20/12/2011
0Із Віктором Романюком, лісничим Воротнівського лісництва ДП «Ківерцівське ЛГ», колектив «Волинської газети» знайомий давно: не раз випадало бувати у святая святих цього чоловіка – воротнівському лісі. Та приводом для останньої зустрічі стало не бажання помилуватися красотами волинської природи, а охота поговорити про життя-буття: більше чотирьох десятків років Віктор Сергійович пропрацював у лісі. А ще – цей навдивовижу комунікабельний чоловік нещодавно відсвяткував поважний ювілей.
У день 60-ліття ми й побачилися з хранителем воротнівського лісу. Відтак вітання плавно переросли в задушевну розмову. Ювіляра слухала, як кажуть, із відкритим ротом – такі цікаві й направду щирі люди трапляються не щодня.
Почали, звісно, з того, що привело мого співрозмовника до лісу…
– Ой… Якщо повернутися подумки в роки моєї молодості й пригадати час, коли все починалося… Було то у 1957-му році. Відтоді й – у системі. Уже пішов сорок перший рік. Після закінчення технікуму мене направили працювати на Рівненщину, у Біловежське лісництво, що під самою Білорусією. Чесно кажучи, відчував себе туристом: там ще волами їздили! Рік відкалатав. Бачу, ніхто мене в тому лісі не шукає (сміється, – авт.). А якраз пора в армію йти.
– Певно, в часи вашої молодості то – була справа честі? Не дарма ж тоді казали: як в армії не служив, то й дівчата не любитимуть…
– Так і було. А для сільського хлопця – тим паче. Як не ходив солдатських чоботах, то, значить, хворий якийсь. До війська всі йшли. Мало того, хотіли служити. Я, побачивши, що про мене геть забули, взяв пляшку коньяку, палку ковбаси й подався до воєнкома у Рокитне. Кажу: «В армію хочу». Він зсунув окуляри на кінчик носа й пильно так дивиться… Запитує російською: «Ты откуда такой взялся?». Випросив повістку. Словом, проводжали мене чотири дні: на роботі – два і вдома – два.
– Де випало виконувати військовий обов’язок?
– У Білорусі служив. Навіть пропонували там зостатися в одному з лісгоспів, але ж я родом із села Студині Рожищенського району.
– Додому тягнуло?
– Так. Хотілося бути ближче до батьків. Тож після армії влаштувався у Ківерцівському лісгоспі. Приїжджаю у Воротнів, а в лісі – в-е-с-н-а! Травень. Пройшовся урочищем Ярмарківщина, а солов’ї так співають! Став серед лісу й думаю: «Оце я – на роботі!». З іронічною посмішкою згадав, як ще в роки навчання в технікумі хлопці підбивали покинути ту науку й податися у геодезичну розвідку. Ні. Оце – моє. Уявіть: люди вісім годин на заводі трудяться у шумі й гамі…
– А у вашому «кабінеті» солов’ї витьохкують…
– Той спів і сьогодні пам’ятаю. Здається, наче вчора було.
– Невже жодного разу не хотілося змін, тим паче, що праця лісівника – непроста?
– Не хотілося. Хоча пропозиції різні надходили. Навіть посади голови сільради й голови колгоспу пропонували. Але таких записів у моїй трудовій книжці немає. Працював на Ківерцівщині, потім – у Луцькому лісгоспі, а згодом повернувся назад на Ківерцівщину. Директором довгий час трудився.
– Ваші колеги розповідають, що існує династія лісівників Романюків. Правда чи перебільшують, аби догодити ювілярові?
– Правда. Але всі думають, що традиція ведеться з діда-прадіда. У батьків нас було шестеро: п’ятеро братів і одна сестра. Я, хоча й наймолодший, але першим вивчився на лісівника. Загітував старшого брата. За рік – ще одного. Цікаво, що через років чотири брати мене підбили здобути вищу освіту. Отак і склалася наша династія. Далі працював старшим майстром, лісничим, головним лісничим, директором лісгоспу… І брати теж. На той час в Україні такого не було, аби три рідні брати – директори лісгоспів! Один – у Костополі, інший – у Млинові, я – у Луцьку.
– А діти продовжили ваш шлях?
