаю свои архивы… Этим интервью, коллеги из Экоинформ меня по хорошему спровоцировали…или если хотите “вдохновили” …  Сразу за  текстом интервью следует ещё один подобный материал,  “времен Очакова и покоренья Крыма”, а затем отдельно небольшой эксклюзив…, конечно, в рамках приличий… Если, конечно,отвлекать не будете…

По поводу, эффективности хочу возразить… С позиций “романтиков  СИСТЕМЫ” самым эффективным является Стрий  (Йосипович задекларировал в прошлом году 892 тыс. грн годовой зарплаты при рентабельности предприятия меньше 1%), но опытные люди, – как в Ровно, предпочитают работать чуть менее “эффективно”, но более “ритмично”… М.П.

Інтерв’ю Миколи Шершуна.

Тема лісового господарства останнім часом користується особливою увагою у суспільстві. Прикро, що часто вона стає приводом для різних маніпуляцій та спекуляцій громадською думкою. А реальна оцінка ситуації та перспектив тих, хто фахово розбирається в проблематиці, не викликає належного резонансу, як різні «псевдодослідження іноземних фахівців-експертів».

Сьогоднішня розмова з доктором економічних наук, колишнім головою Державного комітету лісового господарства України Миколою Шершуном – це спроба професійної оцінки нинішньої ситуацію у лісовому господарстві України, досвід минулого і пошук перспективи у майбутньому.

– Миколо Харитоновичу, тема реформування лісового господарства для Вас не нова. Зрештою, саме Ви обрали проєвропейський курс змін у лісовій галузі. А чи потрібні саме сьогодні ті реформи взагалі?

– Переконаний, що реформувати галузь потрібно відповідно до сучасних вимог та реалій. Це має бути чіткий, добре продуманий, виважений план дій. Він має принести якісні зміни для лісової галузі, а для цього, у першу чергу, необхідно знайти порозуміння на всіх рівнях. Реформування лісової галузі має відбуватися разом із іншими реформами в країні, зважаючи на процеси децентралізації, в контексті інтеграції України до європейської спільноти. Для цього необхідно чітко визначити цілі та методи проведення і врегулювати зміни з діючою нормативно-правовою базою. Зрештою, вивчити досвід тих, хто вже

– Саме за Вашого керівництва у державних лісогосподарських підприємствах по­чали запроваджувати електронний метод обліку деревини, що тоді спонукало до таких змін?

– Питання підвищення авторитету лісової галузі було і досі лишається актуальним. Досягти цього можна лише шляхом відкритості і прозорості у роботі на всіх етапах. Єдина автоматизована система, яка повністю відображає рух лісопродукції з лісосіки до споживача, дозволяє уникнути зловживань і крадіжок. Це однозначно позитивно впливає на поліпшення іміджу галузі. Тому ми й почали впроваджувати метод електронного обліку деревини. Насправді, нічого нового не вигадали. Це досвід, який перейняли у наших польських колег. У результаті, отримали раціональне використання і більший вихід ділової деревини. Саме у Рівненській області, на базі Дубенського та Сарненського лісгоспів були запущені пілотні проекти, щоб вивчити всі особливості такої роботи. Вони на практиці довели ефективність польської моделі господарювання, звісно з поправками на наші особливості. Тобто розуміючи необхідність змін, ми вивчали досвід тих, хто вже пройшов цей шлях, а не просто малювали плани на папері.

– Але це не єдині зміни, які Ви свого часу пропонували і на яких наполягали?

– Ще один мій крок, який не відразу знайшов підтримку і розуміння – це відокремлення від роботи лісогосподарських підприємств деревообробних цехів. З подальшою їх приватизацією і переходом у приватну власність. Ідея про те, що приватний господар буде більш ефективно і раціонально використовувати сировину свого часу знайшла схвалення і підтримку колегії Міністерства лісового господарства на чолі з Валерієм Івановичем Самоплавським. І сьогодні ті, хто тоді повірили в цю ініціативу, досягли успіху: мають сучасні, конкурентні деревообробні підприємства.

Ще одна ініціатива, яка теж має позитивний ефект – це відмова від нижніх складів. Якщо порахувати, то їх утримання забирає на себе 25% бюджету лісгоспу. Тому їх ліквідація, організація проміжних складів дозволять отримати значний економічний ефект. Це також сприяло розбудові лісотранспортної мережі, адже, щоб забрати лісопродукцію з лісу потрібно зручні під’їзди. На сьогодні, будівництво лісових доріг – це перспективний напрямок, який дозволяє раціонально використовувати ресурсний потенціал, ефективно охороняти ліси від пожеж, виконувати весь комплекс робіт із оздоровлення лісів.

