Наука бути мисливцем

Хорошее интервью…Размещаю  в “статьях”, в надежде на обсуждение. М.П.

Про мисливську галузь, науку і багато іншого…

Сьогоднішня розмова про сучасний стан та майбутнє мисливської галузі з ученим, публіцистом, громадським діячем, членом Комісії з ведення мисливського господарства при Громадській раді Держлісагентства Василем Новицьким.

– Василю, ми знаємо Вас більше як науковця, еколога, але Ви ще й завзятий мисливець. Багато хто в суспільстві вважає, що еколог і мисливець – це дві протилежності. Це звичайно жарт, але як Ви з цим живете?

– Про свою наукову діяльність я розповім згодом, а розпочну здалеку. Прадід мій через Другу світову війну не встиг стати мисливцем, загинув у 1943 році. Але його рідний брат виявився затятим полювальником. У післявоєнні роки він навіть очолював службу охорони Біловезької Пущі. У діда теж була зброя і мій батько дуже любив полювання. Тому, з упевненістю можу констатувати невиліковну спадковість моєї пристрасті.

Пам’ятаю, було мені років чотири чи п’ять, коли, шукаючи якусь іграшку, я копирсався у тісній комірці нашої оселі й натрапив на паперовий циліндрик темно-зеленого кольору. Як потім виявилося, це була стріляна папкова гільза від татової рушниці. Щоб краще роздивитися невідомий предмет, підніс його до очей, коли в носа вдарив п’янкий дух горілого «Соколу». Тієї ж секунди, як відчув цей запах, у моїй дитячій підсвідомості відкрилось щось дуже захопливе і хвилююче, яке нерозлучно супроводжуватиме мене до кінця життя…

Пізніше захопитися полюванням мені допоміг батько, за що йому уклінне «Спасибі»! З вдячністю також хочу згадати голову нашої районної організації УТМР, а нині директора ТОВ МРГ «Драбівське», що на Черкащині, Віталія Омельяна, а також завідувача лабораторії управління мисливськими ресурсами Інституту зоо­логії НАН Віталія Смаголя. Саме вони, згодом, стали ключовими постатями, які всіляко сприяли моєму зростанню від мисливця-аматора до того, ким я є сьогодні.

– Що для Вас мисливство і якому виду полювання віддаєте перевагу?

– Мене різною мірою захоп­люють всі традиційні види мисливства, які нині практикуються в Україні. Втім, зайцю і качці, залежно від сезону, завжди віддаю перевагу. Мабуть тому, що я виріс на цих полюваннях. Навіть коли у 2013 році став кореспондентом Всеукраїнської газети «Полювання та риболовля», відразу почали з’являтися додаткові можливості для участі у так званих «елітних» полюваннях по копиту, проте, якщо чесно, я й досі їх такими не вважаю та й не хотів би щось змінювати для себе у цьому плані. Свого часу хтось мудрий підмітив, що полювання – річ інтимна. Більшою мірою згоден із цим твердженням. Тому завжди з подивом і острахом сприймаю гасла окремих невігласів у мисливській політиці про осучаснення за західними зразками підходів до організації вітчизняних полювань. Вважаю реформувати можна і потрібно нашу галузь, але не автентичні мисливські традиції! Ви ніколи й нікому не нав’яжете бажаних видів чи способів цього відпочинку. У протилежному випадку, то буде надзвичайно болючий і руйнівний процес. Тож я категорично проти докорінних змін у цьому сегменті нашої життєдіяльності. Наприклад, ми – пересічні українські мисливці, любимо цілосезонне полювання на зайця «підковою», а воно певною мірою дійсно шкідливе, бо несе в собі невиправдано масштабний чинник турбування і селективну вибірковість за статтю, з явним переважанням вилучення самок. Проте цими речами, за наявності елементарного бажання, можна легко керувати шляхом запровадження територіально-часових обмежень на такі методи добування або ж почергового їх застосування з так само популярними способами-антагоністами – загінним, з гончими тощо, але аж ніяк не сліпо відміняти, бо це історично сформована частина нашої культури! Яка, між іншим, сама собою еволюціонує у завжди правильному руслі. Згадайте, наприклад, скільки вітчизняних мисливців 20 років тому захоплювалися полюванням на голуба? А скільки сьогодні?.. Думаю, це підсвідомо сформована колективна норма реакції, продиктована, в першу чергу, скороченням чисельності пріоритетної дичини, а вже потім – впливом цієї моди через сучасні засоби комунікації.