– Мій син пішов у лісову справу, племінник також. Навіть дружини наші закінчили лісотехнічний технікум! Тож коли збираємося разом, не можемо наговоритися. Чи думали батьки, що створимо таку династію? Звісно, ні. Та й у той час ніхто не розрізняв посад. Усі казали: «Учаться на лєсніка». А в нашому селі жив лісівник, якого кликали Олєсько. Мені малому здавалося, що гукають його так тому, що пов`язаний із лісом. Того й казав, що хочу вчитися на Олєська (сміється, – авт.).
– Якось прочитала, що Віктор Романюк у студентські роки написав дипломну роботу «Проект організації і розвитку зеленої зони міста Луцька», яку згодом за вказівкою вищих чинів випало впроваджувати на теренах воротнівського лісу. Розкажіть про цю сторінку вашої біографії.
– Загорівся такою темою, бо Воротнів – дуже цікава місцина. У радянські часи то був заказник республіканського значення. Зрештою, не дарма кажуть: хто відпочиває, той добре працює. Став цікавитися, як облаштовують рекреаційні зони за кордоном, все це обґрунтував з економічної точки зору. Захистив роботу на відмінно. Працюю у лісництві старшим майстром, директором дендропарку у Воротневі. Аж раптом телефонує з управління такий Авгієнко: мовляв, приїзди. Ну що ж робити? Зібрався. В управлінні й запитують: що натворив? Я ж лише плечима знизую. Авгієнко й каже: «Смотри, какая-то бумага пришла из твого института». А там зазначено: впровадити у виробництво дипломну роботу. Загорівся ідеєю, адже у Воротневі ропочинається гориста місцевість. Тут є де розвернутися! Є цікава рослинність, дубам по двісті сорок років, ставиці збудовано. Словом, усі умови для відпочинку. А ще ж зовсім немає комарів.
– Бо відсутні болота?
– Саме так. Там не знайдете жодного комара. Немає – і все.
– У воротнівському лісі направду надзвичайно гарна природа. Однак у радянські часи дендропарк створювали як заміську резиденцію першого секретаря обкому партії товариша Калити. Часто партійна верхівка там бувала?
– Прийшов у Воротнів на роботу в 74-му. Тож не раз доводилося зустрічати високих гостей. Але приїздили не лише представники політбюро, а й артисти. Дуже часто перевіряючих усіляких привозили, навіть із Москви.
– Хто з радянських артистів мав можливість помилуватися воротнівськими красотами?
– О! Едіта П’єха була. Людмила Зикіна гостювала. Та й не лише артистів бачив. От, до прикладу, космонавти бродили лісом. Наприклад, Федоров. Делегація американців то взагалі була в захваті від побачено. Називали місцину маленькою Швейцарією. Цікаво, що до 60-го року всього цього не було. Стояла невеличка хатина лісівника, поруч – криниця (джерело й досі є). І болото всюди. Де тепер перший став, то там лісівник город тримав. Водойми, котрі тепер милують око, зробили штучно. Місце закрите для загалу, бо інакше його просто не вдалося б зберегти. А для відпочинку ми створили урочище Ярмарківщина. Воно – якраз на в’їзді. В радянські часи там планували облаштувати дендропарк «Волинь». Навіть проект виготовили.
– Але ідея канула в Лету. Чому?
– Мене призначили директором дендропарку. Одразу взявся за документи. Прописали все до дрібниць: у проекті вималювали всі дороги. Планували висадити 680 видів рослин. Я особисто їздив Україною, збирав різні породи в ботанічних садах.
– Яку екзотику привезли до Воротнева?
– Наприклад, є оцтове дерево. Прижилося й досі росте. Посадив бук, дуглазію, дуби цікавої форми. Спершу програму фінансували, але до 90-х років. Я щиро вірив: вдасться довести справу до кінця, але не судилося. Після розвалу союзу зрозумів, що марно сподіватися. Шкода… Поляни полишалися. Що робити з ними? Зробили плантацію ялини. Гарні ті деревця тепер…
– Щодо зелених красунь. За кілька днів – Новий рік. А для лісівників то – гаряча пора, адже необхідно потурбуватися, аби волиняни могли придбати до свят ялинки. Скільки дерев підготували на продаж?