– Ви неодноразово озвучували свої пропозиції щодо можливих змін у лісовому господарстві серед урядовців, науковців, на засіданнях круглих столів тощо. На чому наголошували, у першу чергу?

– Проблематика лісового господарства, особливості роботи галузі, де виробничі цикли вимірюються століттями, має знайти розуміння у владного керівництва. Лише тоді будуть ефективні, спрямовані на розвиток, партнерські відносини між Урядом і лісівниками. Ми вже сьогодні не раз згадували сусідню Польщу. Так от там держава не стоїть осторонь лісівничих проблем: з бюджету фінансується розбудова лісотранспортної мережі, відбувається оптимізація податкової системи.

Розуміння з боку держави, дозволило у Польщі створити спеціальний Лісовий фонд, до якого надходить частина відрахувань від продажу деревини тощо. Гроші з фонду спрямовуються на ведення лісового господарства у тих лісгоспах, де недостатньо власних фінансів, на впровадження новітніх технологій, наукові дослідження, оцінку стану лісових насаджень тощо. Тобто, безпосередньо на лісогосподарську діяльність, підтримку наукових розробок. Водночас українські лісівники, сплачуючи 75% прибутку в бюджет, за власні кошти будують дороги, оновлюють основні технічні засоби і, в результаті, отримують нові податки.

Досвід польських лісівників корисний і для України, однак вивчати його і робити висновки повинні не лише лісівники, а й урядовці.

– Отже, напрямки для розвитку лісового господарства є, потрібна лише політична воля для їх запровадження?

– Прикро, що на сьогодні держава підходить до оцінки роботи лісівників з позиції побільше взяти і нічого не дати. Урядовці і чиновники забувають про те, що найголовніший чинник, від якого залежить наше майбутнє, – це екологічний. Катастрофічна ситуація у лісовому господарстві на Сході і Півдні країни, масове всихання соснових насаджень на півночі, всихання ялинників у Карпатах – це проблеми не лише лісового господарства, це питання екологічної безпеки держави. Прикро, що нині про них говорять переважно лісівники, які самотужки шукають шляхи їх вирішення: підтримують внутрішніми резервами колег, у співпраці з науковцями намагаються шукати шляхи боротьби з всиханням та шкідниками тощо.

– Проте лісівники зараз, як ніколи, зазнають критики з різних боків.

– Реально оцінити правильність тих чи інших рішень можуть лише фахівці. А зараз вже пішла мода на критику і голосні заяви. Однак я переконаний, що на сьогодні лісове господарство – це чи не єдина галузь, яка пропри все, ефективно працює. Про це свідчать площі, на яких здійснюється лісовідновлення, створюються нові ліси. І найголовніше – лісове господарство хоче розвиватися: лісівники вчаться новому, вони готові впроваджувати сучасні методи та підходи у роботі, співпрацюють з науковцями, шукають можливості збільшувати лісистість країни. І про це треба максимально інформувати суспільство для розуміння усіх процесів, що відбуваються.

– Тобто потенціал для розвитку у галузі є. Чого ж тоді бракує?

– На мою думку, лісове господарство, яке має перебувати виключно у державній власності має встановити чіткі правила взаємодії з власне самою державою, яку наразі представляє Уряд. Ця галузь має значний екологічний, економічний та соціальний потенціал, відтак можливості для збільшення лісистості країни, розвитку глибинної переробки деревини та лісових ресурсів на ринку України. Як результат, поліпшення екологічної ситуації, створення нових робочих місць, збільшення надходжень до місцевих бюджетів.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Шершун Микола Харитонович народився 26 жовтня 1951 р. Упродовж 1975–1978 рр. був лісничим Решуцького лісництва.

В 1978–1979 рр. обіймав посаду головного лісничого Дубенського лісгоспзагу, а з 1979 до 1988 р. – директора Рокитнівського лісгоспзагу.

З 1988 р. до 2002 р. директор Державного лісогосподарського об’єднання «Рівнеліс».

У 2010 р. очолював Державний комітет лісового господарства України. Крім того, він є головою Рівненської обласної організації Товариства лісівників України, Рівненської обласної Федерації профспілок України, керує Рівненською обласною організацією Народної партії.

Тричі обирався депутатом Верховної Ради України: І (1990–1994), ІV (2002–2006) та VI (2007 – 2012) скликань.

Доктор економічних наук, член-кореспондент Академії екологічних наук України, керівник Поліського центру агроекології і природокористування та адаптації аграрного виробництва до змін клімату Інституту агроекології та природокористування НААНУ.

Один зі здобутків Миколи Шершуна – це створення на Рівненщині унікального для України Музею лісу.

Газета «Природа і суспільство» існує завдяки Миколі Шершуну, який був її ідейним натхненником і засновником.