– Якщо не таємниця, з ким і де полюбляєте задовольняти свою пристрасть до полювання, куди найчастіше їздите?

– Туди – де чекають (сміється). Насправді на пальцях однієї руки можу перерахувати колективи, куди хочеться потрапляти якомога частіше. І справа тут не в самих полюваннях, а, у першу чергу, в людях. Київщина, Чернігівщина та Черкащина – там мої друзі, з якими полюю найчастіше. Періодично запрошують на Сумщину. Раз у рік-два і там буваю. Жоден з чотирьох колективів не представлений місцевим чи столичним бомондом. Полювати з чиновниками і мажорами не люблю та всіляко цього уникаю. Моя «Діана» поважає неприкриту щирість, а серед згаданої категорії мисливців така риса зустрічається досить рідко.

– Василю, як Ви охарактеризуєте пересічного українського мисливця і нашу мисливську спільноту в цілому?

– Я чудово знаю настрої і бажання пересічного українського мисливця, яким і сам, безумовно, являюся, і дуже не люблю, коли його називають «рядовим» (сміється), бо насправді – він головний! Основна ж біда української мисливської спільноти, як на мене, – слабка громадська свідомість і невміння самоорганізовуватися. Інколи бере такий відчай від їхньої апатії, що думаєш – чи й справді опустити руки та хай ті екозапроданці, зі своїми друзями-депутатами, закриють у країні полювання років на 5–10, може, хоч тоді наші мисливці трохи заворушаться?.. Та наперед застерігаю! Не дай Боже, це станеться – буде пізно і дуже нелегко щось змінити на свій лад! Згадайте весняне полювання. Його відколи немає і, напевно, не скоро буде. А чи потрібне воно нам сьогодні? Думаю, у досить посередніх зоогеографічних умах України, це був би ідеальний спосіб приваблення грошових надходжень, зокрема, з-за кордону, вкрай необхідних для відродження напівзбиткової галузі у злиденній державі, яка найближчими десятиліттями точно не дасть коштів на її розвиток! Хоча, колеги-науковці мені часто заперечують, мовляв, поглянь, країна в браконьєрстві тоне, а ще як і навесні угіддя відкрити то… і т.д. На що я не втомлююся відповідати – шановні, давайте не плутати «грішне» з «праведним» і міряти всіх одним мірилом, бо від цієї совдепії найбільше страждають якраз невинні люди! Якщо до супермаркету періодично забігає кілька злодюжок, то чи варто назавжди закривати цей магазин для решти відвідувачів? Хіба не вигідніше просто впіймати правопорушників? Браконьєрство – це дійсно масштабна і злободенна проблема, але вона більшою мірою вирішується ситуативно там – де є справжні господарі.

– Вибачте за банальне запитання, але як, на Вашу думку, можна зупинити розвиток браконьєрства?

– Для вирішення цієї проблеми необхідно прикластися і державі у двох аспектах – законодавчому та інституційному. Щодо першого, треба привести рівень контролю та відповідальності за правопорушення у сфері спеціального використання об’єктів тваринного світу до європейських зразків. Моє бачення таке – обмеження або позбавлення волі за незаконне добування однієї голови копитних, окрім козулі та кабана. В останньому випадку, думаю, варто зупинитися на двох головах, і тому є декілька вагомих причин, головні з яких – козулю легше сплутати в лісі з середніми та дрібними тваринами, а кабан може виступати серйозним шкідником сільгоспкультур. Погодьтеся, садити дідуся за те, що вистрілив по табуну надокучливих свиней, які йому пів городу перекопали, в той час як користувач місцевими угіддями ніяк не реагував на звернення, ну не зовсім справедливо. А подібні прецеденти, повірте, матимуть місце. І до них треба бути підготовленими, сформувавши адекватне і водночас пластичне правове поле. Допускаю, що покарання за разове правопорушення можна замінювати величезним штрафом, але не такими які є зараз. Вони мають бути суттєво збільшені і перераховуватися виключно до спеціально створеного Державного фонду розвитку мисливського господарства – для цільового використання у дичерозведенні та довгостроковій біотехнії, пов’язаній з докорінним поліпшенням умов існування диких тварин.