– Згідно з планом, маємо реалізувати 230 ялинок. Як на мене, такий підхід правильний: висаджують плантацію спеціально на продаж. На кожне дерево кріплять чіп. Тоді й самовільних рубок менше. Контролювати слід усім органам. Самотужки лісівникові не впоратися, хоч би як хотів.
– Поділіться секретом: для своєї родини за яким принципом обираєте новорічну ялинку?
– Ой… Не повірите, але ставлю гілки. Дружина не раз обурюється: чоловік – лісничий, а на свята й ялинки до хати не принесе (сміється, – авт.). От здійснили вирубку, відібрали під реалізацію, а зосталися гілляки, їх і беру. Головне ж – аби аромат ялини пішов хатою. Оце – атмосфера Нового року та Різдва (вкотре озивається мобільний Віктора Сергійовича, чоловік просить вибачення й відповідає, – авт.). Давній друг вітав із ювілеєм. Уже – пенсіонер. Каже, що після 60-ти телефон замовк, ніхто не дзвонить, нічого не хоче… Оцього я боюся найбільше. Певно, тому, що я – холерик.
– Невже надумали йти на заслужений відпочинок?
– Не хотілося б. Хоча розумію, що здоров’я вже не те. Не раз серце нагадує про себе. Але за сорок років так звик до роботи, що і в неділю йду в ліс. Дружина свариться, каже, аби ліг та й відпочив (сміється, – авт.).
– Вікторе Сергійовичу, за чотири десятки років стажу роботи в лісі, певно, не раз доводилося ловити за руку браконьєрів та лісокрадів?
– Було. За життя всіляке траплялося. Навіть рушницею під носом махали…
– Ого!
– Тепер – ого! А тоді мурахи вздовж хребта побігли… Надумав я грубку змайструвати. Товариш зголосився допомогти. Тож я й подався «Москвичем» у Верхівку його забрати. Їду, а браконьєри конюшиною ганяють. Поряд – ліс. Усередині все перевернулося – за ними. Я з голими руками, навіть без форми, а вони утрьох – і озброєні… Якщо проаналізувати, то не раз таке траплялося. Робота – небезпечна, але життя вчить знаходить правильне рішення. Не завжди й рушниця – вихід. Але, повірте, є ще порядні люди, з якими можна говорити. Є… Мене в окрузі добре знають, і мої принципи теж. Не маю жодного товариша з когорти браконьєрів.
– Самі захоплюєтеся полюванням?
– Ні. Ходжу з компанією лише на відкриття полювання на качку. Беру рушницю і… кладу. Моє полювання – куліш. Під вечір стаю до справи. Хлопці пройдуться туди-сюди, а коли чують аромат, вертаються.
– Пам’ятаю ваш куліш! Смакота!
– Колись хтось рецепт розповів. Спробував – виходить. Можу приготувати навіть на 150 чоловік.
– Мудрі люди кажуть: лісівник – не той, хто рубає… Скільки за життя лісу посадили?
– Горохів, Берестечко, Торчин, Луцьк…
– Усе – вашими руками?
– За сорок років посадили дуже багато. Якщо підрахувати, то до тисячі гектарів назбирається.
– З огляду на багатий досвід, Вікторе Сергійовичу, скажіть, коли працівникам галузі жилося найліпше?
– Повірте, легко не було ніколи, бо специфіка роботи – особлива. Кожен час диктує свої правила. Наприклад, коли у села ще не «прийшов» газ й палили дровами, то простіше було виконати необхідний обсягм робіт. Праця не особливо оплачувалася, але дрова потрібні всім, тож ішли з охотою.
– Сьогодні чимало гектарів зелених насаджень передано у користування в приватні руки. Як вважаєте, доцільно?
– Якщо законодавства таке дозволяє – все правильно. Якщо віддають в оренду, то це ж не означає, буцімто власник робить там, що йому заманеться. Врешті, є органи, котрі контролюють процес. Що в тому поганого, якщо підприємець зробить хорошу рекреаційну зону? Як на мене, можна й заплатити кілька гривень, але прийти й відпочивати культурно. Інша справа: не можна допускати ситуації, що є сьогодні з полями. Узяв, не обробляє, й рілля заростає бур’янами. Ліс – це святиня, до нього слід ставитися відповідно!