Газета “Природа і суспільство”

СІМ ЗЕРЕН ВІД БАТЬКА

Микола Харитонович ШЕРШУН народився 26 жовтня 1951 року у селі Злазному Костопільського району Рівненщини. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут за спеціальністю інженер лісового господарства. Працювати почав бракером-десятником, майстром, старшим майстром лісозаготівель, згодом лісничим Клеванського, головним лісничим Дубенського,  директором Рокитнівського держлісгоспів. З 1988 року — гене­ральний директор державного лісого­сподарського об’єднання “Рівнеліс”. У 1990—1994 роках був депутатом першого скликання Верховної Ради України. Із 1994 року — депутат усіх скликань обласної ради. Заслужений працівник сільського господарства України. Наго­роджений орденом “За заслуги”  III ступеня, нагрудним знаком “Відмінник лісового господарства України”. Кандидат економічних наук. Член-кореспондент Академії еко­логічних наук України. Дружина Галина Феодосіївна. Має троє дітей –  син Сергій, доньки Оксана та Ольга.

Зерня перше

“Якщо    в   тебе,    сину,    кине   хто кімінцем, не повертай гнівом, а протягни окраєць”, — повчав найменшого і й єдиного сина, котрого милостива зля вберегла у великій сільській родіні, дядько Харитон. Так з повагою наз-івали главу знаного у Злазненській окру’зі роду Шершунів. А він і з сусідами міів ладити, міг дати і пораду, й розра-і, і землю кохав безтямно, кидаючись а, гусениці своїх же зайд, які чомусь іажали, що у Шершунів її забагато. А є, заввиграшки міг підняти на руках се-інського   воза,   на   втіху   околичній глашні, на острах заздрісникам і на радість малому Миколці. Мабуть, тому поважали сільчани Харитона Шершу-і, який ще почув крик перших прав-‘ків, мабуть, тому й прийшли усім се-ім провести його в останню дорогу до ібес. А ще, мабуть, тому, що зумів він, ізом із дружиною Феодосією, яка так і і змогла далі іти життєвою нивою без їловіка, й полинула у вічність напівшля-, зіпнути на ноги Миколу. Син на той с уже стояв на землі міцно і щедрував ітьківську хату своєю поміччю, стриму-(и найщемливіше почуття, що не зда-н повернути батькам проминулих літ. Батьки   навчили   Миколу  дарувати млі й дерева. Найдорожчі з них під ;нами отчої хати. Яблуня-яблунька, з ізкішними  білими   віями  весняного цвіття. Колись батько приніс саджа-ць і з селянськими приповідками на-ив   сина бережно вправляти ніжний рінь у ямку. Ще й сьогодні смак яблук ЗВОГО дерева нагадує гамірне дитин-во, у якому є місце і сільській череді, і тогу, і маминому білому хлібові, яким лували у сім’ї меншенького, а ще — печеним кропивою рукам, розбитим 5ам, злизаним до крові мозолям. Вже ці Микола з цікавістю спостерігав, як зводять ліс за його селом. Це було як змниця зеленого мережива. Воно ма­ло до  себе   неймовірно.   Хотілося >нути у цю роботу з головою. Батько мічав це і прагнув відверто відкрити нові й іншу невидиму для ока сторону івничої долі. Ту, де труднощі, де зло і окуси, де пересуди й нашіптування, де гонь і браконьєрський постріл. Але не кав старий Шершун юнака, а вчив, як цьому запобігти. “Просто щоденно роби добро людям, і вони поцінують твої справи, — повчав батько. — Інакше не бути. Бо щоб забуяв колос, у землю спершу треба з любов’ю посадити ма­леньку зернину”.