Інший бік проблеми – складність фіксації подібних правопорушень і доведення провини пі­дозрюваного. Сьогодні пересічний адвокат-трієчник розвалить будь-яку «супер-браконьєрську» справу, навіть при добуванні червонокнижної тварини, не кажучи вже про інші види. Тут також треба йти в ногу з часом і досвідом розвинених країн. Гадаю, цифрові матеріали з автоматичних фотопасток та відеоспостереження мають право долучатися до справи як офіційна доказова база. Загалом, єгерський штат, за логікою речей, заслуговує на ще більші повноваження, ніж сьогоднішній рибний патруль, але це питання теж зовсім неврегульоване, а вітчизняні охоронці дичини нині залишаються практично безправними. Критикувати можна довго. Мій колега Володимир Нижник, який значно краще за мене розбирається в питаннях боротьби з браконьєрством, звертав мою увагу й на інші грубі недоліки статті 248 «Незаконне полювання» Кримінального кодексу України. А саме: там зовсім не прописана відповідальність за: а). організацію незаконного полювання, яка, як правило, здійснюється посадовими особами; б). беззбройну участь у незаконному полюванні, коли мова йде про загоничів або осіб, які на місці встигли позбутися нелегальної зброї.

Тож, як бачите, працювати є над чим. І, більше скажу, є бажаючі, є ентузіасти, фахівці. Немає тільки політичної волі наших мужів, яких все у цьому житті влаштовує. Страшно усвідомлювати, що сьогодні Україна більше нагадує закритий бізнес-клуб, ніж європейську державу. Подивимося, що буде за нової влади… Та як би там не було, мисливці повинні розуміти, що, у першу чергу, це наша проблема, і лише ми її зможемо вирішити, а не якісь там «зоозахисники». З приводу істинних намірів останніх, наведу цікавий приклад. Влітку 2015 року в Держлісагентстві засідала міжвідомча робота група по перегляду «Такс для обчислення розміру відшкодування збитків, завданих унаслідок порушення законодавства в галузі мисливського господарства…». У президії чомусь сидів сумновідомий Борейко, так званий борець за права тварин. Почали з «дріб’язку». За зайця пропонували підняти суму відшкодування з 500 до 2000 гривень. Ми з колегами заперечили, відтак зупинилися на позначці 8000 грн. Коли громада фахівців дійшла до копитних і рекомендувала знизити поріг завданих збитків до настання криміналу за добування однієї голови оленя або лося, Борейко «вимкнувся» з діалогу і ніяк нас у цьому не підтримав… І лише двома роками потому, коли почалася тяганина з лосем у Червоній книзі, я, більш детально аналізуючи образ нашого Еко-Бендера в майці, зрозумів, що насправді ні для його самого, ані для йому подібних, викорінення браконьєрства як соціального явища вкрай небажане! Адже саме на вдаваній боротьбі з останнім вони все життя зароб­ляють частину статків! Та досить про нього. Забагато честі (сміється). Людям варто розуміти, цей громадянин – не особистість, а… явище. Явище багатогранне й майже з усіх боків негативне, як наслідок суспільної неосвіченості та байдужості, котрими і користуються «профільні» шахраї у практично всіх життєвих сферах. Тож боротися нам треба не лише з якимось діячем борейком чи межжеріним-лжевченим, а з борейківщиною – в екології, межжерінщиною – в науці тощо.

До слова, були й інші епізоди. Свого часу я розробляв класично природоохоронні нормативні акти і багато разів звертався до зоозахисників із проханням мене підтримати, проте у 70–80% випадків наштовхувався на цілковиту байдужість. Як на мене, це ще один з переконливих доказів, що їхня начебто блага діяльність в Україні понині носить переважно меркантильний характер.

– Вважаю браконьєрство і, переконаний, Ви мене підтримаєте, є не єдиною причиною занепаду мисливського господарства. Що, на Вашу думку, ще заважає нам розвивати галузь?

– Насправді браконьєрство це лише проблема-наслідок державної байдужості до свого народу і нашого довкілля. Якщо ж говорити про більш причинні речі, то я б знову згадав законодавчу, інституційну та науково-педагогічну площини. Але давайте по порядку.

