22/12/2011
0Раїса Кучмук – не тільки талановитий керівник, а й жінка непересічна, надзвичайно емоційна, відважна у пошуку нового та одержима своєю роботою. Але сьогодні ми спілкуємося не просто із директором Волинського обласного центру зайнятості. Ми розмовляємо не про роботу, точніше – не тільки про роботу. І це дуже важливо, бо коли можемо відпочивати, працюючи, і працювати, відпочиваючи, то ми – щасливі.
– Ліс мені дуже близький. Як на мене, на Волині ніхто не відділяє себе від природи. Свого часу ми проводили опитування, аби сформувати факультативи за інтересами для незайнятого населення. Серед найбільш популярних були ті, що пов’язані з природою: бджільництво, садівництво, озеленення, а тоді вже картоплярство… За назвами факультативів сьогодні сформовані програми регіональної підтримки особистого селянського господарства.
– А що стосується туризму?
– Туризм – це вже як вищий щабель. Тут насамперед треба говорити про формування загальнолюдської культури: що можна робити, а що ні. Нещодавно відбувалася зустріч у Луцькому міському центрі зайнятості із молодіжним центром праці і житлово-комунальним департаментом Луцька, де ми говорили про те, як потрібно дбати про тварин. Ось бачили у Варшаві (і це можна втілити у життя за допомогою громадських робіт), як паличками огороджено півметра собачого туалету з висипаною доріжкою. За таких умов у ЖКГ пом’якшиться проблема боротьби з безпритульними собаками. Не борімося з бездомними, спочатку зробімо умови для тих, хто леліє свого песика. Собачий туалет – це елементарна цивілізація. Жахливо, коли тварини – у клумбах, пісочницях, де граються маленькі діти. Ми акцентуємо на тому, чого не можна робити, не показуючи, як треба. А це суперечить усім правилам педагогіки, яка вчить: дай приклад, як має бути.
У кожній справі потрібен господар. Ми зробили конкурс квітників безробітних: аби тобі легше було знайти місце на ринку праці, покажи, що ти – хороший господар. А той, хто займається квітами чи рибками (розводить в акваріумі) буде старанним працівником, бо він несе відповідальність за тих, кого приручив.
Дуже багато було розмов про те, що люди торгують на трасі ягодами та грибами. Тобто кавунами і фруктами – можна, а дарами лісу – ні?! Тепер понад трасами облаштовані місця для продажу ягід та грибів.
Людина, яка натрудилася, збираючи ягоди, вже має де присісти, захиститися від негоди, чекаючи подорожнього, котрий їде із Шацька до Луцька. Бо саме він – її заробіток, порятунок. Той, хто не збирав чорниць чи лисичок, нехай спробує. Тільки тоді розумітиме чужу працю. Ми зробили більше 70 таких пунктів продажу та відпочинку.
Інша моя нав’язлива ідея – гуртувати людей за інтересами. На семінари, тренінги у центри зайнятості запрошуємо фанатів-практиків. Тоді заняття, що розраховані на дві години, вчасно не завершуються. Після такої роботи кожен виходить озброєним, дізнається багато цікавого.
Важливо, аби людина була зайнята. Наша справа – дати їй віру в себе, а тоді вже переконати легалізувати заробітки, щоб мати віддачу. Бо п’яного, знищеного, котрий лежить під парканом, реанімувати значно важче…
– Знаю, що ви – прихильниця ярмаркувань.
– Бо це – біржі для контрактів оптовиків, супермаркетів. Такі заходи мусять мати тематичну спрямованість. Ярмарок цукерок чи ягід – це ж здорово! І він має бути розрекламований: тоді до нас їхатимуть з усіх усюд. Приміром, можна організувати свято Ягоди Волині. Та тут були б сушені, в’ялені, морожені, а також морси, джеми, повидла, глінтвейни… І не їхали б? Не може бути! А під Різдво можна проводити ярмарок грибів. Консервований, маринований, свіжий, на шнурочку… Гриб – у будь-якому вигляді! Різноманітні страви, цілительство за допомогою грибів – усе! Навколо будуть люди, яких ця тема цікавить. Одні – щоб купити, інші – перейняти, ще інші – взяти ідею. Цим людям цікаве спілкування. Вони – однодумці.
І таких тем, які стосуються лісу, можна назвати багато. Не кажучи вже про лісову казку, що нас оточує, бо тридцять шість відсотків земель Волині вкриті лісом. Скільки переконую: Волинь – край знахарів, чаклунів… Бо не так просто було вижити у нашому сирому лісі.
Люди, які колись жили у лісах, хворіли, народжували, помирали. І рятуватися змушені були самі, бо ж місто – далеко. Шукали вихід і порятунок у лікарських рослинах. Тому й було тут стільки знахарів. Ми в аптеці купуємо хтозна-що, а звичайна рослина може допомогти значно краще.
Багато політиків, впливових людей хочуть будувати своє майбутнє на історії, битвах, здобутках військових. Але ж цим туриста не привернеш. Я їду подорожувати у те місце, де мені розкажуть казку. Наше покоління виховане на казках, на вірі в те, що добро перемагає зло. Вона завжди має щасливе завершення і несе у собі повчальний аспект. Казок багато. І всі вони (якщо не всі, то більшість) пов’язані з лісом. Чи то «Червона Шапочка», чи «Бичок-третячок». І це закономірно, що все позитивне пов’язане з природою, бо вона знімає стреси.