Зерня друге

Майже тридцять п’ять літ невпинної праці вже віддано трудівникам лісу, гос­подарству, лісові, Україні. Невпинної справді. Бо не звик Микола Шершун па­сти задніх. “Як за що берешся, то роби до ладу”, — ця батькова настанова теж вкарбувалася у пам’ять. А ще: “Пам’ятай про те, що все починається з людини”. І він про це пам’ятав завжди. Тоді, коли, працюючи у Клевані, Деражному, Решуцьку, будував для працівників лазні, пар в деяких з них ще й донині вважається найкращим. Не забував і зовсім юним директором у Рокитному, асфальтуючи нижні склади, щоб його поліщуки не місили баг­нюку своїми гумовими чобітьми, та будуючи пере­робний завод лісових дарів, щоб більше людей мало добрий заробіток. Не забуває батькові слова Микола Шершун і нині — усе, що можна доз­волити, вперто спрямовує на поліп­нієння умов праці лісівників, достатку їхніх родин. Перекона­ний, лише таким чи­ном можна отримати зід людей повну віддачу в праці. Прой­шовши шляхом спроб та помилок, очолюване сьогодні Миколою Шершуном об’єднання “Рівнеліс” виробило свою, специфічну “карму” розвитку. Там, де міцний господар, — сильне й підприємство, а в ньому і добрий за­робіток працівників. І навпаки. Де висока зарплатня, там і підприємство впевнено стоїть на ногах. Але спочатку був керівник. Микола Шершун першим і, мож­ливо, єдиним яку галузі, так і загалом у про­мисловості рішуче і сміливо пішов на ризи­кований кадровий експеримент: водночас дозволяв іти у відпустки всім сімнадцяти директорам держлісгоспів, а на їхні місця призначив так званих резервістів. Резуль­тат для тих, хто спостерігав за цим, вия­вився несподіваним. Та тільки не для Ми­коли Шершуна. Він знав, чим усе закінчить­ся. Деяким колегам довелося сказати “до побачення”, іншим — запропонувати “ношу по силі”. І вже за рік стало зрозуміло — ризик себе не просто виправ­дав, а відкрив зовсім нові можливості. І сьогодні в структурі об’єднання “Рівнеліс” практично немає слабких і сильних держлісгоспів. “Старшинська перехідна булава”, яка кожного кварталу вручається генеральним директором кращому колективу, сьогодні крутиться по 17-ти держлісгоспах. А ще кілька років тому усе тут було відомо наперед. Тож і азарт до праці у людей з’явився не­абиякий. Тим паче, підкріплений порівняно гарною зарплатнею. У бага­тьох держлісгоспах в середньому вона вже перемайнула позначку 400 гривень. А в Малинському цеху Березнівського ДЛГ, де виробляють євробрус, лише за два місяці зарплата сягнула з 250 до 640 гривень. Отож, хто працює, той і їсть.

“Сину, якщо простягає руку старість — пошануй, бо це чиїсь батьки, якщо неміч — доглянь, бо це чиясь біда”, — і нині лунають слова Харитона Шершуна у синовім серці. Серці — не зчерствілім за роки, а по-поліськи щирім. Не може об­минути генеральний директор ДЛГО “Рівнеліс” Микола Харитонович Шершун чужого болю. Призвичаїв до цього й свої колективи, завше наголошуючи: сильніший має обов’язково підтримати слабшого. Тому й вимірюється бла­годійність рівненських лісівників уже не тисячами, не десятками тисяч, а велики­ми сотнями тисяч гривень. За рік, що минув, майже півтора мільйона — на га­зифікацію, школи, амбулаторії, інтерна­ти, лікарні, церкви. Просто щоб заради­ти людській біді. Земля ж чутками напов­нюється швидко, і йдуть земляки у “Рівнеліс”. Ідуть до Шершуна. Ідуть до начальника. Ідуть до Людини. І несуть свої біди та клопоти. А він терпляче їх вислухує і намагається зарадити. Пам’ятаю розмову у приймальні Миколи Харитоновича.   Говорила  секретареві жінка. Приїхала вона з півночі області. “Я — каже, — до Шершуна.— Мені люди в селі сказали їзжай до нього”. Намагаю­чись зрозуміти суть справи, прислухався до бесіди. Виявляється, людина все життя віддала колгоспові, а тепер, після реформування, ніхто не повертає їй за­робленого за той час важкою працею. Секретар намагається переконати жінку, що не сюди їй потрібно було при­ходити, а у відповідне управління. Та байдуже. Гостя невблаганна: “Мені люди сказали їхати сюди”. На галас з кабінету вийшов генеральний директор. Вислу­хав. Зафіксував необхідні дані. І через деякий час ця жінка вже заїхала до “Рівнелісу”, аби подякувати. “Я ж не ли­ше керівник підприємства, а й депутат обласної ради. Тому жодне звернення людей не маю права пропустити повз ву­ха. Дарма, що у цьому випадку і галузь, як кажуть, не моя, і навіть виборчий ок­руг інший. Але ж люди наші, земляки. Хто ж допоможе одне одному, як не ми самі”, — наголосив тоді Микола Шер­шун. А це вже позиція. І кожен, хто меш­кає на Рівненщині, позицію Миколи Ха­ритоновича може простежити. Почина­ючи з першого року незалежності нашої держави. Тоді земляки довірили Миколі Харитоновичу свої не просто голоси — душі, і саме тоді його ім’я вперше закар­бувалося на сторінках літопису молодої України, як депутата Верховної Ради держави першого скликання.