Стосовно законодавчих проблем – їх безліч. У межах своєї компетенції, я їх висвітлив у вашому часописі на початку цього року в статті «Квестія мисливського господарства…». З «нормативкою» у нас теж не все гладко. Половини необхідних документів досі не створено, наприклад: уніфікованого Порядку проведення біотехнічних заходів, Правил штучного розведення та розселення дичини, постанов Кабінету Міністрів про запобігання загибелі об’єктів тваринного світу під час сільськогосподарських і лісогосподарських робіт та інших. Більшість же існуючих підзаконних актів досі неосучаснені і викликають масу запитань у спеціалістів. Головний з них – «Настанова з упорядкування мисливських угідь» 2002 року, розроблений лісівниками і, головним чином, під лісомисливську галузь. Мною, моїми колегами-мисливствознавцями, зоологами та екологами написано зауважень до цієї Настанови обсягом удвічі більшим, ніж сама збірка документів. І коли мені починають розповідати який це був вистражданий і нагальний крок – видати цю Настанову, я охоче погоджуюся, але завжди перепитую колег-лісівників: чому її вже майже 20 років не можна перевидати на сучасний лад?

Стосовно інституційного забезпечення нашої галузі, не секрет, що у нас, на відміну від рибалок, відсутній самостійний центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у мисливській сфері. Нашим господарством, яке трьома четвертинами своїх угідь базується в агроландшафтах, досі одноосібно керує лісове відомство. Як керує, не беруся коментувати. Я міг би уподібнитися багатьом іншим, критикуючи зараз Держлісагентство, але не буду цього робити, оскільки вважаю критику потрібно починати не з нього. Адже лісове Агентство лише має реалізувати сформовану мисливську політику. А формувати її мало б Міністерство аграрної політики та продовольства, яке нині буде у складі Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства. Тому, які у мене можуть бути претензії до лісівників, які мали б робить лише те, що їм скажуть?.. Ми маємо сьогодні абсолютно чітку перманентну картину, де Мінагрополітики самоусунулося від керування мисливським господарством! У його структурі були відсутні не те що профільні управління чи відділ, навіть сектору маленького немає! А, як ви вже певно здогадалися, лісо-рибні структурні підрозділи там були!

Все теж саме у нас власне і з освітнім та науковим забезпеченням галузі. Обоє – знищені! Спеціальності «Мисливствознавство» немає серед затвердженого Кабінетом Міністрів у 2015 році Переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти. А Законом України «Про захист тварин від жорстокого поводження» взагалі забороняється пропаганда мисливства в системі дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної і вищої освіти. Таке видумати у ХХІ столітті міг тільки ідіот або проплачений негідник і лише в Україні. Так само, на відміну від сусідніх країн, не існує відповідного паспорта спеціальності для підготовки кадрів вищої кваліфікації – науковців і викладачів вишів. До речі, навіть за часів СРСР останній був та називався «Звероводство и охотоведение», нинішнє ж Міносвіти вважає, що він зайвий. На мої ж звернення з Відомства навіть не відповідали. І я їх розумію, тому що для формування хоч якоїсь відписки треба розумітися на цих речах. Отже, можу підсумувати відповідь на запитання – інституційне і науково-педагогічне забезпечення нашої галузі нині практично відсутнє.

– То що ж тоді робити? Невже немає виходу і всім байдуже?

– Важко сказати… Погодьтеся, порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Тож гуртом починати вимагати від державних органів негайно діяти, вважаю, єдиний вихід із ситуації. Але для цього мисливцям треба вийти з підпілля і показати, що вони є, об’єднуватися і йти «на штурм» посадовців! Благо, почали з’являтися перші паростки таких єднань. Неприбуткові мисливські спілки, різноманітні громадські заходи, соціальні групи тощо.

– Ось ми і підійшли до теми громадських об’єднань, головне завдання яких – гуртування мисливської спільноти і її захист. У нас завжди були мисливські товариства. Раніше кожен мисливець обов’язково мав бути членом такого об’єднання. Але нині ситуація змінилась, у нас з’явилося багато мисливських громадських організацій, клубів, товариств, ще більше самостійних, незалежних мисливців, які самі по собі ні на що вплинути не можуть. Тож нам потрібні були активні громадські організації, які могли б взяти під своє крило всіх. І такі організації почали з’являтись. Але чи є у них майбутнє?

