29/08/2019
0Літування на альпійських луках – це неабияке випробування.
До виходу на піднебесні пасовища ще довго, а вівчар ні-ні, та й подума про високу полонину. Він «чує хід полонинський не тільки вухом, – писав у «Тінях забутих предків» Михайло Коцюбинський. – Він «серцем чує, як з глибоких долин, де киплять ріки та рвуть береги, з тих осель і царинок котиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худібки і під ногами її радо зітхає земля». Наприкінці минулорічного літування, готуючи для лісового журналу матеріал про Брустурянське лісомисливське господарство, я не міг не забратися під самі хмари, на високогір’я Свидовецького хребта, який своїми вершинами підпирає небо на півночі Тячівського району. Разом із лісничим Турбатського лісництва Дмитром Чусою завітали до вівчарів полонини Підпулої – пропоную кілька світлин із життя горян, котрі в ті осінні дні готувалися до завершення літування (а нині збираються до чергового ходу на альпійські луки). Тож знайомтеся: хто вони, ті відчайдухи, хто на довгі 3–4 місяці полишає родини і піднімається з худібкою на альпійські пасовища.
…Нас зустрів Михайло Ціпіньо, ватаг.
Для Михайла Ціпіньо вівчарство – улюблене ремесло
– Десять років тому, як пішов у пенсію, зайнявся своїм улюбленим ремеслом. Для мене це – вівчарство, з малих років пас. А так професій маю, хоч відбавляй – працював і водієм, і трактористом, і в полі, і в лісі… Живу в Дубовому, де селяни колись тільки овець тримали 7 тисяч, а тепер на велике село і третини того не набереться. За колгоспу на полонині завод збудували, масло, сир робили, а років 20 тому все пропало. І фундаменту не залишилося. Невигідним стало вівчарство. Дотацій немає, вовну перекупники за копійки забирають, а клопотів коло худібки… Молодь на полонину калачем не заманиш, тут немає барів, дискотек… Хлопчина один зголосився був повівчарити, кілька днів покрутився і пішов у село, нікому й слова не сказавши. Хоч овець до струнги підганяв, коли доїли, а зараз я це роблю, бо пасти вже несила – мотор ще був би, та колеса підводять, не можу ходити по горах…
Почулися голоси тронок – то поверталася з паші худібка. Разом з нею поверталися до стаї пастухи – вдень, як і вранці та ввечері, їм належить подоїти близько 300 овець, а потім знову вирушати слідом за отарою. Микола Утемишев наймолодший, небагатослівний, сказав лише, що любить гори, полонини, що приїздить сюди щоліта із села Богдан сусіднього Рахівського району, аби вівчарити. Подобається йому ця справа. Василь Самодовський місцевий, із Тернова, ще за колгоспів почав підніматися «ближче до сонця» і проводити весь сезон на пасовищі. Спершу допомагав старшим, а з часом уже ні в чому не поступався перед ними. «Я тут знаю кожен корч, кожну стежину, кожне джерельце», – поділився.
Ідуть вівці в полонину, а за ними – Василь Самодовський
А ще Василь розповів, як народжується сир: «Вівця дає 1–2 склянки молока, а щоб отримати голівку сиру вагою 10 кг, треба видоїти не менше 200 тваринок. Свіже овече молоко проціджуємо через смерекове гілля та марлю, додаємо сироватку, вироблену зі шлуночка молодого теляти, і підігріваємо. Коли в чані з’являться згустки, зціджуємо на марлю. Зібраний сир підвішуємо на сонці. Аби вийшла бринза, його треба подрібнити і перетерти із сіллю. Сир має цілющі властивості, адже вівця збирає «вершки» дикорослих рослин, пасеться в екологічно чистій місцині, полюбляє різнотрав’я гірських полонин, де багато цілющих трав. Сир вбирає енергію сонця та лікарського зілля. Наші діди щодня їли бринзу, тому й жили до ста літ».
…Багато, дуже багато повинен уміти й знати чабан, аби добре ґаздувати на альпійських пасовищах. Передусім, мусить бути витривалим (на ногах він від світанку до смерку); не менш міцними мають бути його руки, щоб тричі на день подоїти не одну сотню овець; неабияку й сміливість мусить мати, аби боронити худібку від вовка, ведмедя. Отут його найперші помічники собаки, які першими чують непроханих гостей і подають голос тривоги – вони й вирушають на ніч із чабанами до переносних колибок коло кошар, де ті до світанку підтримують вогонь, аби відлякувати звірів. Одне слово, на все літо піднятися в гори й трудитися, не покладаючи рук, здатна лише людина мудра й мужня. Такими є вівчарі з Підпулої та інших карпатських полонин – побажаймо ж їм напередодні пасовищного сезону щасливого літування.
ПРЯМА МОВА
Дмитро ЧУС лісничий Турбатського лісництва:
– З давніх-давен у горах повелося всією родиною виходити на сінокіс, вирушати в піднебесся на тривале літування з худобою. Зазвичай, брали з собою дітей, котрі допомагали пасти овець, робити сир, вурду, осягаючи тим самим премудрості ремесла, одержуючи перші уроки працелюбства. Споконвіків у Карпатах випасали на полонинах – альпійських луках – овець, корів, коней. Однак останнім часом полонини почали поступово втрачати колишню славу. Там, де ще пару десятків років ходили величезні отари, тепер не видно овець. Бо немає кому їх тримати і пасти – молодь масово виїжджає в сусідні країни на заробітки, людям старшого покоління не під силу цей важкий труд.
І все ж ще залишилися ентузіасти. Високогірне вівчарство, яке було традиційним видом господарювання в горах, потрохи теплиться – в травні мешканці сіл разом із пастухами виганяють овець на пасовища високо в гори. До цього моменту готуються не лише вівчарі, а й ми, лісівники, адже отари випасаються на угіддях лісового фонду ДП «Брустурянське ЛМГ», зокрема на тих, що в користуванні нашого Турбатського лісництва. Літування – це неабияке випробування як для людей, тварин, так і для навколишньої природи. Будь-які допущені помилки можуть викликати негативні наслідки – лісові пожежі, пошкодження біотехнічних споруд і гірських стежок, знищення кормових полів, напади вівчарських собак, загибель молодняку диких звірів і пернатих тощо. Аби уникнути неприємних ситуацій, полонинське господарювання повинне відбуватися за чітко визначеними правилами та постійним контролем працівників лісової охорони, єгерів.
Як і в минулі роки, перед початком полонинського ходу, фахівці лісгоспу та лісництва проводять із вівчарями і власниками фермерських господарств профілактичні бесіди, лекції стосовно техніки безпеки під час перебування в гірській місцевості, протипожежної безпеки в лісах та загальних правил використання наданих пасовищ. Значна увага приділяється кількості та правилам утримання вівчарських собак, які за неналежного контролю можуть нести загрозу для туристів, диких тварин, рідкісних птахів. Вівчарям дозволяється залежно від величини отари брати з собою не більше трьох собак, наголошується на тому, щоб забезпечувати їх обмежувачами (калушами). Полонинники попереджені про відповідальність за нехтування встановлених вимог. Дотримуючись встановлених правил, працюючи під контролем працівників лісомисливського господарства, вівчарі, котрі пасуть овець на полонинах Свидовецького хребта, зазвичай, завершують пасовищний сезон успішно, не залишають ран у високогірних карпатських лісах.