Зерня третє

Чотири роки пролетіли, мов мить, у клопоті справ. І нехай Бог та люди оцінять зроблене руками, розумом, нер­вами. Та не пройти повз найважливішу справу парламентської віхи життя Мико­ли Шершуна. Можна лише здогадувати­ся, які почуття наповнили душу, коли у сесійній залі залунали пропозиції ліквідувати Міністерство лісового госпо­дарства. Тоді десь підсвідомо зринали батькові повчання : “Чужий клопіт, сину, як колька у боці — аби здихатися. Та й чужих дітей глядять через паркан, а своїх пильно”. І не просто зринали. Проходили крізь розум. Інакше не пояснити того послідовного і наполегливого спротиву, що його чинив Микола Шершун тим, хто спробував замахнутися на цілу галузь. Адже як керівник добре розумів, що поз­бавити лісовий комплекс господаря — рівноцінно кинути напризволяще ук­раїнські ліси. А ласі до наживи ділки швидко й холоднокровно вгризалися б у віковічні бори та діброви. Щодня обгово­рюючи, оцінюючи і по крупинках збираю­чи разом з головою Держкомлісгоспу Валерієм Самоплавським та іншими відданими лісові колегами аргументи проти бездумного користолюбства, Ми­кола Шершун поспішав у комісії і пере­конував, переконував, переконував ко­лег- депутаті в. Особливо зі східного боку України. Хтось назве це сьогодні лобіюванням. Якщо так, то було лобіювання державних інтересів. Гене­ральний директор “Рівнелісу” вважає та­кий підхід державницьким. Але гнів на­повнює груди, коли на очах різноманітні “лобі” просто наносять непоправної і фінансової, і моральної шкоди Україні. Як це було із завезенням в державу цук­рової тростини, сільгосппродукції тощо. Своє ж лобіювання Микола Шершун завжди спрямовував на добро для країни, області, галузі, на добро для лю­дей. Ще разів з п’ять функціонери нама­галися розхитати міцну лісову конст­рукцію, та марно. А у тому, що й донині збережено цілісність галузевої системи, її кадри і дисципліну, є й неабияка праця Миколи Шерщуна. У схові пам’яті зберігається картина дитинства, коли батько посадив на коліна і зі словами “Ламай !” дав у руки соломину. Хлопчи­на, сміючись і дивуючись батькові, легко впорався із завданням. “Ану, зламай те­пер,” — і знову простягнув малому цього разу вже цілу в’язку соломи. Тепер уже Харитон Шершун посміювався над тим, як пітнів син, так і не зумівши перелама­ти віничка. “Звичайно, сину, на цей сніпець може знайтися ніж, але щоб йо­го відшукати, нагострити і принести, треба буде час. Коли ж соломинка оди­нока — її зламає кожен. Так і в людей”. Вже згодом, вийшовши на стежину на­уки, Микола Шершун зрозумів, що мудрі слова, сказані батьком, є у кожного на­роду. Але для нього це було одне з най­важливіших татових повчань про людсь­ке життя.

Зерня четверте

Спогад: батько бере в руки сито на ремені, знімає чоботи і босими ногами ступає на власну оранку. Зачерпує повну жменю пшениці і широко, наче хоче обійняти увесь світ, розсіює її по землі. Так повторюється сотні, тисячі разів що­року. Коли Микола підріс, соромився свого простого запитання тоді до тата: “А навіщо отак розкидати зерно, хай ма­ма ліпше хліба спече?”. На що батько, погладивши сина по голівці, спокійно і тихо відповів:” Із зерня виросте колос, у якому буде вже 20 зернин. 19 піде на хліб, а одна, найкраща, знову повер­неться в землю. І так буде, поки є життя на землі. Бо так уже влаштована людсь­ка доля — що посієш, те й пожнеш”. Справді, у лісі майже так само, тільки те, що посієш, пожинатимуть покоління прийдешні. Тож і відповідальність має бути на голову вищою. Щоб не згадали діти лихим словом. Переконаний, саме тут криється вірний розподіл господа­рювання у лісі рівненських лісівників. Найголовнішим завжди були посадки зеленого дива, розширення насаджень. І хоч як би було важко, у держлісгоспах знають: за лісовідновлювальні роботи Микола Шершун спитає суворо. Ця ви­могливість, мабуть, і сформувала стійкий позитивний розклад у рівненсь­ких борах та дібровах: кількість відтворе­ного лісу значно перевищує кількість ви­рубаного. Микола Харитонович із коле­гами попоїздив світом, вивчаючи, а як там, в закордонні, вирішується лісове питання? І скрізь, чи то в Австрії, чи у Словаччині, в Німеччині чи Фінляндії, у Франції чи в Польщі, скрізь садіння лісів — це фінансова прерогатива держави. Державний бюджет на це виділяє неаби­які кошти. У нас же процес лісовіднов­лення фінансується у кращому разі на відсотків 10—15. А решта? Решта скину­то на плечі лісівників на місцях. Добре, якщо розуміння необхідності садіння лісу таке, як на Рівненщині. А якщо не та­ке? Або просто нізвідки віднайти не­обхідні десятки мільйонів гривень? Тоді роками проїдатимемо те, що природа творила віками? А що ж робитимуть на­щадки? Починатимуть усе спочатку? По­зиція лісівників на Рівненщині протилеж­на. І це сьогодні визнала уся крайова преса. Сьогодні кожен журналіст в об ласті може просто і без проблем отри­мати відповідь на будь-яке запитання стосовно лісу чи від самого генерально­го директора, чи від фахівців апарату, чи на місці від лісокультурниці або лісоруба. Відкритість перед людьми — це і політика, і тактика, і стратегія роботи ге­нерального директора ДЛГО “Рівнеліс” Миколи Шершуна. “Ліс — це справа державна”, — любить повторювати він. — “А держава — це ми з вами”.