– Я теж, безумовно, вітаю їхню появу! Остерігаюся тільки, що скоро їх чисельність може перевищити кількість бажаючих хоч у одну з них вступити. Проте від особистісних характеристик діяльностей окремих організацій я, з Вашого дозволу, утримаюсь. Скажу так, з однією я підтримував ділові зв’язки. У іншій працював, звільнився через кардинальні розбіжності у поглядах з керівництвом. Це нормально, таке теж буває. Нині не секрет, що я сам і мої однодумці з Громадської групи «Мисливський актив України» тісно співпрацюємо з Все­українською асоціацією мисливців та користувачів мисливських угідь. Поки що співробітництво виглядає досить обнадійливим. Керівництво та фахівці Асоціації роблять багато роботи, у тому числі, тіньової, нікому не помітної, але дуже важливої для галузі. Тому інколи я їх критикую за надто скромний піар (сміється). Людям треба активно доносити наш вклад у захист та розвиток спільної справи, інакше в один із «похмурих» днів вони з подивом запитають – хто ми такі і за що нам дякувати?.. Що чекаю у майбутньому від цієї співпраці? На сайті Асоціації є відповідне інтерв’ю, певен, хто матиме бажання – прочитає. Не хочу, щоб цей діалог перетворювався у піар.

– Багато хто, особливо молодих мисливців, критикує нашу найбільшу та найстарішу мисливську організацію, хтось вважає, що вона відігравала і продовжує грати ключову роль у мисливському господарстві країни. А що скажете Ви про УТМР як громадську організацію, яка, на відміну від інших, має свої угіддя і веде господарську діяльність?

– Так само – я б утримався від детальних коментарів. Цього разу щиро заздрю лісівникам, у яких є абсолютно «живе» Товариство лісівників України, котре реально відстоює їхні інтереси перед владою. У нас ситуація дещо інша. Особливо цікавою вона виглядатиме, коли наші можновладці таки знімуть мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Тож, як написано у Святому Письмі: «По плодах їх пізнаєте їх».

Я знаю багато районних організацій і первинних колективів УТМР, де робота кипить, люди працюють закотивши рукава, інколи місцеві благодійники-мисливці бачать результат і надають «ліві» кошти або корми для тварин. Всі задоволені. Але це, на жаль, не типова ситуація. Тому, щоб не поринати в демагогію, поставлю сам собі і Вам одне єдине запитання: «Якщо люди в злиденних закутках України можуть виходити на нормальний щабель господарювання на рівні села чи району, то чому цього досі не може зробити керівництво такої мега-організації з фактично централізованою системою управління?» На мою думку, якби було бажання, її очільники могли б легко увійти в двадцятку найвпливовіших людей країни (з усіма позитивними наслідками для галузі), маючи у своєму підпорядкуванні третю за величиною «армію» в державі. Даруйте, але про причини відсутності такого бажання я можу лише здогадуватися. Тому, цю частину запитання варто переадресувати до голів тієї славної організації, членом якої досі являюся я сам, і разом з вами вболіваю за її розквіт.

– Більшість наших читачів знають Вас як науковця і, думаю, їм було б цікаво дізнатись більше саме про цю частину Вашого життя.

– У не зовсім столичну науку привела мене перша освіта – зоо­техніка, щоправда, стосувалася вона свійських тварин. Саме у цій сфері й захистив кандидатську дисертацію 2011 року. В той самий час потрапив на роботу до Черкаської дослідної станції біоресурсів у неймовірно хороший і привітний колектив. Поруч із нашим відділом тваринництва на Станції базувався також відділ екології, який вів моніторингово-мисливську тематику обласного рівня. Коли хлопці-екологи дізналися, що я затятий мисливець, почали зі мною консультуватися як з практиком. Потроху сам починав розуміти, що як науковець більше потрібен диким тваринам своєї вітчизни, аніж свійським. У зоотехнії вчених вистачало. З тих пір моє хобі непомітно перетворилося у повсякденну дослідницьку працю. Добре то чи погано, не готовий відповісти й досі. Адже кожен день тепер несе в собі, бодай, краплину морального задоволення. Разом з цим, ті рідкісні хвилюючі години відпочинку на лоні природи все частіше перетворюються в рутинну роботу-роздуми. Певно, треба навчитися ці речі якось розмежовувати, але поки виходить недуже.