Нещодавно спілкувалася із одним керівником, який розповів про наміри збудувати льодовиковий палац. Я проти. Ні я, ні мої діти не матимуть грошей відвідувати той палац. А якщо навіть і знайду кошти, то, ставши на ковзани без тренувань, просто покалічу ногу. Хоча свого часу гарно каталася на ковзанах. Але… Це так, як і ті, хто піднімається на Говерлу, їдуть у Швейцарію, аби покататися на лижах у горах, бо так зробив хтось зі знайомих. Потім уже розуміють, що спроба стати на гірські лижі без попередньої підготовки може коштувати занадто дорого для здоров’я…
Я у лісівників запитую: де наша лижня? Це ж прекрасно: йти дрімучим лісом заздалегідь прокладеною доріжкою. Без зайвого екстріму, просто рухатися назустріч природі, засніженим соснам, вдихаючи свіже повітря. А влітку там можуть бути велотреки. І якщо тією трасою нам іще зустрічатимуться оповіді про апостолів, місяці чи знаки зодіаку, то кожен неодмінно зупиниться. Я, наприклад, біля травня, знаку Тельця, бо там буде про мене. Адже живу сьогодні і зараз. Я зупинюся, почитаю, а принагідно попрошу здоров’я для себе і своєї родини. Попрошу у природи і отримаю неодмінно! Але у таку справу треба вкласти душу. У цьому переконалася, спостерігаючи за такою авторитарною, здавалося б, державою, як Білорусь. 200 гривень щороку везу у Біловезьку Пущу, у резиденцію Діда Мороза. Там відчуваю себе дитиною. Перш за все дивлюся на відпочинок крізь призму служби зайнятості. Чому в нас, на Волині, не зробити Поляну Подоляночок, почитати ті прекрасні вірші, які писала Леся Українка: «Вишеньки-черешеньки, червонії-спілі»… Подоляночки, як і Діди Морози, Снігурочки, на цьому зароблятимуть гроші. Але кожні послуги мають бути надані якісно.
Із задоволенням плачу 50 гривень, коли буваю у Трускавці, аби покататися на кінній кареті.
Чому в центрі Вени стоїть 50 карет із певними пристосуваннями для коней, аби вони не засмічували вулиць? Якби люди не заробляли на цьому грошей, вони б там не стояли. Значить – такі послуги мають свого споживача.
Ми говоримо про Свято сала у місті Луцьку. Свято – це мотив до зайнятості. Де ліси, там мають бути коні, звірі, ягоди, гриби.
Я – депутат обласної ради і нерідко запитую у своїх колег: от ви йдете на полювання, а що ж робити дружині у ці дні? Три дні готуєтеся, полюєте, потім ще довго розповідаєте свої мисливські байки… А що ж жінці дали взамін? Дайте дружині ті ж лижі, якийсь цікавий туристично-паломницький маршрут. Дайте, аби й вона у цей час була на спорідненому відпочинку. Стала на лижі, не на ті екстремальні, та просто проїхалася лісовою стежкою і розслабилася. Наша природа благодатна, лише треба зробити крок.
Поки ж, коли до мене дзвонять колеги і кажуть, що хочуть побачити «Лісову пісню» чи Світязь, не знаю, чи зможу їх здивувати, показати щось із того, що вони очікують. От підходить Новий рік, а де відпочити, порозважатися тим, кому за 30, за 50… Бо саме вони вже мають зароблений кошт.
Була шокована, коли у Будапешті побачила, що на автобанах, у переходах виставлені горщики із деревами спеціально для звірів, аби вони не лякалися, перетинаючи дорогу. Там поважають не тільки людину, а й лісових мешканців. Для жаб зробили перехід під трасою, освітливши його. Ми далекі від цього. А, напевно, таки даремно! Бо хочеться бачити цивілізацію, гуманізм… У центрі Вени люди сидять чи лежать на газонах, спілкуються, розгадують кросворди, слухають музику, але після їхнього відпочинку не залишається жодного папірця, жодної смітини. Якщо не буде культу родини, батьківщини, не буде нічого. У мого сина двоє діток. Молода сім’я із малечею далеко не поїде. Так, вони на вихідні їдуть до лісу, збирають листочки, жолуді. Але хотілося б для молодих сімей з дітьми продуманих територій відпочинку.
– Багато хто може сказати: немає потреби говорити про тварин, якщо, приміром, до деяких населених пунктів ще й автобус не їздить. І це у ХХІ столітті… Але, напевно, до усього треба йти у комплексі. Бо ніщо не навчить любити, поважати, жити… Лише природа здатна на таке.
– Це однозначно. На природі людина добріша, щиріша. Ми – елемент природи, тому треба бути у ній. Якщо говорити про тих, до кого автобус не їздить, то можна нарікати, що влада не дала, а можна інакше сказати: люди, шукайте привід, чому до вас їхати. Якщо ви зацікавите, то інші поїдуть. Нав’яжіть пучечків із цілющим чаєм, розкажіть про незвичайне джерело у вашому лісі, покажіть свою казку – і до вас потягнуться. Що є символом Волині? Це або ягода, або гриб. І ми на нього маємо молитися… Так, гриби є на Закарпатті, риба – в Одесі, але наші – найсмачніші, найцікавіші. Ми маємо чим здивувати! Сто відсотків! Наш маленький край – унікальний. Тільки вчімося розпоряджатися цим.
Моє новорічне побажання вашому журналу і всім нам: набиратися мудрості від старожилів, волинських людей, які можуть поділитися рецептами, настояними на волинській природі. Щастя і добра нам у новому році! А «Лісовому віснику» – популярності.
– Дякую за приємну розмову.
Джерело: «Лісовий вісник», №3, 2011