Жодного разу на Рівненщині ще не відійшли від традиційного правила, за­веденого Миколою Харитоновичем: в розсадниках завжди повинна бути вели­ка кількість високоякісних саджанців, щоб кожного року лісовідновлювати  по над 3000 га площ. На Поліссі, на півночі краю, постійно розширюються ареали сосен. На півдні області, де дозволяють грунти, зростає промислове розведення черещатих дубів. А загалом з минулого року в області збільшується кількість дугласії та модрини європейської елітної. Адже високоякісне насіння клоноване харківськими вченими. Уже сьогодні можна стверджувати, що новинка тут гарно приживається і основи для подальшого її репродукування на Рівненщині створено. І це в добу молодої незалежної України.

Зерня п’яте

Ще й досі, немов у кінострічці, про­кручуються в пам’яті щемливі враження від того, як батько бережно-бережно своїми згрубілими від праці руками зби­рав кожну пшеничинку, яку необачно зронив на землю похилений колос… Або як мати старанно збирала у жменю крих­ти, що лишилися на столі по обіді. “Усе, сину, що Господь дає людині, вона по­винна використовувати сповна, не втра­чаючи ні краплини. Бо в усе на світі вкла­дено важку працю” — ще тоді повчали у сім’ї дітей. Ні, це не скупість. Це — бережливість. Саме з цих спогадів і черпає генеральний директор ДЛГО “Рівнеліс” Микола Шершун сили, аби обминати усілякі камені спотикання на шляху раціонального використання деревини. І сила ця, очевидно, благословенна Бо­гом, бо навколо його ідей супротивники стають колегами, колеги однодумцями, а ті в свою чергу — сподвижниками. Так міцніло не одне виробництво, яким сьо­годні здатні похвалитися рівненські лісівники не лише в Україні, але й у за­кордонні. Так виникло й невідоме до цього у державі сірникове виробництво. Де тільки не пропонували збудувати фа­брику вітчизняних запалок — і на Івано-Франківщині, і в Закарпатті, і навіть у За­поріжжі. Але там, зваживши “за” та “про­ти”, швидко охололи до суперпроекту. Та й не дивно, адже сучасні технології, на перший погляд, чітко переконували у тому, що зайнятися реалізацією задума­ного означає: “не мавши клопоту, купити порося”. Микола Шершун, отримавши дієву підтримку обласного керівництва і особливо голови облдержадміністрації тезка Миколи Сороки, це “порося при­дбав”. Бо знав, що “доколювати” його не доведеться, а навпаки, з часом воно ста­не “нести золоті яйця”. І справді, вже за рік після запуску першої сірникової фаб­рики, стрічку якої власноруч перерізав Президент України Леонід Кучма, підтвердивши прихильність до людей ініціативних, виробництво дало очікува­ну віддачу. Вартість осики, а саме вона є сировиною для маленького сірничка, зросла майже до рівня вартості дуба! Це тієї осики, яку споконвіку добрий госпо­дар і за дрова не вважав. А дехто й вза­галі вважав за лісовий бур’ян. Ось вам і раціональна розробка. Ось вам і з “будя­ка та в князі”. Ось майже 300 робочих місць із середньою зарплатнею понад 400 гривень. Ось тут і економічний ефект. Таке ж становище і з тонкоміром — деревиною діаметром 10-12 санти­метрів. Дехто скаже: це ж звичайні дро­ва і в кращому разі гривень 100 за кубо­метр. На Рівненщині ж казали — це меб­левий щит, який купуватиме Європа уже за валюту. Отже, Європа купує і платить кошти Україні. Чого тільки рівненські лісівники не виготовляють: і євробрус та фанеру, і євростолярку та паркет, за­провадили безвідхідну технологію пере­робки хвойних порід. Що не рік, то об’єднання запускає у виробництво якусь новинку. Цьогоріч готуються рівненці попрацювати із дарами лісу — ягодами, грибами, створивши комплекс сучасних морозильних камер. А також збірні дерев’яні будиночки реально мо­жуть вийти на потік у Березному.  “Менше рубати — більше заробляти”, — мабуть, так можна охарактеризувати ви­робничу модель об’єднання “Рівнеліс”, яку сповідує Микола Шершун. І щороку зменшує площі вирубок лісу. А ще максимально сприяє заповіданню зеленого дива. Таких територій на Рівненщині найбільше.