Коли 2014 року повернувся до Києва, ні про який інший напрямок наукової діяльності, ніж мисливствознавство, я вже й не думав, тому відразу попрямував до Інституту агроекології і природокористування НААН. Там, дяка Господу і чудовому колективу вчених, вже 2018 року захистив докторську дисертацію за спеціальністю «Екологія» на тему: «Екологічні основи управління мисливськими ресурсами агроландшафтів Лісостепу України». Якщо не помиляюся, це була перша докторська дисертація з часів Незалежності, присвячена розв’язанню подібних питань. Мабуть, у зв’язку саме з цим, моя наукова праця не настільки їх вирішила, скільки розкрила і систематизувала. Тож працювати ще є над чим…

Нині мої дослідження направлені на розробку ефективних в умовах сучасної України еколого-господарських та правових інструментів управління польовою дичиною. Планував до кінця цього року видати відповідний науково-практичний посібник «Мисливське господарство в агроландшафтах (охорона, відтворення та управління галузевими ресурсами)», де, окрім власних досліджень, хочу викласти сучасні адаптовані підходи країн Євросоюзу до вирішення цієї проблематики. Бо у нас не те що дефіцит подібної літератури, її просто немає, зокрема тому, що лісівникам ця дичина не цікава, хоча і досі залишається «бюджетоформуючою» для нашої галузі. Втім, з виходом книги не хочу загадувати, адже вже який рік поспіль планую це зробити. А як до діла, то немає ні часу, ні меценатів оплатити хоча б тисячу досить вартісних примірників. Тож.., буде видно.

– Отже, підводячи риску під нашим спілкуванням, що можете порадити мисливській спільноті, можливо, можете запропонувати свій План як не тільки зберегти галузь, а як її зробити розвиненою, рентабельною, щоб її поважало суспільство?

– Нелегке питання, адже проблем по кожному галузевому напрямку вистачає. В принципі, усунення всіх окреслених вище перепон і є стратегічним планом, який просто треба сісти, систематизувати. Власне, що ми нещодавно й зробили під егідою Всеукраїнської асоціації мисливців та користувачів мисливських угідь і, у рамках підготовки Звернення І-го З’їзду Асоціації, надіслали наші консолідовані вимоги і пропозиції до Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Думаю, до виходу цього інтерв’ю вони вже будуть у відкритому доступі. Тому, щоб не повторюватися, давайте краще спробую надіслати короткі меседжі всім причетним до цієї справи:

1. Мисливцям. Включайте мізки і громадську активність! Пам’ятайте, ви, як солдат у війську – головні! Без вас ми вже програли!

Об’єднуйтеся! І не тягніть з цим! Екопопулістів у Верховну Раду зайшло більше, ніж достатньо, і вже до кінця року вони «знюхаються» та активізуються. Як і з ким об’єднуватися – вирішуйте самі. Як сказано: «Хто шукає – знайде… Зрячий – побачить!..»

Не чекайте чергових атак на галузь! Об’єдналися, сформували звернення і вперед! Головні вимоги до можновладців: «Дайте реформи і державну підтримку галузі!», «Допоможіть побороти браконьєрство!», «Запровадьте національний День мисливця!», «Врятуйте дичину від неконт­рольованого використання агрохімікатів!» тощо. Влада і народ повинні бачити, що ми основні захисники тварин!

2. Мисливським спілкам. Ви остання надія на просвіту, мобілізацію мисливців та зміну ситуації. Підведете людей – вони вам цього ніколи не пробачать!

3. Лісовому Агентству. Довіра у мисливців до вас, м’яко кажучи, невисока. Лісова галузь нищиться паралельно з мисливською, втрачати скоро буде нічого ні вам, ні нам. Триматися за крісла чи за суспільство – вирішувати вам.

4. Міністерству, що формуватиме політику у галузі мисливського господарства та полювання. Виконуйте свої прямі статутні обов’язки та активно формуйте (за участі громадськості) і реалізуйте державну мисливську політику, бо зволікання призведе найближчим часом до пікетів, мітингів та судів, у тому числі, європейських.

5. Народним депутатам та міністрам. Перш, ніж вестися на безглузді пропозиції від екорадикалів дешево попіаритись, перегляньте мисливське законодавство Євросоюзу, почитайте базову природничу літературу, а також наявні досьє на ваших екодрузів і, головне, згадайте долю своїх попередників. Нагадаю, жоден із депутатів-антимисливців попереднього скликання заново до Верховної Ради не потрапив! Головна причина тому – в Україні 750 тисяч полювальників, як правило, інтелігентних та авторитетних людей, у яких є сім’ї, родичі, десятки друзів та колег.

– Василю, дякую Вам за цікаву та змістовну розмову. Сподіваюсь, що до Ваших меседжів прислухаються ті, кому вони призначаються!