Природно, що не може Микола Шершун зрозуміти людей, яким меркантильні інтереси застилають очі реалій. Зрештою тих, хто позицією своєю, а швидше навіть її відсутністю готовий зрадити себе, своїх земляків, свою землю. Так сталося з Білим озером, яке згідно з Указом Президента увійшло до Рівненського природного заповідника. Здавалося б, добра справа. Але знайш­лися люди, які з піною на вустах кричать, що у них “забрали волю”. Ще й пресу на­магаються використати для підбурюван­ня людей. А деякі за певну “дяку” і про фахову етику забувають, і про те, “звідки будуть і чийого роду”, й стають звичай­ними “моголами” на своїй землі. Але Бог їм суддя. Хто має рацію — покаже час. Вже нині в області чітко окреслено загальнозоологічні, гідрологічні, ботанічні, ландшафтні  заказники,  де  збережено майже ЗО видів тварин та 50 рослин, за­несених до “Червоної книги”: верби чор­нична і лапландська, шейхцерія,  багнова осока, оспівана в легендах азалія, чорна береза тощо. Саме тут добре прижива­ються лосі й бобри, ондатри й борсуки, чорні лелеки. Внаслідок збережено і світові раритети краю. Наприклад, най­старіші дуби України, а один — Європи. Патріархові понад 1300 років. А навколо “дітлахи” по 300, 500, 700 літ. Чим не му­зей просто неба? У якому думається про плинність життя та його вічність. І ма­буть, не випадково поряд лісівники збу­дували дерев’яний монастир, де зверта­ються до Бога з молитвами юні черниці.

Зерня шосте

Сьогодні може переповісти Микола Харитонович Шершун розповіді батька про Вовчий Брід, яким старші лякали дітей. А Харитон Шершун не лякав, а розповідав правду. Бувало й моторошно від неї, але така вже у правди філософія. У тих татових розповідях вперше зустрівся Миколка з поліськими сіро­манцями — вовками. У цих краях їх було доволі, а у Вовчому Броді вони виводи­лися і зростали. Звідти й здійснювали свої “татарські” набіги на поселення, де ласували м’ясом, пожираючи людську худобу. Сельчани тоді гуртувалися і разом влаштовували справжнісіньку війну сіроманцям. Харитон Шершун з вовками не воював, а просто пильно беріг свою череду. “Бог створив його, отже, йому місце на цій землі”, — приструнював вельми надокучливих мисливців. — “Природа сама вирішить, кого у лісі має бути більше. Тільки б людина не втручалася”. Ця родинна філософія не раз служила Миколі Шершуну. Якщо в часи легендарного Вовчого Броду мисливців у селі було на пальцях перелічити, то сьогодні зброя є ледве не у кожній хаті. В декого офіційна, в когось ні. І уся ця 15-тисячна братія до лісу йде лише з однією метою — здобути трофей. І так з року в рік. Генеральний директор об’єднання “Рівнеліс” прекрасно розуміє, що на таку мисливську дію обов’язково має бути протидія. І не лише в охороні фауни від браконьєрів. Хоч і з цим у рівненських лісівників все в порядку: проведено реорганізацію єгерської служби, лісової охорони, створено мобільні, добре оснащені підрозділи відомчої міліції, які ефективно зарекомендували себе. Але є інший аспект. Він чітко сформульований у комплексній програмі розвитку мис­ливського господарства в області і патронується особисто генеральним директором ДЛГО “Рівнеліс”. Це і проект формування кормових ремізів з першочерговим розширенням плодово-ягідних насаджень, і створення у кожному обході кількох біокомплексів з полями коренеплодів, критими годівницями. Таке піклування про братів наших менших вже за два роки дало якнайкращі резуль­тати — добре адаптувалися у рівненсь­ких лісах завезені в край олені кількох видів і зокрема незвичні для Полісся плямисті красені. Вже перше їх літо в угіддях “Рівнелісу” принесло численне поповнення. А про насиченість дубровицьких борів  дикими вепрами вже ходять легенди.

Миколі Шершуну батькове “краще раз побачити, ніж десять разів почути” відклалося в свідомості. І саме такий підхід до праці зробив Миколу Шершуна мисливцем. Якщо для когось мисливство — це відпочинок, то для нього — частина роботи. Міг би розповісти генеральний директор “Рівнелісу” про те, як уперше, стріляючи дику сарну, схибив, і вона, зранена, з таким докором поглянула в його очі, що солоні краплини мимохіть сколихнули душу, опалили сніг. Цей спомин щоразу навертає на ту хвилю жалю, яку забути неможливо. Відтоді рушниця рідко коли злітає з плеча Мико­ли Шершуна, а ще рідше плює вогнем. Бо вважає він, що справжній мисливець той, хто здатен провести дичину на мушці, і…. опустити зброю, милуючись грацією стрибка чи польоту. Неординарно. Як неординарно те, що, скажімо, у Клевані після полювання можна прийти на єдиний у системі Держкомлісгоспу України іподром і довго-довго спостерігати за тренуваннями діток. Можна спробувати й самому, адже рисаки, завезені із кращих конезаводів країни, відзначаються спокійним норовом і грацією. Та й відчуваючи присутність Миколи Харитоновича, вони стають ще спокійнішими. Неначе знають, йому належить ідея створення потужного осередку конярства в області. Про те, що це серйозна програма об’єднання, свідчить аналогічна база, створена у Дубровиці. Незабаром там буде відкрито й іподром. Можливо, як і в Клевані, з’явиться тир, зарибнені стави. Ідея створення умов для сімейного відпочинку на туристич­них стежинах віковічних поліських пущ вже помалу набуває реальних обрисів. І Микола Харитонович Шершун переконаний, що, подорожуючи лісом на баскому коні, людина обов’язково зустріне його мешканців — полохливих зайців чи гор­дих оленів, хитрих вепрів чи обережних вовків. Аби створити для цього умови, вже нині рівненські лісівники під час рубок догляду обов’язково залишають на корені горобину, ліщину, вербу, ялівець, крушину тощо. На кожній тисячі гектарів обов’язково залишено зони тиші, де заборонене будь-яке ведення лісогосподарських робіт. Микола Шершун проти суцільних рубок у лісі, які за інерцією багатьох років залишаються поширеними й тепер. Бо вважає, що вибіркові рубки і ефект виробничий покращать, і ліси оздоровлять. А якщо ще й кожне дерево пронумерувати і внести у комп’ютер — ото заслін буде перед крадіями!  Для декого це далеке-далеке майбутнє. Та тільки не для працівників “Рівнелісу”. Тут у двох лісництвах вже розпочали такий експеримент і відразу побачили його ви­году. Тож працюють над створенням глобальної реєстраційної облікової ме­режі, яка об’єднала б комп’ютери центрального апарату з держлісгоспами та нумератором кожного лісника.

Зерня сьоме

“Тату, а чому все, за що ви беретеся, завжди у вас виходить?” — це, здавало­ся б, просте запитання ніяк не давало спокою малому Миколі.

“А тому, сину, що я люблю роботу на селі. А якщо працю любиш, то вона за­вше завершиться вінцем”, — серйозно відповідав Харитон Шершун.

Генеральний директор “Рівнелісу” працює з любов’ю. Він понад усе любить свій поліський зажурений ліс, який був колискою не одного покоління українців. Обожнює його запахи. Особливо, коли виблискують на сонці своїми очиськами кучеряві конвалії або коли верховіття у спокої і тиші. А ще коли вітер витринькує віковічними стовбурами лиш йому відомі мелодії зелених лісових озер. Микола Шершун каже, що не любити ліс не мож­на. Адже саме ліс дарував йому перший самостійний життєвий досвід, солодкі сни в обіймах лісотравного стіжка на узліссі, тривогу вогняних стихій і буре­ломів, обпалені брови і руки,товариську чарку коло багаття. Зрештою, саме ліс подарував Миколі Шершуну зустріч з першим і єдиним на все життя коханням — Галиною, у якому зросло трійко діто­чок: Оксана, Ольга і гордість-синочок Сергій. Це кохана дружина кожної миті готова зреагувати на якнайтонші зміни настрою і лагідно зупинити гнів прости­ми словами: “Все буде добре, Колю!” І завжди не помиляється. А час біжить невпинно. І вже трійко онуків невимовно втішають неспокійне дідове серце. І вже настає черга йому передавати батьківські зерна мудрості своїм нащадкам: “Якщо у тебе, малечо, кине хто камінцем, не повертай гнівом, а простяг­ни окраєць”.

Андрій ВЕЛЕСИК, журналіст